Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Хе, солдат Остен, що приніс мені передану Шапіро книжку Дарвіна, пожартував:
— На островах Індійського океану ми з тубільцями чинимо так само, як вони — із черепахами.
(Вочевидь недоречний і песимістичний жарт, хоч, правда, солдатові його можна вибачити, зважаючи на те, що вони, наші доблесні хлопчики, хто тут несе службу, давно огрубіли й деградували, відвикнувши од цивілізованого світу.)
Так-от, острови в далекому океані, що стали тепер нашими, — Дієго-Гарсія, Носі Мазава, інші — прекрасні й життєво необхідні для США землі. Землі, варті того, щоб за них гинути, як загинули ті, хто був на скелі Голова Дракона.
Я відвідав місце недавньої катастрофи… З Носі Мазави на скелю прибула пошуково-рятувальна команда. День і ніч працює компресорна станція, потужними насосами відкачуючи з тунелів воду.
Ми, американці, любимо смачно поїсти і м'яко поспати. А добре спиться, коли, як кажуть у нас в Техасі, під подушкою заряджений пістоль. Сьогодні, в пору світової нафтової кризи, наш хліб і наш пістоль — нафта.
Після освоєння нафтоносних джерел на континентальному шельфі розвідники почали штурм глибин у відкритому морі. Для цього за тисячі миль від рідного берега і вирушили в Індійський океан спеціалісти славетної нафтової компанії «Шелл».
Відважні герої, хто загинув на бойовому посту під гірською лавиною Голови Дракона, — в їхніх жилах, я знаю, текла кров першопрохідців і освоювачів Американського континенту… Мине кілька днів, і цинкові труни з тілами деяких загиблих нарешті прибудуть у Штати.
Америка вдячно схилить голову перед відданими їй небіжчиками…»
У цьому ж репортажі, написаному кореспондентом «Шєльмоноль жульбрехена» Ернестом Фріцджеральдом, репортажі, який передрукувало багато газет світу, згадувалося також про дресированих дельфінів і мавп, що буцімто допомагали під час проведення нафторозвідниками складних технічних операцій в океані й на Голові Дракона.
Краще б кореспондент «Жульбрехена» не торкався цієї теми! У пресі зчинився справжній ґвалт. Асоціація захисту тварин висловила компанії «Шелл» різкий протест з приводу залучення мавп і дельфінів для небезпечних і важких робіт. Таку ж гнівну заяву надрукувало в газеті «New Bedford Times» Товариство власниць собак-мопсів американського штату Массачусетс, слушно зауваживши, між іншим, що «мавпи створені богом не для прокладки нафтотруб, а для того, щоб лазити по деревах, так як і дельфіни — плавати у воді». Але за цими жалісливими мавпячо-дельфінячими пристрастями з'явилися й інші публікації. Крім трагічного випадку на Голові Дракона, приводом стала одна із статей, в якій автор, посилаючись на телевізійну компанію Сі-бі-ес, писав: «Військове відомство США, Пентагон, виділило тридцять мільйонів доларів на цілком секретну програму підготовки дельфінів, моржів і морських левів у воєнних цілях. Основна роль, для якої готують морських тварин дресирувальники Пентагону, — бути живими торпедами».
І почалося, й почалося! На сторінках більшості американських газет давно так не оголялася правда про наміри Пентагону й про те, куди ж крокує «миролюбна» Америка… Писали про розміщення по всій планеті американських військових баз, про загрозу атомної пожежі.
Читачів просвітили й про «розумних» мавп та дельфінів. І ось що з'ясувалося. У Сполучених Штатах дельфінів давно навчають військової справи.
За словами газети «Нью-Йорк дейлі ньюс», коли йшла війна у В'єтнамі, янкі-вояки змушували дресированих мешканців океану вести бойову підводну розвідку. Дельфінів озброювали, прив'язавши до морди багнет, і випускали в море: вони ставали справжніми вбивцями.
Утворюючи так звану акустичну лжемішень, дельфіни й тепер маскують американські підводні човни, що підкрадаються до суден різних країн або проникають у чужі порти й води.
Згадувалося, між іншим, і про дельфінів із Голови Дракона. Проте то були лише несмілі натяки кореспондентів: мовляв, навіщо нафторозвідники тримали тварин на океанській скелі.
Ніхто, крім нас, захоплених злочинцями акванавтів, усієї правди про Голову Дракона не знав.
Ці газетні повідомлення ми, звичайно, прочитали пізніше. А поки…
НАВПОМАЦКИ ДО ОКЕАНУ
Гунувши в отвір над океанарієм, потік підхопив і поніс нас у безвість.
Прохід був тісний, тому дельфіни раз у раз натикалися на його стіни, черкали об них боками. І тоді ми, їхні вершники, скрикуючи від болю, намагалися підтягнутись і пересунутися в своєму сідлі ближче до дельфінячої спини, щоб не торкатися шорсткого обводу печери.
Це не вдавалося: стіни, мов рашпіль, здирали з нас шкіру. Тіло пекло вогнем.
Звідкись несподівано просочилося світло. Вода перестала бурунитись, непомітно й тихо плинучи у темряву.
Порожняву, якою ми пробиралися, залило до половини. Над головою лишалася повітряна подушка. Все ж масок із обличчя не скидали, дихаючи через акваланг.
Мавпа жалібно пищала. Прив'язана до дельфіна, з лапами, затиснутими наручниками, вона пручалась, розгойдувалася з боку в бік, проте, хоч як старалася, збруї скинути не могла.
Заєць, пливучи з Чао разом, силкувався її втихомирити.
Якби, звичайно, не ці трагічні події й не менш жахливі обставини, з нас можна було б посміятися. Люди на дельфінах і з мавпою — справжній тобі водяний атракціон.
Рухалася наша ескадрилья в такій послідовності: попереду, на білому дельфіні, Чанг і я, за нами — Альфред із своєю неспокійною пасажиркою. Колону замикав дельфін, на якому пливли Кім Михайлович і Лота. Кілька разів серед хвиль показалися голомозі маківки людинориб. Потім ті примари зникли, і ми їх більше не бачили.
Нічого не скажеш, дельфінів вишколили добре. Вони не порушували строю: слухняно й покірно пливли один за одним. Чанг ними командував. Він стуляв великий і вказівний палець, на які були надіті кастаньєти. Два завбільшки як ґудзик магніти, зімкнувшись, приводили в дію мініатюрний ехолокаційний прилад.
Вченими доведено, що дельфінам доступні не всі звуки. Вони найкраще чують схожий на їхню, дельфінячу, «мову», свист. Електронний ехолокаційний прилад на Чанговій руці звичайне клацання магнітних кастаньєт обертав на своєрідні звукові сигнали — майже невловимий для людського вуха свист.
Дельфіни сумлінно виконували подану команду. Вони то звертали вбік, то вповільнювали чи прискорювали хід.
Кожному із них Чанг подавав окремий сигнал. Так, в'єтнамець наказав короткоголовому дельфіну, на якому мандрували Заєць і мавпа, щоб той, не занурюючись, плив на поверхні — адже макака була без акваланга, — тоді як наш альбінос афаліна і дельфін, що замикав стрій, пливли під водою.
Мандрівка навпомацки у лабіринті залитої водою печери тривала. Потік мав винести нас в океанарій просто неба, а звідти — в океан. Цим маршрутом кілька днів тому дельфіни й людинориби пробиралися на маневри «Клімат». Чанг теж говорив мені, що у повноводдя з внутрішньої печери відкривається наскрізний прохід до океану. Не міг же він помилитися. Але чому так довго пливемо? Дельфіни, керовані Чангом, петляють у напівтемряві, сахаються з боку в бік. Де ж той довгожданий океанарій?
Було чого непокоїтись.
Я розгублено глянув на Чанга. Він, мабуть, зрозумів моє збентеження. Посміхнувшись, кивнув головою: все гаразд!
Раптом печера звузилась і перед нами виріс пінявий вал. Вода, натикаючись на високий гранітний поріг, бурунилась.
Ми незчулись, як опинилися у водокруті.
Дельфіни пливли повільно, а тут їх мовби хто підштовхнув і кинув сторчма.
Я відчув, що ми падаємо. Балони за плечима зсунулися аж на потилицю.
Не встиг я намацати й поправити прив'язних ременів акваланга, як мій білоспинний «коник» із крутого піке перейшов у горизонтальне положення.
Небо! Над головою в зорянім ластовинні зблиснула висока небесна баня.
Це був океанарій, де ми вперше побачили людинориб і в який я впав, зірвавшись із кручі.
Усе повторюється, подумав я, стає на своє місце. От і ми знову тут, звідки починались наші поневіряння.
