Собор - Гончар Олександр Терентійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
- Віро Пилипівно, маю ж я право хоч на вулиці свистіти? Чи тільки з дозволу?
- Прав у тебе аж надто!
- Право тільки тоді право, коли його можна здійснити. Інакше це буде лише фікція, тінь права! - І Ромця застрочив скоромовкою про нестерпність обмежень, яких йому доводиться зазнавати, про те, як надокучають людині різні вказівки, що їх чуєш на кожному кроці, а закінчив афоризмом із польських «незачесаних думок»: - Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки…
- Що ти мелеш, скептику ти нещасний? - спросоння, видно, мало що второпавши, накинулась Вірунька на Орлянченка. - Хто це - ескімос? До чого ці тропіки?
- А Іван ваш де? Він же зараз у тропіках…
В самій згадці про Івана о такій порі, та ще з Ромчиних уст, Віруньці вчулося щось образливе, блюзнірське.
- Як твою лепетню зрозуміти? - висунулась вона всією розпатланістю з вікна. - Хто про мене Іванові хоч слово накриво скаже? Честі не заплямувала, це вся Зачіплянка знаєі А ти, вітрогоне, гуляй звідси, поки качалкою по плечах не дістала!
- За що. Віро Пилипівно? - жваво схопився на ноги Ромця при згадці про качалку.
- А за те! Всіх по собі не рівняй. Сьогодні з одною, завтра з другою…
- Що вдієш, коли вони нудні та порожні, як осінні пляжі.
- Сам ти порожній. Під носом засіялось, а на розум ще й не орано… Попався б ти нам у бригаду, ми б тебе швидко перевиховали.
- Знаєте, скільки часу треба, щоб перевиховати нас? Тисячу літ! Смішні мені ті, що вірять, нібито через двадцять років усі стануть раптом зразково-показовими, зникнуть егоїсти, бюрократи… Ні, тисячу літ, і не менше!
- Чого ти з ним водишся, Миколо? - вже спокійніше звернулась Вірунька до Баглая. - Ти ж серйозний хлопець, в голові думок повно, а він, оцей перекошений… що між вами спільного?
Ромця ніскільки не був цим дошкулений.
- А як Миколі без мене? З ким він тоді дискутував би на теми вічного кохання?
- Ще тобі базікати про кохання, - аж ніби з жалем вимовила Вірунька. - Що ти знаєш про нього?
- Якщо не гравцем на полі, то хоч суддею ж міг би бути?
- Справжнє кохання саме собі суддя.
Орлянченко, вражений відповіддю, обернувся до Миколи:
- Чуєш, які афоризми видає наша Віра Пилипівна? От що значить два роки без Івана!
- Вона має право на такі афоризми, - сказав Микола серйозно.
Вірунька ж, перемовчавши, знову взялась виховувати Ромцю:
- Добрим наждаком треба тебе терти, хлопче… Чуба на лоба начесав, перстень носиш, а що з тебе в житті? Мало ще ти нашого квасу випив…
Це вона має на увазі вітамінізований квас металургів, яким вони в цеху спрагу тамують… Орлянченко і на це хихикає:
- Знаю той квас! Такий міцний, що й око одному пробкою вибило!
- Якщо такому ледащові…
Отут Микола вступився за товариша:
- Вірунько, не забудь, що перед тобою робітник найвищого розряду. Можна сказати, еліта!
- Отож… Зміну відробив та й пішов вітер вулицями ганяти. Тільки й на умі танці та комфорт…
- Потрібні й такі, - не образився Ромця. - Без таких, як я, життя було б прісним… Прісним, як дистильована вода.
Вірунька не захотіла більше слухати:
- Годі, йдіть собі, не товчіться під вікнами, в мене діти сплять. - І, прихиливши вікно, вона розтанула в сутіні кімнати.
Після цього хлопцям тільки й лишилося - розійтися. Орлянченко завернув до себе, кинувши Миколі на прощання: «Салям!», а Микола далі попрямував вуличкою, яка повела його до саги. Почував якусь правду в отих Ромчиних словах про прісноту життя, почував, що течиво його зачіплянських днів без Ромчиних ужалень та приперчувань щось би втратило, стало б, мабуть, і справді, як він каже, прісним… І хоч душа не сприймала Ромчин цинізм, невибагливість, але якось і не уявляв себе Микола без цього приятелювання, без орлянченкових дотепів, скепсису та в'їдливих парадоксів. Була в ньому ніби потреба організму, що вимагала якоїсь протиотрути від одноманіття буднів, від стандартних уявлень тих, кому хотілось би з тебе зробити людину-цеглу, бачити в тобі лише податливий, злиденний духом будівельний матеріал… Ромця вважає, що він має право на певну розхристаність душі, декого це коробить, а чому він справді у своєму поводженні мусить бути підігнаний під стандарт? І якщо він зараз трохи й перекошений, то що такого? Адже чув колись від матері: навіть дерево себе в рості випрямляє!
Де б не опинився, блукаючи цієї ночі, Баглай: чи біля саги, в якій місяць плава розплавлений, чи на соборнім майдані, - всюди невидиме була з ним і його юна мадонна з загорілими міцними руками, з сумовитим лицем задуманим, на якому ота смага сарматська горить! Один раз тільки і вдалося Миколі побачити її зблизька - біля самого паркана грядки поливала. Стояла зарошена, із шлангом у руці, а спідлоба погляд на Баглая - глибокий, важкуватий якийсь, недовірливий. Густа смаглявість лиця різко відтіняла зеленаву голубизну очей, сумовито-сторожких, зачаєних. Недовіра і смуток глибокий - вони найбільше вразили. Уста затиснуті, а в погляді і в усій поставі було щось затяте, сміливе, вгадувалась внутрішня сила натури, пристрасність, надійність душі. Волосся темно-русяве блищало, вільно розкинуте на плечах, кільчасті кінчики його золотились на сонці, ніби злегка пригорілі, припалені іншим, степовим сонцем. Сумовита глибінь очей була аж з прозеленню якоюсь, з отією, що її колись, мабуть, можна було тільки в очах у мавок підгледіти десь на Вовчих Водах. Зовсім ненадовго зустрілися над парканом їхні погляди, Микола привітався, і незнайомка відповіла йому неголосно: «Здрастуйте». То і вся була розмова. А неспокій і хвилювання від того її погляду Баглай і зараз почуває в собі, блукаючи, мов тінь, нічною Зачіплянкою. Хотів би ще і ще бачити її. Чомусь саме їй, отій ще не знаній людині, хотів би він виповісти своє життя, все своє заповітне.
Коли людині скоро сповнюється двадцять два, а дими безупинно димлять, а слава поета тільки в мареві мариться, є над чим замислитись. Двадцять і два, а ще нічого не зроблено для безсмертя! Щось подібне нібито вигукнув колись Юлій Цезар у дні своєї молодості. І хоч було то в суворому Римі, а не на цій лагідній, поетичній Зачіплянці, та виникають, певне, в людей і через тисячоліття такі настрої, які вже колись були і когось непокоїли. Справді, що встиг зробити? Що встиг збагнути у своєму двадцятидвохрічному світі? Де поема твого життя? «Рятівники Титана» - може, так вона буде зватися? Про металургів, про тих, що серед розгулу смерті врятували свій чорний міф - чавунного, з розірваними ланцюгами Трударя, в якому так молодо-неповторно відлився невмирущий дух революції. Поема про таких, як легендарна ота Майя Прапірна з Колонії, як батько твій Никодим Баглай, що добровольцем пішов у сорок першому, в перші ж дні, безповоротно зник у задніпровських бурих вітрах… Поема трагізму, поема нездоланності духу, але якими словами-карбами її накарбувати? Щоб так, як собор оцей, вікам донесла дух твого задимленого й жорстокого часу… Тільки чи потрібне буде їм, прийдущим, твоє творіння? Нова ота ера загірна, чи не збайдужіє вона до слова поетів? Якими вони будуть - поеми майбутнього? Поеми абстракцій? Алгоритми замінять музику слова? Математичні фантазії, може, стануть там надихати співців? Як шалено, із швидкістю сновидінь, пролітає час! Не такий уже й довгий вік мистецтва, витвореного людиною. Тридцять чи сорок тисяч років тому невідомий митець при відблисках вогнища вивів у своїй печері перші контури мамонтів, на яких він удень полював… Після того була Нефертіті, був Парфенон, була Мона Ліза… І тепер ось бачиш сучасний модерний витвір, де безладною купою перемішалися людські вуха, очі, носи, а на зміну гармонії виступив хаос, на зміну фарбам Рафаеля приходить консервна бляшанка і мавпа з квачем… Виродження? Самозапечерення? Дух людський вичерпав себе? Чи це тільки криза минуща, після якої ще буде в мистецтві і юність, і весна, і сонячна гармонія нових ліній, нових барв?
Кажуть, що поезії передує подвиг. Інших життя кидало на великі випроби, а що тебе жде серед цієї буденності, серед плину сірих днів, що деколи справді здаються «мов осінні пляжі…»? І яка вона є, сама природа подвигу? Чи здатен його вчинити той, хто заздалегідь готує себе до цього, чи, може, ближчий до істини той, для кого подвиг це акт миттєвий, блискавичний, майже рефлекторний? Він, певне, як спалах, його вічність вкладається в мить, він там, де йдуть безоглядно на смертельний риск, без вагань кидаються на двобій із злом…
