Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Ольг легко настигав його, уже й замірився мечем, але той якимсь дивом майже по гладенькій стіні видерся на дах будівлі: Стояв скраєчку; очманілий од страху, стежив за молодим варягом, який підстрибував і кресав мечем по стіні, вимурованій з великих брил. Юнак на очах знесилювався, потім зненацька скрикнув тоненько, жалібно, простягнув руки, благаючи про пощаду. Та це тільки розпалило гнів Ольга. Проте дістати ворога ніяк не вдавалося. Тоді якийсь воїн, що проходив повз них, майже не цілячись, пустив стрілу. Скрик на даху урвавсь, юнак, кілька разів хитнувшись, упав на бруківку. Ольг підійшов до тіла, вмочив вістря меча в струмок червоної крові, повернувся й подався до брами.
У тій місцевості годі було шукати бодай клаптя землі, щоб на узвишші викопати мечами могилу своєму ярлові. Скрізь, куди не кинь оком, скелі, брили, валуни, мов руїни величезного й змертвілого міста. Певне, якісь велетні в давнину збудували його, а потім виявили непослух богам, тому ті в нестримному гніві розкидали будівлі, вихлюпнули ставки, висушили ріки. Тепер тут нічого не росте, тільки камінь, а якого можна зводити фортеці. Але віднині й люди більше тут не селитимуться, бо варяги все зруйнують і винищать, залишивши по собі страх.
Воїни зігнали всіх, хто ще залишився живим на цій землі, й змусили довбати скелю. А самі, розташувавшись навкруги, похмуро стежили за тим, як полонені швидко та вміло трощили камінь. Чого вони так поспішали? Хіба не віщувало їм серце, що невдовзі їх позбавлять життя? А може, тому й поспішали, щоб покінчити із страхом очікування чи заглушити його безнастанним вигупуванням молота?
Потім, коли могила була готова, дядько Слаф зістрибнув у неї, по-хазяйськи оглянув, тупочучи величезними чоботиськами по дну, обстукуючи стіни руків’ям меча. Вдоволено кивав великою кучматою головою, ще й прицмокував, ніби готувалося не місце для поховання рідного брата, а мався відбутись ось тут, у цій тісній заглибині, бенкет переможців. Він і відбувся, тільки кривавий. Олаф-Січовик, коли його брат ліг у могилу, звелів хрипко:
— Помсти, помсти всім ворогам!..
Варяги кинулися рубати полонених, які лементували, падали навколішки, благаючи пощади, намагались схоронитися між камінням. Та нікому не вдалося порятуватись од гострих мечів досвідчених воїнів. Тепер було кому штовхати човен варязького вождя підземним морем у царство мертвих. Тільки Ольг не виймав меча з піхов, не гасав за полоненими, хоча батько й вимагав їхньої смерті. Сам не відав, що з ним сталося, але не міг зрушити з місця…
Ще й досі стояла перед очима кривава пляма на білій сорочці того вузькоплечого хлопця, що сподівався знайти порятунок від його меча на даху. Як жалібно він скімлив… Тільки зараз виразно почув його Ольг, мовби весь час, довгі дні й ночі тягнувся той тоненький плач за ним, щоб аж тепер, коли він шукає вбивцю брата, посіяти в його душі вагання. Ні, не каяття і не скорботу, а тільки непевність, що напосівся на беззбройного. Справжньому воїнові не личить здіймати меча на того, хто благає пощади. Але нікому ось цих думок не звіриш, Елза й Ярри вже немає, їхні човни давно пливуть морем мертвих, де не ллється кров, не лунають войовничі вигуки, не шелестить під вітром трава. А дядько Олаф не відає сумнівів, бо певен, що варязький меч розрубає весь світ навпіл. Для нього волання переможених миліше за спів птахів. Ні, Ольг не засуджував дядька, і все ж щось непокоїло його.
Варязька дружина просувалася по великій воді, нікого не остерігаючись. Не лякалась невідомості, бо була певна того, що в цих краях немає мечів гостріших за їхні, не знайдеться воїнів сильніших і відчайдушніших, ніж вони. Спочатку, натрапляючи на людські житла, заходили до них; страхаючи мешканців своїм войовничим виглядом, забирали все, на що натрапляло завидюще око. Вже волоклося за ними кілька невеликих човнів награбованого добра: хутро, борошно, меди, в’ялена риба, зброя. Хижо нишпорили по всіх закутках — на горищі, в клітях, погребах, на пасіках. А потім смажили на багатті свиней, молодих бичків, захлинаючись, пили гарячу їхню кров, розтираючи її по бороді, жадібно смакували напівсирим м’ясом, аж кістки тріщали під міцними зубами. Бенкетували на березі, від лодій своїх далеко не відходили. Змушували молодих жінок та дівчат танки водити перед ними, співати, а чоловікам веліли навколішки ставати, мовчки дивитися на їхні гульбища. Ті покірливо схиляли голови.
І того разу, коли грабували й бенкетували біля невеличкого городища, що зіп’ялося на високому березі невідомої річки, ніхто не чинив опору. Вже поскидали в човни награбоване, вже вмощувалися серед шкур, та діжок, дожовуючи в’ялене м’ясо, вже Олаф суворо попередив, що прийде восени за даниною, але відпливти мирно не випало. Несподівано з лісу швидким кроком вийшло з півтора десятка чоловіків із списами, за поясом стриміли сокири з широкими лезами та довгими руків’ями. Підійшли до лодій, з’юрмились; були всі як один високі, кремезні, з-під шоломів вибивалося біляве волосся. Чимось вони скидалися навіть на них, варягів, — своєю міццю, суворістю. Ольг одразу запримітив того велета, що стояв трішки попереду. Гордовито відставивши ногу, з холодною цікавістю оглядав незнайомців, затим щось промовив. Олаф мигнув котромусь із воїнів:
— Моня сюди!
Притягли раба. Монь сполотнів, ледь до землі не припав, почувши слова велета. Той же підійшов до нього, обпік гнівним поглядом, гримнув коротко і люто, а тоді ще й копнув ногою. Ольг заступив раба, поклав руку на меч. Підійшов Олаф, змірявся з велетом поглядом, запитав Моня:
— Що він хоче?
— Каже, що це його земля. Тут він володар… Нехай чужинці повернуть награбоване…
— Ха-ха-ха!.. Ми зараз піднімемо його на списа… Гей-гей, варяги, в бій!.. — Олаф вихопив меча.
Біляві воїни стали колом, виставили довгі списи, спокійно відбивали удари. Тільки Олаф з отим гордовитим велетом зійшлися осібно, відмежувалися від усіх, викрешуючи з своїх мечів іскри. Несамовитів Олаф-Січовик, адже це вперше зустрів на своєму шляху войовника людину, що силою й умінням не поступалася йому. Лише зневажливо кривив губи, під’юджуючи чужинця, проте в очах — ні крихти страху. Як здолати його? Всю силу випробував на ньому, а він не піддається, не задкує, з таким спокоєм відбиває удари, ніби наскакує на нього якийсь слинявий молодик. Ніколи не гадав варязький ярл, який подолав у двобої не одного славетного рицаря в землях бритів і франків, що ось у цій дрімучій пущі, серед драговиння, де тільки комарі водяться, зустріне такого міцного супротивника. Боги відвернулися від нього, не хочуть дарувати перемоги.
Ледь не до колін загрузли Олаф і велет у пісок, наче невтомні трударі проорали берег уздовж і впоперек. Тільки не зерно розсівали, а власну кров. Крапала вона з розсіченої скроні варяга, волочив поранену ногу велет, залишаючи на піску червону смугу. Ольг здивовано озирався на дядька, дивуючись із його нерішучості й зволікання. Одначе кинутись на поміч не наважувався. Та й воїни поселення не давали чужинцям оговтатись, зіставивши впритул, широкі щити, мов велетенська колода, накочувалися на них, відтісняючи до води. Потім зненацька один чи два щити відхилялися, й звідти вилітав спис, вражаючи ворога на смерть. Мабуть, оці поселяни у мотузяній взуванці ніколи не чули про варягів, грізну силу яких пізнав увесь світ. Мали войовничий норов, а ще шаленіли при вигляді супротивника.
Проте були й у дружині Олафа звитяжці, які з мечем у руках кидалися в гущавину озброєних до зубів ворогів і змушували їх тікати. Про таких складали легенди та пісні, їх обирали конунгами.
І ось тут, на березі замуленої затоки, яка й назви не мала, вони спробували виказати свою звитяжність. З оглушливими вигуками кілька воїнів кинулись уперед, врубаючися бойовими сокирами в щити, але впали, пробиті довгими списами. Ольг зрозумів марність таких наскоків, звелів варягам теж сховатися за щитами і звідти пускати стріли.
