Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
Катя прислухалася: здається, на Великій Житомирській уже ворушилися перші машини. Дарина підвелась і жваво підскочила до неї.
– Дай подивитися… – Вона безцеремонно вхопилася за край книги і потягла її на себе.
Ураз осатанівши від такої фамільярності, Катя, неприязно вивернувшись, вихопила раритет із зухвалих пальців і пішла геть: розмальоване «мале хамло» з пришелепуватою сережкою в носі дратувало її кожним своїм жестом. Але не встигла вона зробити і кроку, як «хамло» знову вчепилося в палітурку і поривчасто смикнуло на себе і книгу, і саму Катю.
– Ти чьо! Вона – спільна! – хрипким спросоння голосом заволало воно.
– Пусти, – злісно процідила Катерина, і скроня її свинцево завила від болю.
– Та за кого ти себе вважаєш, сучко?! – обурено скрикнула Дарина, вмить пригадавши тій усі колишні образи.
Їх обличчя люто випнулись одне на одного, дівчата важко затанцювали на місці, перетягуючи книгу ривками, як канат, кожна у свій бік. Книга, занадто товста, щоб можна було увібрати її в долоню, розкрила «рот», і, незручно вхопившись за її сторінки, Дарина вирвала одну з них із коренем.
– Дурка! – збліднувши від злості, Катя вправно підхопила падаючий том і раптом завдала Дарині блискавичного та зневажливого удару – не занадто вдалого і змазаного, але цілком відчутного.
Дарина м’яко завалилася на зад.
Катя побігла.
М’ячем підскочивши із землі, переможена кинулась услід за нею, жбурляючи їй у спину гучні лайки.
Марійка, оглушена цією раптовою бійкою, боязко підвелась і, раз у раз поглядаючи вслід білявці, що втекла, підійшла до свого велосипеда. Він мав жалюгідний вигляд: від зіткнення зі сходинками музею одне колесо відлетіло геть, інше зігнулося незакінченою вісімкою.
«Мама вб’є», – аморфно подумала Марійка. Проте найбільше вона переймалася тим, як велосипед потрапив сюди? Може, хтось привіз її на гору? Вона знову з надією подивилася на південний захід, молячись подумки, щоб жвава білявка не змогла наздогнати гарну, капосну чорнявку та скоріше повернулась. У її присутності Марійка почувалася значно впевненіше. Мабуть, тому, що позаяк та вже допомогла їй, не кинувши її саму в «Центр… Старокіевскаго колдовства» біля чужого бездиханного тіла.
Молитви Марійки було почуто. Із-за рогу будинку з’явилася скуйовджена, розрум’янена Дарина. Вона йшла, випромінюючи навкруги електричні заряди гніву, і, зупинившись, розлючено тупнула ногою. Потім у відчаї підскочила до свого мопеда і часто заколошматила себе кулаками по голові.
– Ну дурка я! Дурка! – скривджено заволала вона. – Чого я за нею пішки погналась? Уявляєш, ця сучка загальмувала тачку на перехресті! Я трохи, зовсім трохи не встигла! Водій очманів од дами в білизні, і як рвоне. Ну я тебе ще дістану! – Її кулаки залишили в спокої голову та зметнулися вгору на адресу Каті. – Відчуваю себе цілковитою ідіоткою, – незадоволено резюмувала вона. – Втім, – несподівано засміялася Дарина, – не можна сказати, що це таке вже дискомфортне відчуття. Я часто себе нею відчуваю, вже звикла. А ти взагалі хто?
– Марійка.
– А круто ти вчора в сходинки в’їхала, Марійко! Хто ж із заплющеними очима на велику їздить, чуєш, дуриндо?
– Я приїхала на велосипеді? – не повірила їй опівнічна велосипедистка.
– Значить, ти теж бачила цю дурню? – проігнорувала її запитання білявка. – І тітку у вогні? Ось тут?! – ударила вона черевиком по бетонній плиті. – Ти пам’ятаєш, що вона сказала нам?
– Що ми помремо перш, ніж ряба стане любою, а біль згорить у вогні, бо наш порятунок лежить там, куди нам немає вороття, – докладно відзвітувала Ковальова.
– Ряба – любою? Тобто якою це?
– Тобто коханою.
– Тоді ми помремо ще не скоро, – оптимістично підсумувала Дарина Чуб. – Хто ж рябу покохає? Хіба що за гроші. Але ж це не рахується… – Вона спантеличено почухала короткий ніс. – І з роботи мене поперли. А я ж там і жила, і харчувалася, відколи з матір’ю посварилась, – додала вона роздумуючи. – Ось туди мені точно немає вороття. Гаразд, куди тебе відвезти?
– На Солом’янку. Якщо можна, – тривожно повідомила її Марійка. – Я б і сама, тільки я – ось… – Вона зніяковіло вхопилася за полу піжами і зім’яла її в руках.
– А чьо, прикольна піжама, тобі личить! Не комплексуй! Хто знає, може, тепер так модно? Гаразд, дитино, тримай… – Чуб, не роздумуючи, зняла з себе блискучий піджак, який здавався катастрофічно безглуздим у світлі раннього дня, що ледве відсвяткував шість годин од народження, і добродушно простягла його Марійці.
І хоча остання визнала, що це циркове вбрання ще страшніше за її горох, і в комплекті вони якраз являли ідеальну клоунську пару, відмовитися Марійка посоромилася, боячись образити доброзичливу білявку в кращих почуттях.
– А велосипед? – сиротливо спитала вона, розуміючи, що вже спокушає її терпіння.
– Ну, велик, пробач, я на мотузочку не потягну. Давай у кущі його заховаємо, там, у ямі. Потім забереш… – Дарина нагнулася, щоб допомогти Марійці перетягнути уламки, і побіжно похвалила: – А ти вчора завивку зробила? Тобі класно!
Ковальова здивовано доторкнулася до свого волосся. І виявила, здригнувшись, що її голова, і без того очамріла, розбухла від скуйовджених і непокірних кучерів, які норовливо виривали на волю з розпатланої кіски, яка ще вчора була маленькою та куцою, а тепер радісно вилася до середини спини.
«Грак», якого Катя так вдало спіймала на перехресті Володимирської та Великої Житомирської, піднявся з нею у квартиру і, на своє глибоке здивування, отримав од «повії в драних панчохах» обіцяну і більш ніж щедру нагороду.
– Може… – затнувся він, тоскно дивлячись на неї.
«Повія» була неймовірно гарною! Гарною до різі в очах! – саме це і змусило його приголомшено загальмувати машину, відразу забувши про всі справи та правила безпеки і гігієни.
– Навіть не думай про це! – жорстоко обламала його Катя і зачинила двері.
Її морозило. А під коробкою лоба було задушливо-спекотно, як на кухні, переповненій важким газом. Арка, що відділяє передпокій од вітальні, обрамляла сумну картину – сліди вчорашньої романтичної прелюдії. І зараз Каті треба було наново приступати до вирішення питання, яке вона власними руками зробила практично нерозв’язним: лисий кабан, ще нещодавно готовий їсти з її рук, напевно скористається першою-ліпшою можливістю, щоб відплатити їй за ганебне приниження.
Проте зранку на горизонті окреслилася нова проблема – не менш, а можливо, і більш небезпечна…
Зітхнувши, Катя стомлено притулила бідолашну хвору голову до одвірка. Годинник із золотою галантною пастушкою показував двадцять три хвилини на сьому. Час збиратись. О восьмій Катя завжди була на роботі. Удома їй не сиділось і не лінувалося, хоч вона і любила свою квартиру – таку улесливу, дорогу та ідеально прораховану за стилем, що пишався своїми нежіночими кріслами та канапою; і паркетом червоного дерева, контрабандою вивезеним із ветхого особняка на Липках; і механізмом годинника на маленькій долоньці пастушки-маркізи, що йшов уже три століття, не оступившись ні на хвилину. Але любила вона її саме як ідеал – зовсім не тією затишною, теплою і підсвідомою любов’ю, яку викликають у обивателів їхні зручні крісла-нори, розтоптані капці і дбайливі, лагідні пледи.
«Чому я вдарила Василя Федоровича і помчала туди? Що там було? Я бачила це чи?..» – не дозволила собі розпхикатися вона.
Катя неприязно подивилася на відвойовану книгу та лист, мимохідь кинуті нею на столик під дзеркалом у коридорі. Розгадка або хоч би натяк на розгадку мусить відшукатися саме в них!
З рота книжки висовувався трикутним язиком аркуш, вирваний під час бійки з хамською білявкою, і, машинально потягнувши сторінку 104 за помічений цифрами куточок, Катя піднесла її до очей.
«Владою моєї руки…» – нашвидку прочитала вона.
І обмерла, задихнувшись від марення.
Її пальці, що стискували аркуш, закінчувалися непристойно довгими, вигнутими дугою нігтями! Цього не могло бути! Не могло! І одіпхнувши поглядом цю чужу, незрозумілу руку, Катя нестримно вчепилася в дзеркало і заволала.
