Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
— Та невже я такий непотрібний, навіть шкідливий для оточуючих?
На мить вона зам’ялася, блукаючий погляд завмер, та ось знову рішуче відкинула волосся, що вибилося із зачіски.
— Хіба про користь мова, Георгію?.. Про любов. Твої слова близькі до тривіальної відмовки усіх безсердечних батьків: заробляю на прожиток, приношу користь — що вам ще треба від мене? Любові, дорогий мій! Любові! Яку ніякою користю не купиш. А для таких, як ти, любов лише предмет для вивчення — чи не можна з неї дещо взяти, покористуватись. Розтинаєте на частини, додаєте, узагальнюєте — піддослідна собака на лабораторному столі…
— Що ж, не смій над нею замислюватися — заборонено! Будемо смиренно повторювати услід за Христом: люби ближнього свого, люби ворога свого…
Обпекла поглядом, презирливо смикнула підборіддям.
— Услід за Христом?! Не я, це ти услід за ним… Христос перший з вас, хто умертвив любов.
— Навіть так? — здивувався я.
— Люби ближнього… Для Христа ближні всі, навіть перший стрічний. Не знаю його, випадково стріла, не прив’язана нічим, уперше бачу — любити його? А для мене любов — це готовність на самопожертву. Заради першого стрічного, незнайомого, — собою?.. Ні, як би не силувала себе, а не зможу. Протиприродно! А ось тебе знаю, з тобою зріднилася, зрослася, а син, то вже зовсім — найдорожча частка мене самої… Любити вас, жертвувати заради вас — тільки так! Це мій природний стан, інакше й жити не зможу… І коли сина любитиму сильніше, ніж себе, а син так само свого сина, свою дружину, то, як молекули, чіпляючись одна за одну, так і люди, люблячи лише найближчих, зв’яжуться воєдино. Не треба від людини вимагати неможливого — люби будь-кого. Люби того, з ким тебе життя тісно сплело, — ось тоді любов одного за одним зв’яже усіх, від мене протягнеться міцна спайка через найближчих до найдальших. Тоді світ охопить не умовна любов, не вигадана, а звичайна, жертовна… Розум — велике благо? Може бути. Тільки за будь-яке благо неодмінно доводиться чимось платити. І за розум також. Сумнівами, недовірливістю, підозрілістю… Людині дістався розум, а разом з ним і зіпсованість… Люди роз’єднані сумнівами, не здатні любити навіть найрідніших: батьки — дітей, діти — батьків…
Катя замовкла і відвернулась. Мовчав і я. У мені наростало важке здивування. Виявляється, вона любила мене і не вірила в мою любов, служила мені й осуджувала мене. А чи дивно це?.. Чи не все наше спільне життя?.. Жили поруч і були самотніми — у неї своє, у мене своє. І не помітив, як вона наодинці з собою дійшла висновків, з якими я не просто не згоден, а не можу сумістити себе з ними — інакше думаю, інакше живу. Як нам злитися воєдино? Одне без одного існувати ж не можемо!
— Катю, не обмовляй себе, — сказав я. — Ти зовсім не така, якою себе виставляєш.
Вона закинула за вухо непокірне пасмо, і лице її, втомлене лице із скрадливою плавністю вилиць, з опуклим чолом, якого вже торкнулися зморшки, верхньою губою, що притискає нижню, щемливо знайоме, до болю рідне лице, виражало зараз звичну покору — говори, слухаю, не заперечуватиму, та знай, стоятиму на своєму.
— Ти вважаєш, що лише любов до найближчих єднає людей… Але хіба люди ніколи не грабували, не чинили насильства над іншими, озлоблюючись, не знищували одне одного тільки заради того, щоб їхні палко улюблені чада жили краще за інших? Любов до найближчих! Та вона ж постійно обертається сліпою звірячою ненавистю до всього світлого й темного світу. І світ відповідає таким тією ж лютою ненавистю. Чи не різновид самозакоханості ця обмежена любов — моє, не руш, горлянку перегризу! Всесвітня згуртованість егоїстично люблячих? Е ні, не мрій! Чим більше вони велелюбні, тим більш роз’єднані… Ти любиш Севу, Катю… Так, знаю, заради нього ладна пожертвувати собою. Але скажи: чи готова заради Севи принести в жертву когось іншого, хоч би першого стрічного?.. Га! Мовчиш!.. Проповідуєш те, чого сама ніколи не дотримувалась.
Схилене Катине обличчя, як і раніше, виражало покірну втому. Вона не збиралася заперечувати, а на. вимогу — визнає, що я маю рацію, що вона помилилася, та від того їй не полегшає. І своєї думки про мене вона не змінить, як і колись, любитиме мене і не віритиме в мою любов, буде служити й осуджувати.
Суперечка з Катею не вщухала в мені і наступного дня. Я не смів звинувачувати її, але й себе не щадив.
Адже справді більшу частину життя ти віддаєш справі, для дружини й сина лишаються якісь рештки…
Та замкнись на родині, не віддавай себе на сторону — виглядатимеш нікчемним у своїх і чужих очах, і, напевно, навіть дружина замислиться, за віщо ж тебе, власне, любити, й син матиме підстави зневажати тебе.
І все ж, чи варте твоє діло такої віддачі — життя оптом, родині рештки? Озирнись тверезо: що видатного ти зробив? Корифеєм у фізиці не став, твій внесок в науку вельми скромний, і від цього внеску, справді, щастя на землі не побільшало. А тепер ось вхопився за те, що інші розважливо обминають. Не випадково обминають, не сподіваються на результат. Чому тобі має пощастити більше?
А чи не здається, що тобі просто цікава діяльність заради діяльності, перти свого плуга тільки задля того, щоб перти?.. А зайнятий цим, синові своєму не встиг передати свого…
За арковим вікном моєї інститутської шпаківні збігав перемінливий деньок, то хмурився, скроплював дощиком, то бризкав гарячим сонечком, і місто всміхалося голубим багатоповерхів’ям.
Якраз у розпал самозвинувачень зі сходів, що ведуть до моїх дверей, долинув метушливий перестук підборів. Двері від поштовху розчинилися навстіж — намоклі від випадкового дощу кучері, промениста усмішечка — Ірина Сушко ступила ближче і взялася в боки. Щось принесла.
— Ну! Можете привітати!
— З чим?
— Переписала на диски…
Мені не треба казати, що це означає. Якщо перфокарти — чернетка рукопису, який слід безжально правити і переробляти, то у цьому випадку запис на дисках означає, що програма переписана набіло. Шоправда, за потребою і тут ще можна щось змінити. Можна, але не бажано.
Ірина вмостилася, нога на ногу, чобіток з високим підбором погойдується, темний закритий светр облягає груди, тонка рука з сигаретою на злеті і вередливі жіночні губи.
— Тепер — вперед з піснями. Поспішайте, поспішайте, бо затопчу! Е-е, а чому ви так роздивляєтесь мене? Давно не бачили?
— Отож-бо й воно, що бачу часто, Ірино, та от піймав себе на тому, що знаю вас лише з фасаду.
— От тобі й маєш! А нащо вам мої задвірочки?
— Найшло щось — ніяк не збагну себе. Може тому, що погано знаю тих, хто поруч зі мною?
Нахиливши голову, Ірина, як птаха, збоку розглядала мене.
— У вас щось сталося, Георгію Петровичу?
— Нічого особливого. Просто звинуватили — людей не бачу.
Вона відвела погляд, якусь хвильку мовчала, нарешті мовила:
— Що ж, правильно.
Той, хто розкаюється, чекає виправдання, а тому така відповідь Ірини боляче вколола мене.
— Хіба і вас, Ірино, обминув увагою?
Зітхання:
— О, так!
— Нагадайте — коли саме?
— Відтоді, як ми познайомилися.
Ірина — цупкі кучері, підняті брови — дивилася на стіну, на респектабельне зображення космічного чудовиська, галактики М 51.
— Ця бабуся мій свідок. — Ірина кивнула на розкошлану галактику. — Вам тільки-но її подарували, ви не знали, куди почепити бо ще не мали не тільки свого кабінету з підходящою стінкою, а навіть стола… Ви з поважністю приймали мене у вестибюлі, бабусю було приставлено до стільця, ми обоє милувалися нею — ви щиро, я з ввічливості. Прийшло до вас дівча без нічого: ні грошей, ні ідей, ні уваги, — а тому визивно зарозуміле. А ви й не помітили моєї зарозумілості… Ви одразу ж кинулися пояснювати мені суть справи… Чи пам’ятаєте?
— Пам’ятаю, що ви скидалися тоді на общипане граченя.
— Ну а ви, ясна річ, були самим собою, аж ніяк не схожі ні на кого, унікальні. Ви ніколи не помічали, що вам дивуються, вами захоплюються?.. Ох ні! Тому-то ви не знаєте самого себе…
