РАЙ. Центр - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .txt) 📗
— Класний кейс! — не втримався Шиллєр.
— Що з ним? — здивувався Макс, прямуючи до дядька.
— Я пробував його відмовити, але ви наказали — будь-яке бажання. — Портьє біг слідом, напоготові тримав розкриту долоню для «чаю».
— І що? — Макс став навпроти дядька і тільки тепер побачив: Іван Степанович п’яний, як новорічний Дід Мороз під ранок, — з копит і без пам’яті.
— Ваш гість замовив на сніданок… пляшку горілки, — пояснив портьє.
Шиллєр присів біля стільця, постукав дядька по плечу, поклацав пальцями перед дядьковим носом.
— Гей! Бригадире! Ти мене чуєш? — нервово сіпнувся. — Не чує! — запанікував. — Шо за фіґня?! У нас за годину камери…
— Може, висмикнути з-під нього стілець? — нагадав про себе портьє.
— Неси води, — наказав йому Макс, та поряд виник переляканий адміністратор.
Забелькотів:
— Пане Сердюк… ми розуміємо, розуміємо… Але в холі… Інші гості… Репутація готелю… Може, перенесемо вашого підопічного у мій кабінет? Там зручніше поливати його водою… Хоч окропом… Можемо влаштувати тортури і знущання, — спробував пожартувати.
— Я знаю! — смикнувся Шиллєр. — Треба відібрати в нього кейс!
— Портфель, — уточнив Макс.
— Точно… — Шиллєр тицьнув у дипломат. — Цю чорну пластикову штуку. Недарма ж він так за неї тримається. Макс обернувся до портьє.
— Давай…
Портьє подивився на власну порожню долоню. Не зрушив.
Шиллєр дістав із кишені купюру:
— Одним ривком. Зрозуміло?
Заплющені очі Івана Степановича при цих словах не здригнулися. Але вуха дядькові ніхто не затуляв, тому, коли портьє обережно простягнув руку і спробував відірвати від хропуна дипломат, дядько підскочив на стільці, розмахнувся і я-а-а-ак лусне портьє по пиці. Ніхто не встиг отямитися і відскочити на небезпечну відстань — пластиковий портфель, надійний арґумент у будь-яких дипломатичних відносинах, уже лупив направо і наліво. Бац — Максові у вухо! Оп — наштовхнувся на адміністратора. Тиць — попсував обличчя іміджмейкеру. Шиллєр упав і вирішив не вставати.
— Шановний! Шановний! — верещав з підлоги. — Роззуйте очі! Ми друзі! Ми прийшли з доброю новиною!
— Друзі? — Іван Степанович опустив дипломат і врешті прокинувся. Спустошено подивився навкруги. Здивувався, бо друзів не побачив. Знітився, бо застиглі, мов скляні, фігурки людей навколо, здається, були трохи покаліченими. Згадав про готельний номер за півтори тисячі гривень на добу і зовсім потьмянів: біда до центру на мотузці притягла, а тут ще й горе причепилося. Де йому півтори тисячі гривень взяти?
— Іване Степановичу, — подав голос Макс. Крок до дядька. Усмішку вичавив. — Це я… Максим… Пам’ятаєте? Ми зустрілися минулої ночі… Мені здалося, що вам ніде переночувати, і я оплатив вам номер, щоби ви могли відпочити. — Замовк. На дядька спідлоба обережно. — Ви ж… сподіваюся… нормально відпочили?
Іван Степанович почув головне — за номер сплачено. Повеселішав, хоч випита горілка смуток сіяла.
— Дякую, синку… — непевно.
Шиллєр підскочив із підлоги, усміхнувся дияволом.
— Розсолу! М’ятну жуйку і… — На дядька уважно глянув. —
І більше нічого. Типаж нормальний — суворе життя, трудові мозолі, достаток лишився у вісімдесятих минулого століття, і дипломат, мать… — Побиту пику помацав. — Як символ того достатку. — До дядька підбіг. — Ви комбайнер! — навмання.
— Ні, — відповів Іван Степанович. — Лікар.
Макс хмикнув — так тобі, Шиллєре! Не будеш викобелюватися.
Шиллєр задумався, заходив навколо дядька, роздивлявся, як прибульця.
— Живете в селі? — Друга спроба навмання.
— У райцентрі, — відповів дядько. На Шиллєра, як на божевільного. — Біля елеватора.
— А-га! — невідомо з чого зрадів Шиллєр, потяг дядька до виходу. — Добре, добре… Ви у надійних руках. Це доля. Ви ж мудра людина? Мудра, бо вам — років і років. Освічена? Само собою! Клятва Гіппократа, не нашкодь, і таке інше! Ви ж розумієте: нічого випадкового не буває. Такий шанс трапляється раз у житті! Сьогодні всі ваші проблеми вирішаться на найвищому державному рівні. — Зупинився. Замовк. На дядька суворо глянув. — …Як вирішилися б справи будь-якого простого українця, коли б він звернувся до Володимира Гнатовича Сердюка. Ви ж, сподіваюся, у справах до Києва приїхали?
Іван Степанович висмикнув руку, у яку міцно вчепився Шиллєр. Глянув на вельветову торбину, що так і лишилася біля перекинутого стільця у кутку холу.
— Звісно, що не на гулянку, — зітхнув. — Торбу ледь не забув.
— Її віднесуть до вашого номера. — Макс жестом указував портьє, де має бути торба гостя. А тому довго пояснювати не треба — школа! Уже підхопив торбину, пилинки з неї здмухує, до номера тягне.
— Яке там! — уперся дядько. — Неси, хлопче, мою торбу до мене. Я сюди не повернуся.
— А раптом треба буде залишитися у Києві ще на одну ніч? — розгубився Макс.
— Хіба можна такі гроші на витребеньки фітькати? — обурився дядько. — Я краще біля Дніпра.
Шпок! Гвіздок у Максове тім’ячко.
— Біля Дніпра? — напружився.
На Шиллера — виручай.
— Пішли, пішли! Нам ще підготуватися треба. — Шиллєр ухопив дядькову торбину і побіг до виходу.
На ранок після несподіваного чудесного визволення з пут понад трьохсотрічного забуття куми Свиря і Микишка сиділи у кущах дніпровської кручі під Лаврою, приголомшено дивилися на нескінченний автомобільний потік, що рухав набережною. За ніч тільки й наважилися, що пройти кілька десятків метрів набережним шосе в бік лаврських хрестів — більше не здужали. Дивні, швидкі, як козацькі гарматні ядра, незрозумілі пристрої з палючими свічками-очами таки відігнали кумів до кущів. Куми ж не боязкі, недарма серед Дорошенкових серденят шаблями махали. Відчайдухи. Свиря було спробував навіть ухопитися за палаюче око сріблястого авта, що промчало крізь нього, але те, хоч не завдало хлопцеві шкоди, у руки не далося.
— Ох і швидка холєра, — розлютився Свиря. Намірився зганяти до дерев на кручі, виламати добрячу гілляку і встромити у незрозумілу істоту, та кум Микишка мудре слово мовив:
— Я так собі міркую, куме Свиря. Не можна у раю бійки вчиняти.
— А як руки чешуться? — спитав Свиря.
— Язик у тебе, куме, чешеться! — відповів Микишка. — Я так собі думаю… До Лаври кручами підемо. Оминемо вогні райські, свят, свят… Бо не знаємо певно, чи маємо право посеред чистих душ врятованих пити солодке райське пиво.
— Оце б пива чи бражки… — просяяв Свиря.
Міцний Микишка вхопив верткого кума за сорочину і потяг до порослих деревами та чагарником дніпровських схилів. Дерлися крізь густі хащі, усе кидали оком на дніпровські береги. Під ними, при правому березі, сяяли, горіли, співали і гомоніли пароплавчики, переобладнані на ресторани і клуби. За Дніпром, на березі лівому і далі, скільки око сягне, — суцільні вогні.
— Який же неосяжний світлий рай небесний, — розчулився Микишка. — Кінця йому нема.
— А чого ж… — Свиря. — Райські кущі — не селянський клаптик, аби на ньому тулитися: і пшеничку посадити, і для бурячків місце знайти. Райські кущі, певно, великі, як наші луки. Пам’ятаєш, куме Микишко? Корова заблукала, так три дні верхи шукали і не знайшли.
— Вовки ту корову з’їли, а ти, замість її шукати, три дні у шинкарки гостював, — нагадав Микишка.
Свиря, на диво, не образився. Усміхнувся. Носом потягнув.
— О-ой… кабанчика… Кабанчика печуть. Та десь зовсім поряд! — До Микишки. — Йдемо… Йдемо, куме. Розвідаємо, що до чого.
— Я так собі міркую, куме Свиря. Спочатку до Лаври.
— Навіщо нам Лавра?
— А де ж у раю центр, як не у Лаврі? — звів брови Микишка.
— Зареєструймося. Отримаємо райські грамоти, мовляв, двоє Дорошенкових серденят взяті на довічне райське забезпечення. А потім уже…
— У мене кишки скрутило. — Свиря своє.
Микишка зиркнув зневажливо.
— Йди, як хочеш. Тут чекатиму.
Не минуло й десяти хвилин, як чагарником до Микишки добіг ошелешений Свиря. Два шампури з шашликом у руці. В очах — здивування безмежне.
