Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
Нарешті смокінгово-фрачна вервечка урвалася — всі зайшли до будинку. Туди ж попрямували виховательки та обслуга, на вулиці лишилися тільки охоронці, котрі, певно, мали професійну здатність розчинятися у повітрі.
— Зараз ви пройдете до центру зали, на подіум, — сказала нам одна з жінок, — розташуєтесь і почнете грати за попередньо затвердженим репертуаром. Вас погодують у перерві.
Ми слухняно закивали головами і, мов у крематорій, шанобливою повільною ходою посунули досередини приміщення. І одразу ніби потрапили до кошика квіткарки — так там пахтіло різними смачними ароматами. Десятки зо два електричних канделябрів освічували просторе приміщення, а крізь круглі скляні отвори в даху проникало фіолетово-синє світло згасаючого неба.
Мармурові білі колони, величезні прозорі вазони з букетами, мозаїчні панно на стінах…
А посеред всієї цієї краси — живі троянди, що збилися в лякливі зграйки під стінами. Це і були ті «ліцеїстки».
Ми поїдали їх очима, хоча й намагалися дивитися в підлогу, як нас попереджала Мадам.
— Ось тобі і бізе, і тірамісу, і вершковий тортик! — посміхнувся Барс.
— Для повного кайфу не вистачає пива з таранькою, — зауважив я. — Те, що я можу берляти без проблем для шлунка!
— Бр-р, ти не естет, Ланце, — сказав Барс. — По-перше, не «берляти», а «їсти»! А по-друге, як на мене — це просто рай. Ми потрапили в чоловічий рай. Лови мить, дурню!
На нас знову цикнув Петрович. І я назло йому знову голосно вимовив сленгом: «Кода!», що означало: «Закінчуємо балачки!»
Ми піднялись на напівкруглий подіум для оркестру.
— Дуй свої саги, а я поки похарчуюсь цим небесним нектаром! — гигикнув Барс, очі якого перетворилися на шалених бджіл, що так і ширяли по тому жіночому квітнику.
Я дістав саксофон.
Граючи, міг цілком вільно, можна сказати, на законних засадах, прискіпливо оглянути все довкола.
Дівчата дійсно були не схожі на тих, кого я бачив у повсякденному житті. Взагалі давно не бачив таких вишуканих суконь, таких ніжно-пастельних кольорів, таких зачісок навіть на випускних вечорах у школах. Уявив, що потрапив на зйомки англійських серіалів за романами Шарлотти Бронте.
Здавалося, що зараз режисер крикне: «Всі вільні. Всім дякую!» — і це диво скінчиться тим, що панянки дістануть цигарки, розхапають каву в пластикових склянках і сядуть, високо задерши спідниці, з-під яких завидніються джинси і лосини.
Я грав «Little Flower» і відчував нудоту від повтору ситуації: ці панянки зомлівали від музики аж ніяк не менше, ніж будь-які інші дівчата на самому зашкарублому провінційному танцмайданчику. Тобто були цілком живими. І ніхто не кричав їм: «Стоп — знято!»
Але — от дивина! — я намагався вловити хоча б один прямий погляд. Але їхні очі були опущені долу. Тобто всі дівчата-янголята дивилися у підлогу, чи в стелю, чи на панно, чи ховали обличчя за віялами. Навіть подумав: а може, вони всі косоокі?! І видав таку імпровізацію, що у Василя Петровича, певно, струсонувся мозок.
Я згадав онуку тієї бабці, що приходила до мене. Як там її? Таміла?
Що я міг тут дізнатися про неї, в кого? Може, вони тут всі дійсно несповна розуму?
Поки я грав, чоловіча частина публіки поволі переміщалася ближче до дівчат. Вони стояли, як мені здалося, ні живі ні мертві, робили «кніксени», щось тихо відповідали, не підводячи очей. Під кінець мелодії майже всі вже розбилися на пари. І кожна парочка нагадувала застиглих цукрових молодят на весільному торті.
Потім вони почали танцювати під поглядами наглядачок — Мадам та ще двох десятків жінок у чорному.
Потім Мадам підійшла до нас і сказала, що ми всі можемо вийти в сад до альтанки і поїсти. Тобто настала перерва, час вільного спілкування.
Яке щастя вийти на свіже повітря!
Тут був живий, а не парфумовий аромат фруктових дерев і нічних квітів. І — жодного спостерігача.
Ми вивалилися з тієї квіткової корзини галасливою зграєю.
— Капець! — зітхнув Барс. — Нам такі баби не світять…
— А що в них хорошого? — запитав я.
— Ти тільки уяви, — гарячково заговорив Барс. — Поперше, красуні, по-друге, мовчазні, по-третє, ти бачив, як вони дивляться на чоловіків?..
— Як? — запитав контрабасист Ян.
— Як на богів!!! На тебе хтось так дивився?!
— Певно, вони молитимуться і на їхні шкарпетки, — додав альт Павло.
Всі загиготіли, порозстібували ґудзики, розпустили «метелики» і оточили круглий стіл в альтанці, на якому стояли тарелі з бутербродами.
— А як на мене, то це все просто чудово! — сказав Василь Петрович. — Що може бути краще за добре виховану жінку? Це вам не барбацуци з Окружної! І не унісекс з «Макдональдсу»! Таких можна все життя на руках носити!
Я згадав свою недавню відвідувачку і знизав плечима. Певно, її онуку теж хтось носив на руках…
Я дожував канапку і тихо відійшов у бік саду, дуже захотілося тиші.
Закурив, висвітлюючи вогником темно-зелене листя старої яблуні. І тут на мене вилетів той божевільний кролик!
Тобто дівчисько в джинсах із перестрашеними очима.
Звідки вона взялася?
Зрозуміло, що не з зали, адже її одяг був звичайним, буденним. І навіть трохи забрудненим іржею, ніби вона лазила по горищу.
Дівчисько заклякло переді мною, мов паралізоване.
А потім промовило, ковтаючи повітря ротом: «У нас не палять…»
Ага, зрозуміло, вона теж була «з цих». Тільки, певно, танцювати із тим барахлом у фраках ще не надійшла черга!
Не знаю чому, але я розлютився. Сказав якусь брутальність, від чого вона — оце була повна несподіванка! — хитнулась і почала повільно осідати на землю. Ледь встиг підхопити.
В якусь мить здалося, що тримаю в руках помираючого лебедя. Вона була легкою, мов пір’їнка, і вся тремтіла.
Довелося зробити їй «штучне дихання» методом «рот в рот». Ну, так, простіше кажучи, не міг втриматися, аби не поцілувати. Мало б хто втримався від такого, маючи в руках це янголятко. А потім і зовсім знахабнів, сказав, що чекатиму на неї щовечора під парканом з лівого боку від цегляної стіни — там якраз була невеличка незаґратована дірка в живоплоті.
Відпустив її, і вона, мов п’яна, побрела кудись в глиб саду.
Отака пригода!
Коли повернувся до альтанки, народ ще обговорював переваги цих «слухняних дружин» у порівнянні зі своїми. Барс навіть не на жарт почав з’ясовувати, як потрапити сюди у вигляді кандидата в наречені.
Нашу розмову перервала наглядачка, котра повідомила, що бал продовжується і ми мусимо повернутися до зали.
Решта вечірки пройшла для мене, мов у тумані. Думав, що роблю експеримент над тим дівчиськом, а вийшло набагато гірше: з кожною миттю, що спливала після моєї несподіваної пригоди в саду, я все більше відчував на губах той поцілунок. А в руках — тремтіння вмираючої пташки.
А ще мені дуже сподобалось, що на ній були джинси, а не претензійна бальна сукня. І іржаві плями на них, ніби вона щойно злізла з даху чи вийшла з майстерні.
Що вона робила сама в саду? Хто вона така? Як її звати?
Я думав про це упродовж наступного дня.
Навіщось купив (на гонорар від тієї вечірки) біле штучне хутро (так низько я впав у своїх очах!) і постелив його на підлогу в своєму лігві. Потім (на ті ж дурні гроші) замінив гуму в своєму «харлеї», чого не міг зробити вже кілька місяців. І, благаючи себе їхати до пабу дивитись матч (якраз тоді наші грали зі шведами!), помчав туди, звідки нас учора виперла Мадам із підпискою про «нерозголошення» і погрозами «санкцій» в разі порушення нашої угоди.
Так, я мчав до ЛСД. До живоплоту з лівого боку від брами, де була крихітна лазівка.
Зовсім крихітна, куди я ледь міг просунути свою руку…
Звісно, там я і зустрів ранок. І наступний теж. І десять таких самих ранків, що проминули від першого.
Отака хєрня, кошенята!
Розділ третій. Не-щоденник
