Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Та цього разу не панів-ляхів вішав, не панські замки палив, не шляхетським білим трупом шляхи стелив і ріки гатив, а гайдамак рубав і людські села, гайдамацтвом затроєні, руйнував і нищив.
Стиснувши зуби, робив своє діло полковник коронної служби Сава Чалий.
Лютий був Сава п’яний, а ще лютіший ставав він тверезий. Жорстокий, нетерплячий, владний. Насумривши брови, спиненим поглядом дивився він крізь люди. Ніби не існували для нього більше люди. Ніби були вони для нього не люди, а уявна фантасмагорія геометричних точок, рис, кіл, чисел.
Нелегко — ой же ж і нелегко! — далося йому це: дрібним коліщатком рухатися в протилежний бік задля машинової гармонії універсу.
Було давніше: смакували паляниці, хрумкі були огірки, звабливі дівчата, пухкий був на деревах іней. Шанували його люди, вірили в нього як рятівника, душу й життя ладні були за нього віддати, вірші й канти складали про нього бурсаки-поповичі.
І все, що не робив Сава, було просте й ясне. Таке ясне й просте, як огонь, що ним спалахують солома й хмиз, підкладені під ворота панського замку, як постріл пістолі, як помах шаблі в бою з ляхом один на один, або ж зашморг шворки в петлі, що затягує горло панові. Бо ні з чим не зрівняти цю прозору й просту, довершену радість бою, цю ясність останньої смертельної небезпеки.
Тепер зникла з серця у нього ця колишня прозорість. Давніше він бився за віру батьків, тепер він мусів був битися не за віру батьків, а за рівновагу сил.
Було колись разом з людьми він бився проти панів-ляхів. Тепер його, Савка, гайдамаку, хлопа, пишними балами по замках і палацах шанували пани. Гукали йому голосно «віват!» пани й пані, коли він, у полковницькому кунтуші, поруч з гетьманом Потоцьким, з’являвся на порозі зали. Нагороджували дукатами, зброєю, кіньми. Щедро частували французькою шампанею й дідівськими старками. Не шкодували улесливих слів. Найгарніші красуні дарували йому своє кохання. Найхимерніші оповідання ходили про любовні його авантюри. Казали, немов сама пані маршалкова обдарувала його своїм коханням.
А в серці, в серці!.. — пані маршалкову ведучи до столу, неситу, пожадливу мрію плекав: раптовим ударом кулака висадити раму в вікні, щоб вітер чорний, нічний, гасячи бальні вогні, увірвався до хати, й крізь вікно гукнути на хлопців, які чатували на замковому подвір’ї на нього! Вихопити свою важку шаблюку козацьку й рубати, рубати, рубати, з тієї гадючої пані маршалкової першої почавши, щоб аж самому захлинутися в потоках ворожої папської крови. Ненависть п’янила йому мозок.
Але натомість люб’язно посміхався. Дзвенів срібними острогами. Побрязкував ляльковою шаблею, цілував дамі руку, шепотів на вухо ніжні пестливі слова.
Здавалось йому: немов це він і не він. Ніби не він, а хтось інший за нього говорить і діє. І цей другий не людина, а машина, механізована лялька, геометрична постать з трикутників, квадратів і кубів складена, восковий фарбований автомат, у який замість серця, в спорохнілій порожнечі, як у годинникові, бляшане пласке коліщатко вставлене.
А він, справжній Савко, стежить за кожним вчинком, прислухається до кожного слова цього другого. І судить, і гудить, і головою хитає, і докірливо до цього іншого каже:
— Та хіба ж це ти, Савку?
Ні, це не він, бо його душу людську, разом з Орликовим листом, у сталевій шкатулі у коронного гетьмана Потоцького замкнено.
Лікар казав щосуботи пускати кров з жили, приписував ліки й давав пургативне, щоб очистити тілесний корпус, але це нічого не допомагало. Ворожку з села кликав, щоб та шептала.
Страждав, ніколи не знав, чи то один Савко всередині його, чи то другий щось скаже чи зробить.
Перестерігав його пан гетьман Пилип Орлик проти рустикальности:
— Уся біда, усе горе наше, що ми аж надто рустикальні.
Чи не було усе те, що всередині його діялося, від тієї неперебореної, неприборканої рустикальности?!..
Нечутними кроками, немов відсутній, походжає по м’якій килимовій доріжці в нічній павутинній тиші пан гетьман. На чорному низькому столику, що виблискує перламутром, парує турецька кава й стоять солодощі.
Давні добрі приятелі не забувають про Орлика. Вони пам’ятають про його не прикрі ні для кого примхи й слабкості старої людини. Каву й солодощі присилає йому з Царгороду Великий візир; шампаню, в супроводі власноручних листів, він одержує від Станіслава Лещинського, тестя французького короля; шведський канцлер фон Гелкен присилає йому з Півночі, зі Стокгольма, коштовні риби й добірну вудженину.
Трояндою пахне рожевий рахатлукум на столі. Воскові грона прозорого винограду звисають зі срібної таці. Тікають у кутку дзиґарі.
У м’яких чув’яках нечутно, як тінь, по килимовій доріжці крокує гетьман.
Вістки, які приходять з Польщі, тішать старого гетьмана. Нарешті у віковий нелад вноситься лад. Число, міра, геометричний стрій опановують хаос рустикальної стихії.
Ні, він, Орлик, не помилився в Саві. Залізною рукою Сава приборкав цих гайдамацьких ватажків, що, здіймаючи дрібні повстання, які ні до чого не призводили, лише завдавали зайвого клопоту Орликові. Досі, ведучи переговори в державних справах, він ніколи не міг бути певний, чи не встругнуть чого зненацька, цілком несподівано, зовсім по-дитячому ці химерні отамани. Сава притиснув їх.
Vir fortis et magnanimus! Муж дужий і могутній духом! — повторює вголос Орлик слова своєї реляції до фон Гелкена про Саву Чалого.
Розумний, твердий, як криця, несхибний, як адамант, не знаючи ні вагань, ані жалю, діяв полковник Сава Чалий на Поділлі. Безпосередній його, Орликів, відпоручник, чіткий і точний у виконанні всіх його, Орликових, із Бендер наказів та інструкцій. Як конструктивний чин, як політична сила входило гайдамацтво в державну систему Польщі. Ніч безкрая, як море. Тиша глибинна, як дотик вічности. По стінах і стелі блукають пласкі беззгучні тіні.
Мовчазний кефеджі, не то вірменин, не то грек, надісланий для гетьманових послуг Візирем, — хто зна, можливо, вишукана люб’язність з боку останнього, а можливо, цей кефеджі лише шпигун, навмисно приставлений до гетьмана, щоб стежити за всім, що діється при його дворі в Бендерах, — тінню прослизає крізь килимову запону дверей до хати, щоб спорожнену філіжанку наповнити гарячою кавою.
Орлик бере в руки філіжанку, наближає її до своїх уст і на мить, на ледве вловлювану мить спиняється. Всередині його ворушиться думка.
— Чи не підсипано до кави зілля? Чи не стоїть десь за парканом садиби, прив’язаний до дерева кінь, напоготові для втечі, бо того тижня в Сералі змінено напрям зовнішньої османської політики і Порта більше не потребує його, Орлика?
Орлик пробігає поглядом по безбарвному пергаменному обличчю кефеджі. Жаден порух не відбивається на жовтавій німоті його обличчя.
Кефеджі — досвідчений шахіст, незамінний партнер гетьманів у грі в шахи. І Орлик жестом затримує його на деякий час у покої під претекстом заграти партію в шахи, — передосторога ніколи не зайва в цьому хисткому й двозначному краї.
Після кількох зіграних партій, далеко за північ, Орлик нарешті відпускає кефеджі, витирає рушником липкі од царгородських солодощів пальці й поринає в потік перерваних думок. Він думає про Саву, про гайдамацтво й гайдамацьких ватажків, про дальші способи опанувати стихію й запровадити її в паралелограм замкнених політичних сил, у річище з замкненими шлюзами.
Орликові ясно: завдання полягає не в тому, щоб знищити гайдамацтво як силу, але силу гайдамацького свавілля перетворити в силу геометрією розчисленого політичного чину. Сава впорався з першим завданням, він стиснув гайдамак, чи стане його здійснити друге?
Орлик сідає за стіл, бере гусяче перо, розкладає перед собою великий аркуш сіро-зеленого паперу, ставить свічку з лівого від себе боку й починає листа.
На світанку довірений посланець, покликаний до внутрішнього покою, перейме з гетьманових рук листа до Сави.
Орлик пише Саві змінити ставлення до ватажків, увійти з ними в таємні зносини й переконати діяти спільно. Притиснені до стіни, вони підуть охоче на згоду, особливо якщо їм обіцяти ласку й помилування від коронного гетьмана. Усе інше він лишає на власний розсуд пана полковника, що геній полководця сполучає з високим розумом проникливого дипломата.
