Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей (полная версия книги txt) 📗
— Він з’являється невідомо звідки і так само зникає. Його можна впізнати за запахом: трупний сморід тягнеться за ним, як шлейф. До кого він доторкнеться — той умре в страшних муках щонайпізніше дні за три. І той, хто доторкнеться до його жертви, теж помре. І хто торкнеться до того, хто торкнувся, і так до безкінечності… Він вічний принц — уже тисячу років його батько, разом із троном перетворений на камінь, сидить там ні живий ні мертвий. Немає нічого страшнішого за принца-чуму… Ну, хіба гмурри.
Ні, це все-таки не жених, подумала я розчаровано та з острахом. Навіть для Філумени. Такого взагалі не можна пускати на наш бік Печатки — хтозна до кого йому забажається доторкнутись!
Я пригадала розмову з Обероном. Справді, хто ж піде? Якщо навіть звичайний горб у принца може бути причиною відмови принцеси — що скажуть сестри-охоронниці, якщо я приведу їм мерця?
Ми ковтали й ковтали горошини, я довідалася, що Максиміліан давно вирішив піти за Печатку, він там промишлятиме магічним ремеслом і колись-таки знайде спосіб відкрити прохід для всіх, як це було за старих часів. Я розповіла про Гарольда й із задоволенням зізналася, що Печатка з того боку надійно охороняється. Максиміліан переповів мені останні новини: такий-то здолав опір такого-то, переміг і пішов на такого-то, але той зібрав військо… А ще розповідав, як умів, про навколишні землі (там руїни, там вигоріле поле, там напівзруйноване місто, а там велелюдний ринок). Ми так захопилися, що й не помітили, як зі столу зникла остання ціла горошина. На підлозі валялися розчавлені; Максиміліан поліз під стіл, і я чула, як він там обмацує все долонями й ледве чутно лається.
Я так і не запитала в нього, як звідси вийти. Усе відкладала «на потім». Довідкладалася.
Некромант з-під столу виповз голіруч. Я мовчала; за всю нашу довгу бесіду встигла засвоїти одне правило: у цього хлопчика нічого не можна просити. Відмовить просто так, зі злорадства.
— Ну що? — Максиміліан сів навпроти.
— Скромненькі в тебе запаси, — насправді в мене вже живіт здуло від цього «насіннячка».
— Це ти їх чоботищами розтоптала. Та ще прапори мені спалила. Нездарисько.
Я стрималася.
— Гаразд, — Максиміліан зітхнув. — Ходімо.
У замку святкували перемогу.
На кухні, де вранці було безлюдно й холодно, тепер дим стояв стовпом. Вертілися над вогнем величезні шматки м’яса, на сковородах шкварчав жир, гриміли казани й стукали ножі. Я зрозуміла, що голодна до запаморочення.
Максиміліан на секунду зник, потім повернувся із бляшаною коробкою під пахвою. Там були не ковбаси, як мені хотілося, не коржі й не овочі — там були дрібні червоні яблучка, зацукровані до крохмального хрускоту.
— Пригощайся, — Максиміліан царственим жестом простягнув мені коробку. Я навіть не замислилася, отруєні ці яблука чи ні: взяла перше, що потрапило під руку, й всунула за щоку, як льодяник.
Мені необхідно було знайти Уйму. Про те, що людожер міг запросто загинути в бою, страшно було й думати.
— Максе, де вони всі? Де воїни?
— Як ти мене назвала? — здивувався некромант.
Я згадала Макса Овчиніна. Який він усе-таки чудовий, спокійний, зовсім безпечний хлопець.
— Вибач, — сказала я Максиміліану. — У мене один знайомий є… А що, тебе Максом не можна називати?
Він знизав плечима:
— Ну, називай, якщо хочеш. А бенкетують унизу, в чертозі.
— Я пішла, — сказала я рішуче. — Спасибі, Максе, ти мене розважив…
Він посміхнувся безневинно й солоденько:
— Тебе в чертог не пустять. Без мене — навіть на поріг.
— А от перевіримо.
— Перевіряй, — він узяв з коробки ще одне яблуко. — Успіхів.
Ми стояли, притулившись до стіни широкого коридору, і повз нас туди-сюди бігали слуги.
У застояному повітрі стояли запахи поту й часнику. На нас ніхто не звертав уваги; я сперлася на посох:
— Прощавай.
— Прощавай, — він розкусив яблуко з таким звуком, наче сплющився під молотом чийсь висохлий череп.
— Я пішла.
— Іди.
Я повернулася до нього спиною й пішла коридором ліворуч. Дійшла до розвилки. Зупинилася й оглянулась. Максиміліан не рушав з місця — стояв, дивився мені вслід й їв зацукровані яблука.
Рука моя потяглася до кишені. Воскової відбиток був на місці. Я завернула за ріг — і швидко переклала ключ із однієї кишені в іншу.
Так, велика таємниця. Великий секрет. Треба швидше розшукати Уйму й утікати звідси, світ за очі, хоч би й у лапи до принца-деспота.
Повз мене продріботів, важко посапуючи, слуга з каструлею на голові. Не роздумуючи, я пристроїлася позаду. Слуга тупотів, я бігла за ним. Спочатку намагалась рахувати повороти і сходи, але потім збилася.
Чим нижче ми спускалися, тим захаращенішими ставали переходи. Валялися дерев’яні уламки із залишками різьблення, обгорілі ганчірки, хрумтіли під ногами глиняні й порцелянові черепки. На похилому триногому столі хтось лежав. Я мигцем на нього глянула — і зупинилася, ніби налетівши на стіну.
Це був Майстер-Генерал! Він лежав на спині, розкинувши руки, блакитні очі оскляніло дивилися в стелю. Та сама мереживна сорочка зашкарубла від крові, а з грудей стирчав той самий стилет — мені здалося навіть, що я впізнаю руків’я.
Який жах. Він допоміг їм виграти битву, відстояти замок, вижив у бою… А вони, віддячуючи, зарізали його й кинули валятися тут, серед мотлоху й сміття. Самі ж бенкетують у чертозі.
Мені спротивився і весь цей замок, і його захисники. Захотілося швидше піти, а головне — страшенно захотілося додому. Я повернулася…
Незнайомий воїн стояв у дверях, майже впираючись маківкою в низьку стелю. Вирушаючи на переможний бенкет, він не зняв обладунків — на грудях його поблискували, вигадливо переплітаючись, сталеві пластини. Широкі плечі, прикриті масивними надплічниками, повністю загороджували прохід. В опущеній руці воїн тримав шолом з пом’ятим пір’ям, а під пахвою в нього стирчав тьмяний хвилястий меч.
Він мовчав і дивився на мене, наче чекав відповіді.
Я відступила. Підняла посох. Залізна людина не здивувалася й, звичайно, не злякалась.
Його жовті очі, круглі, як у сови, кліпнули — і знову нерухомо вп’ялися мені в обличчя.
— Ти хто? — майже вигукнула я.
— Дід Пихто, — повідомив воїн. У нього була дивна манера говорити не на видиху, а на вдиху, і від цього голос виходив моторошний, свистячий.
Цієї миті я його впізнала — і від подиву ледь не випустила посох.
— Уйма?!
Дзвякнувши кольчугою, він підійшов ближче. Я придивлялася до нього, забувши, де перебуваю.
Він поголився. Борода, у якій раніше тонуло його лице, валялася тепер на підлозі якоїсь цирюльні… Хоча про що це я? Гострий ніж і уламок дзеркала, оце вам і вся перукарня. Під бородою виявилася незнайома людина: біле, навіть синювате обличчя з товстим шрамом на вилиці, із запалими щоками й круглими рожевими губами. З ніздрів гачкуватого носа, як і раніше, визирали короткі волосинки, і два пишні кущі росли з вух жалюгідними спогадами про колишню людожерську красу.
— Ого, — промурмотіла я. — Де ти взяв обладунки?
— Здобув у бою, — колишній людожер недбало труснув шоломом. — Треба йти. Я тут усе вже вивідав.
— Це я тут усе вже вивідала!
— Ми тут усе вивідали, — примирливо сказав Уйма. — Ходімо.
Він відсунувся, звільняючи прохід, з-за спини в нього вискочив слуга із тарелем, заповненим розпеченим вугіллям. Я відхитнулася, забувши про триногий стіл. Хрясь! — ще одна ніжка підломилася, стільниця нахилилась, наче кузов самоскида, і мертве тіло зі стилетом у грудях сповзло на підлогу, залишаючи за собою червону доріжку.
Слуга навіть не повернув голови — помчав у справах. Я підійшла ближче до Уйми. Пересилила бажання вхопитися за товсту руку в кольчужному рукаві:
— Хто його вбив, ти не знаєш?
— Ніхто його не вбивав, — Уйма розглядав мерця, що лежав тепер на боці. — Він у них завжди так — полежить-полежить і встане. Якщо ворог біля воріт. Коли є в ньому велика потреба, як учора.
