Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (читать книги бесплатно txt) 📗

— Пошукайте собі для цього посильного.

Я знаходжу посильного і кажу йому:

— Передайте букет під час її виступу.

Він обіцяє виконати моє доручення. «Може, Ерна там і побачить букет», — думаю я. Потім довго блукаю по місту. Повертаюсь додому геть стомлений.

Мене зустрічає мелодійне дзюрчання. Кнопф саме стоїть перед обеліском і робить своє діло. Я мовчу: мені не хочеться більше сперечатись. Я беру відро, набираю води і виливаю її перед Кнопфом. Фельдфебель витріщує очі.

— Повідь, — бурмоче він. — А я й не знав, що йшов дощ.

І, похитуючись, рушає до своїх дверей.

VI

Над лісом висить багряний місяць. В парку душно і незвичайно тихо. Повз нас безшумно проходить скляний чоловік. Тепер він не боїться бути тут: сонце більше не робить з його голови запалювального скла. Однак для перестороги він усе-таки надів калоші. Може знятися буря, а вона для нього ще небезпечніша, ніж сонце. Ізабела сидить біля мене на лавці, перед корпусом для невиліковних хворих. На ній вузька льняна сукня чорного кольору і золоті черевички на босу ногу.

— Рудольфе, — каже вона, — ти знову покидав мене. Останнього разу ти обіцяв залишитись тут. Де ж ти був?

Рудольф, думаю я, слава богу! Сьогодні ввечері я не витримав би, якщо б вона назвала мене Рольфом. Я мав важкий день і тепер почуваю себе так, ніби хтось вистрілив по мені з дробовика сіллю.

— Я не кидав тебе, — відповідаю. — Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.

— Де ж ти був?

— Гам, за муром…

«Там, серед божевільних», — ледве не сказав я, але вчасно стримався.

— Чому?

— Ох, Ізабело, я й сам не знаю чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому і навіщо…

— Цієї ночі я тебе шукала. Тоді місяць був не такий, як тепер, — багряний, неспокійний, облудний. Ні, тоді він був інший — холодний, ясний, хоч випий його.

— Мабуть, краще було 6 мені бути тут, — кажу я і відчуваю, що її спокій переливається в мене. — Але як же можна випити місяць, Ізабело?

— З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже чути — лиш згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знову засяє з твоїх очей. Однак тоді не можна вмикати світла. При світлі він згасне.

Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.

— Як можна випити його з водою? — питаю.

Ізабела забирає руку.

— Виставляєш уночі за вікно склянку з водою — отак. — Вона простягає руку. — І він там. Це відразу видно, склянка починає світитися.

— Ти хочеш сказати, ще там видно його віддзеркалення.

— Не віддзеркалення, а сам місяць. — Ізабела дивиться на мене. — Віддзеркалення… а що це таке?

— Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому з гладенькою поверхнею. У воді теж. Однак не бути в ній.

— У всьому з гладенькою поверхнею! — Ізабела ввічливо й недовірливо посміхається. — Справді? Ти глянь!

— Звичайно. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.

Ізабела скидає черевик і оглядає ногу — вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.

— Що ж, можливо, — каже вона так само ввічливо і байдуже.

— Не можливо, а напевно. Те, що ти бачиш, — не ти, а твоє зображення в дзеркалі.

— Ні, не я. Але де ж тоді я, коли там тільки зображення?

— Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.

Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.

— Ти впевнений у цьому, Рудольфе?

— Цілком упевнений.

— А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?

— Вони віддзеркалюють те, що є біля них.

— А якщо біля них нічого немає?

— Такого не буває. Що-небудь завжди є.

— А вночі? Коли немає місяця і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?

— Темряву, — кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.

— Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?

— Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло — прокидаються.

Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.

— А коли вони сплять, — питає раптом вона, — то що їм сниться?

— Кому?

— Дзеркалам.

— Я гадаю, їм завжди щось сниться, — кажу я. — Цілісінький день. їм снимось ми. Але снимось з іншого боку: наш правий бік у дзеркалі стає лівим, а лівий — правим.

Ізабела повертається до мене.

— Виходить, вони наша обернена сторона?

Я замислююсь. Хто знає насправді, що таке дзеркало?

— От бачиш, — каже Ізабела. — А ти щойно запевняв, що в них нічого немає. У них наша обернена сторона.

— Тільки поки ми стоїмо перед ними. Коли ж ми відходимо, вона зникає.

— Звідки ти знаєш?

— Це видно. Коли відійти від дзеркала й поглянути на нього збоку, то зображення там уже немає.

— А якщо дзеркала тільки ховають зображення?

— Як вони можуть їх ховати? Вони ж усе віддзеркалюють! На те вони й дзеркала. Дзеркало нічого не може сховати.

Ізабела замислено морщить лоба.

— Де ж тоді воно дівається?

— Що?

— Зображення! Обернена сторона! Відскакує назад до нас^

— Цього я не знаю.

— Не може ж воно пропасти!

— Воно й не пропадає.

— А де дівається? — допитується Ізабела. — Залишається в дзеркалі?

— Ні. У дзеркалі його більше немає.

— Ні, ще є! Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачиш?

— Інші люди теж бачать, що його немає. Вони бачать лиш своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.

— Вони закривають його А де дівається моє зображення? Воно мусить там бути!

— Воно й є там, — кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. — Коли знову стаєш перед дзеркалом, зображення з’являється знову.

Раптом Ізабела дуже збуджується. Вона стає коліньми на лавку і нахиляється вперед. Її темна струнка постать вирізняється над жовтими нарцисами, які цього жаркого вечора здаються ніби зробленими з сірки.

— Значить, зображення залишається в дзеркалі? А ти щойно казав, що його там немає.

Вона хапає мене за руку й тремтить. Я не знаю, що сказати, аби заспокоїти її. Фізичні закони тут не допоможуть: вона зневажливо відхилить їх До того ж, я й сам у цю хвилину не дуже вірю в них. Мені раптом починає здаватись, що в дзеркалах і справді є щось таємниче.

— Де воно, Рудольфе? — шепоче Ізабела, тулячись до мене. — Скажи, де воно? Чи від мене скрізь залишається якась часточка? В усіх дзеркалах, які я бачила? А я їх бачила багато, безліч! І я в усіх них розпорошена? Кожне взяло щось від мене? Тоненький відбиток, тоненьку скибочку? І дзеркала стружать мене, як рубанок шматок дерева? Що ж тоді залишається від мене?

Я беру її за плечі.

— Все залишається. Навпаки, дзеркала ще додають тобі щось. Вони роблять обличчя видимим і повертають його тобі назад — частку простору, блискучу частку самих себе.

— Себе? — Вона все ще тримається за мою руку. — А коли обличчя вже не те? Коли воно поховане в тисячах і тисячах дзеркал? Як можна його дістати назад? О, його вже ніколи не повернути! Воно пропало! Пропало! Його обтісують, як статую, у якої вже немає лиця. Де моє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал? Ще до того, як вони почали мене обкрадати?

— Ніхто тебе не обікрав, — безпорадно кажу я. — Дзеркала не обкрадають. Вони лиш віддзеркалюють.

Ізабела важко дихає. Обличчя в неї бліде. В її прозорих очах мерехтить червоний відблиск місяця.

— Де залишилось зображення? Де ми взагалі, Рудольфе? — шепоче вона. — Де все залишилось? Все мчить кудись, летить, усе тоне! Міцно тримай мене! Не впусти! Хіба ти не бачиш їх? — Ізабела пильно вдивляється в нечіткий обрій. — Он вони літають! Усі мертві дзеркальні зображення! Вони хочуть крові! Ти не чуєш їх? Сірі крила. Вони тріпочуть, як у кажанів! Не пускай їх сюди!

Вона схиляє голову мені на плече, тулиться тремтячим тілом до мого тіла. Я міцно тримаю її. Сутінки дедалі густішають. Вітер ані кине, однак темрява поволі насувається від дерев з алеї, ніби мовчазна рота тіней. Здається, вона хоче оточити нас і крадеться з засідки, щоб одрізати нам шлях.