Коліївщина. 1768 - Бєлочкіна Ю. В. (книги онлайн полностью .txt) 📗
«Радо, – відповів Гонта. – Нагадайте мені завтра, я подарую вам пояс». Солдат усю ніч мріяв про багатий пояс із золотим шитвом і другого дня, як тільки Ґонту вивели з в'язниці, він обернувся до нього: «Пане полковнику, дозвольте нагадати вам про обіцяний пояс…» – «Я не забув, – відповів Гонта з погірдливим усміхом, – перший пояс, що здеруть із мене, буде для вас».
Очевидець так описує ці події: «Гонта вийшов на місце страти веселим і спокійним, начебто він ішов до кума на хрестини. Кат відірвав йому смугу шкіри, кров бризнула, але обличчя гайдамаки не змінилося. Відірвали другу смугу шкіри.
І тоді Гонта сказав усім: "Говорили, що буде боліти, а ні крихти не болить!"». Гонта прожив славетне життя і зберіг свою гідність навіть у смерті.
Тепер розповімо про полковника Семена Неживого, якого можна назвати взірцем потаємності: даючи про себе відомості російським слідчим, він щоразу змінював свої свідчення. Тож його розповіді мають якийсь фантастичний вигляд. Спочатку він показав, що родом з містечка Боровиці біля Чигирина, але виріс у Єреміївці, що знаходиться на Лівобережжі. Його батько, Лукіян Мусієнко, віддав його в учні до гончара Власа Терещенка, і той відвів його у Чигирин. Після шістьох років навчання, коли йому виповнилося тринадцять, він пішов на Запоріжжя, де його було вписано в Уманський курінь. Згідно січовому звичаю, при цьому він узяв собі нове прізвище – Гончар. На Запоріжжі він працював у різних місцях, а потім повернувся на Правобережжя. Через кілька років осів у Медведівці, оженився і тихо жив, аж поки його не схопили російські вояки. Та, мабуть, у справі з'явилися нові факти та докази, бо вже на другому допиті він розповідає інше: шість років тому він оженився у Суботові та навіть має сина, але зв'язки з родиною порвав, коли прибився до гайдамаків. Тут у Медведівці він жив на військовій квартирі, і виходить, ця жінка йому не дружина. Щодо зв'язків з гайдамаками, він, мабуть, свідомо перекручував свої свідчення. Спочатку говорив, що добровільно приєднався до Залізняка, був на молебні в Мотронинському монастирі і після цього змінив своє прізвище на Неживий.
Він вирушив разом із Залізняком, але у Корсуні відокремився, бо треба було захистити людей у Каневі, де лютували польські конфедерати. А через деякий час він вже каже, нібито в його село на Зелені свята прибули запорожці та силоміць змусили його йти з ними у Мотронинський монастир. Він приєднався до Залізняка, бо спочатку повірив «Золотій грамоті», але дорогою засумнівався, тож покинув Залізняка у Корсуні. Мабуть, в слідчих у головах замакітрилося від його зізнань.
Але зі свідчень сучасників відомо, що Семен Неживий належав до першого осередку Коліївщини. Він був серед тих козаків, що прийшли у Мотронинський монастир разом з Залізняком із Запоріжжя. Згідно з планом кампанії, Неживий відокремився від Залізняка у Лисянці і пішов зі своїм загоном у Черкащину й Чигиринщину, де мародерствували банди польських конфедератів. 20 червня полковник Неживий здобув Канів, а далі Медведівку, яку зробив своєю базою, Мошни, Крилів, Черкаси й Чигирин. Протягом червня і першої половини липня 1768 року Семен Неживий узяв під свій контроль майже всю південно-східну частину Правобережжя, завів там козацький лад і призначив адміністрацію. У рапорті до цариці від 30 червня Рум'янцев писав: «Коли з Канева тікав полковник Зеллер зі своїми (польськими) жовнірами, то запорожці гналися за ними по Дніпрі човнами і, наздогнавши, декотрих віддали в руки смерті, а тоді вернулись і живуть досі в містечку Каневі, заводячи там новий економічний лад, для чого визначений уже економ із тамтешнього міського населення, писар грецького віросповідання».
Неживий показав себе суворим, але справедливим керманичем, він безупинно дбав про дисципліну серед повстанців, захищав скривджених. «Всюди, – каже Равіта-Гавронський, – де він побував і діяв, брав письмове свідчення про чемну поведінку його ватаги».
Наприклад, ось свідчення одного з осуджених у Кодні селян Івана Ботвиненка, жителя селища Сегединці. «… Як отаман Неживий приїхав до Сегединець зі своїми вояками, то одразу обіцяв сегединцям, що не буде на селі ніяких пограбувань та насильства, розповів про повстання та закликав їх приєднуватися. Слово своє він стримав, не було відібрано навіть єдиного коня…» Після взяття Лисянки більша частина загону Неживого залишилася із Залізняком, що йшов на Умань, а Неживий з малим загоном подався в іншому напрямку. Тут він здійснив вчинок, який характеризує його як непримиренного борця з розбишацтвом та паплюженням української визвольної ідеї. В селище Тарасівка він довідався, що якась зграя злодіїв, які йменували себе гайдамаками, пограбувала селян та скривдила жінок. Неживий закликав селян приєднатися до його загону, разом вони наздогнали тих «гайдамаків» та змусили їх повернути награбоване.
Мешканці Канева свідчили: «Той же вищезгаданий отаман (Семен Неживий), перебуваючи у нашому Каневі, мешканцям тутешнім ніякої кривди не чинив, а тільки брав від канівських міщан для прохарчування повстанців те, що вони могли дати, і ніяких пограбувань християн не допускав, в тому ми, козаки й міщани канівські, даємо йому, вищезгаданому отаманові Війська Запорозького, квитанцію з нашими власноручними підписами в доказ».
У селищі Медведівка загін отамана Неживого змусив польських розбишак тікати, після чого полковник розташував у цьому селищі свій загін. Він завів службу, яка займалася конфіскацією майна і худоби поляків та євреїв, але суворо забороняв щось відбирати в українських селян.
Ось що засвідчив один з його бійців, Федір Бондаренко, під час допиту: «Неживий стояв із своїм загоном у тамтешньому селі Медведівці коло двох тижнів, у часі того постою об'їздив довколишні села Чигиринської губернії й там, якщо знаходив жидівську худобу, то забирав її… і продавав…, а гроші використовував для потреб повстанського загону».
К. Гуслистий у своєму творі «Коліївщина» навіть стверджує, що бійці Неживого, відібравши у поляків награбоване добро – харч, коней, худобу – повертали усе селянам. Собі він не брав нічого, навіть того, що було потрібне для війська; за усе, що його хлопці брали по селах, він сплачував грішми. Тож закиди у грабіжництві, які робили російські власті під час слідства, не мають під собою підстави.
Але Неживий був людиною досить жорстокою, про це свідчить його поведінка у Кирилові. Прибувши до міста, він довідався, що поголос про гайдамаків дійшов туди раніше, тож усі поляки та євреї з своїм майном повтікали на лівий берег Дніпра під руку російської армії. Неживий написав до лівобережного коменданта підполковника Хорвата досить виразного листа. Ось цитата: «Просимо все майно від них собі забрати, а їх усіх, хоч би й сонних, нам передати. Не за маєтки ми боремося, а за те, щоб віра наша християнська від них більше не терпіла». З цього приводу відбулася зустріч Неживого з офіцером російської служби, поручиком Іваном Монвеловим. Перемови відбувалися на греблі, так забажав Неживий, бо він не довіряв російським воякам, мабуть, десь у кущах сиділи його бійці та тримали зброю напоготові. Пастки росіяни не вчинили, але рішуче відмовилися видавати утікачів. Тож Неживий зі своїм загоном відійшов з Кирилова, встановивши там козацький порядок і призначивши свою адміністрацію. Відносини Неживого з представниками російського уряду на Лівобережжі О. Гермайзе називає спробою заключити союз, але швидше за все то була свого роду розвідка. Неживий бажав встановити певний паритет, бо це розумно – встановлювати добросусідські відносини. Але немає підстав вважати, що Неживий, для якого легітимною владою в Україні була адміністрація гетьмана Залізняка, бажав піти під руку Москви.
Слід зазначити, що Неживий зробив ту саму помилку, яку зробили і Семен Палій, і полковник Верлан: він вважав, що між повстанцями та російською владою сталося непорозуміння. Бо православна Росія не може виступити на боці католицьких окупантів проти своїх православних братів. Тому він бажав зустрітися з представниками російського уряду та зрозуміти їхню позицію щодо українських повстанців і радо прийняв пропозицію полковника Чорби зустрітися особисто у селищі Галганівка. У другій половині липня 1768 року Неживий поїхав туди з писарем Ісаєнком та канівським сотником Василем Мизиним. Але в Галаганівці їх зустріло не посольство, а загін гусар, які обеззброїли Неживого і двох його товаришів та повезли їх до Чорби, але не як посланців, а як в'язнів. їх закували у кайдани та передали бригадирові Чортову, а той доставив їх до російської військової тюрми в Києві.
