Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (книги серии онлайн .txt) 📗
Тоді Ланс, який був досвідченішим за Гарольда разів у двадцять, без зайвих слів повідомив високість, що екскурсія закінчена і вони повертаються в готель. Дівчата давно знали старшого мага дороги і тому, хоча й образилися, однак не сперечалися. Зате принц раптом повівся нерозважливо: він заявив, що нічого не боїться, не вірить страхам Ланса і продовжить прогулянку самотою.
Ланс розмірковував тільки мить. Він не вмовляв принца, застосовувати силу теж не став. Він велів екскурсоводові (тобто господареві готелю) без зволікань відвести панночок додому. А сам залишився з принцом.
Причому так, що його високість Ланса не бачив.
Принц, якого ніхто з городян не впізнав, побрів вулицями навмання: здавалося, він не знає, куди йти. Прогулянка його анітрішечки не тішила — схоже, його високість наполіг на ній, аби продемонструвати свою незалежність. Ланс крався за ним; небезпека то з’являлася, то знову зникала, проте Лансові не подобалося, що вона щоразу все ближчала й ближчала.
Потім його високість зустрів жінку. Це була гарна, багато одягнена, молода, проте аж ніяк не юна пані, котра сіла відпочити на камінь біля великого фонтану.
Принц всівся поряд на сусідній камінь.
— Ви втомилися? — запитала пані. — Ви теж чужий у цьому місті?
— Я чужий скрізь, — сумно відповів принц.
— Хочете пити? — запитала пані.
Вона зняла з голови плоский капелюшок, що формою нагадував таз, і зачерпнула води з фонтану. Ланса вразило, як точно вона скопіювала жест, відображений у всіх статуях міста — жінка дає напитися мандрівникові з неглибокої круглої посудини. І принц, розсміявшись, прийняв гру: став на коліна й торкнувся до води губами…
Нерви Ланса були напружені, однак нічого не трапилося. Принц підвівся, обтрусив штани й запросив пані зайти разом до харчевні. Пані погодилася. Ланс, ніким не помічений, пройшов за ними, зайняв столик у темному кутку й велів слузі принести собі склянку молодого вина.
Вино було отруєне пилком скнира. Ланс визначив це, тільки-но піднісши склянку до рота. (У цьому місці розповіді Гарольд, який слухав, витягнувши шию, знову згорбився і мало не застогнав — досвідчений Ланс легко уникнув пастки, в яку мій учитель вляпався з головою.)
Заледве відчувши отруту, Ланс відкинув будь-яку делікатність і прицільним ударом палиці вибив склянку з рук його високості. Пані, анітрохи не здивувавшись, зникла з-за столу — і тут же з’явилася за спиною Ланса.
Відбувся бій, який Ланс описав ретельно й навіть нудно, проте вживав при цьому такі слова, що я нічого не зрозуміла:
— Використовуючи почергово появу, зникнення і фантомну атаку супротивник намагався розсіяти мою увагу. У такій ситуації рекомендується трасування віялом, але оскільки його високість перебував у зоні ураження, я змушений був змінити тактику й ризикнути…
Гарольд слухав так напружено, що в нього навіть піт заблищав на лобі. Він теж, здається, не все розумів, однак щосили прагнув розібратися.
— Переконавшись, що бойовище на якийсь час очищене, я подав установлений сигнал про допомогу, взяв принца, на той час знерухомленого, і з ним залишив поле бою. Час — восьма година чотири хвилини. Видимість — обмежена. Його величність прийшов мені на допомогу через три з половиною хвилини й оглянув місце сутички, проте супротивник відступив, не залишивши слідів…
Я раптом зметикувала, що все це відбувалося майже одночасно з нашою втечею з «Кришталю»! Цікаво, що досвідчений Ланс не посоромився покликати Оберона на допомогу. На відміну від Гарольда, який тягнув до останнього. Я потихеньку покосувала на мого вчителя. Гарольд сидів червоний, насуплений і на мій погляд не відповів.
— Власне, це все, що я можу повідомити, ваша величносте, — сказав Ланс і знову взявся за посох. Його права рука, чотирипала, ласкаво погладила кістяний набалдашник.
— Спасибі, Лансе, — Оберон кивнув. — Отже, панове маги дороги…
Гарольд швидко підвів голову. А я й так дивилася на короля прямо.
— Отже, всі ви вже зрозуміли… а хто не зрозумів, я поясню: Королівству оголошено війну. Тут, у межах «товстого» світу, наш ворог діє підкупом, отрутою, силою й хитрістю. Коли ми перетнемо межу, що відділяє звичний світ від нерозвіданих земель, сила нашого ворога зросте стократ. Я, король, і ви, маги дороги, — ми вчотирьох стоїмо між нашими людьми й лютою смертю. Ми, четверо, відділяємо майбутнє Королівства від хаосу без майбутнього. Тобі зрозуміло, Ліно?
Я підстрибнула в кріслі. Чому саме я? Я що, тупа? Як мені може бути незрозуміло?
Лане, який усе ще роздивлявся набалдашник посоха, кивнув, ніби нічого й не сталося.
Наче йшлося про чищення зубів чи, скажімо, сосиски. Гарольд, котрий із червоного став блідим, сердито звів брови.
Оберон підвівся. Пройшовся по шатру, відкинув кришку довгої скрині, витягнув звідти щось, загорнуте в чорну тканину. Розгорнув — це був посох із відполірованого дерева, темний, з червонуватим відливом.
— Візьми, будь ласка, Гарольде, замість того, що я зламав учора в Ліниних руках…
Гарольд підхопився, став перед королем на одне коліно, прийняв посох зі схиленою головою, встав, озирнувся, ніби не знаючи, куди подіти себе й громіздку річ у руках. Сів на своє місце, притискаючи посох до грудей.
Король неквапливо перебирав речі в скрині. Я зрозуміла, що якщо і мені зараз не дадуть посох — байдуже який, нехай старий, нехай непривабливий — я помру від образи, не встаючи з цього крісла.
— Ліно…
Я підскочила. Оберон дивився на мене через плече, ніби роздумуючи. Ніби прикидаючи, чи гідна я, із моїм-то зростом, носити бойову зброю мага дороги.
— Нумо встань.
Я підвелася, прагнучи виглядати вищою. Оце так приниження — мій зріст, от і нові вчителі завжди дивляться з недовірою, наче я приперлася сюди з молодшого класу без будь-яких на те підстав…
Оберон уважно зміряв мене поглядом. А потім витягнув зі скрині щось довге, загорнуте в шкіру.
Воно було завбільшки майже таке, як я!
— Ліно, — сказав Оберон спокійно й буденно. — Подякуй своєму вчителеві — за кілька днів ти засвоїла більше, ніж видавалося можливим. Тому я вважаю, що ти гідна носити посох. Візьми.
І розгорнув шкіру.
Ой леле!
Я забула, що треба опуститися на одне коліно. Я взагалі про все забула. У руках Оберона був його власний посох! Білий, тонкий і довгий, із двоколірним набалдашником — наполовину смарагдовим, наполовину рубіновим!
— Хіба мені можна таке?!
Гарольд боляче ткнув мене в спину кісточками пальців. Оберон спокійно чекав. Я швидко встала на одне коліно, простягнула перед собою тремтячі долоні, і Оберон поклав у них посох — несподівано легкий. Тільки набалдашник тягнув до землі.
Я сіла навпочіпки, та так і залишилася сидіти. Гарольд обурено зашипів за моєю спиною, проте Оберон сказав йому просто:
— Дай їй спокій.
І мені справді дали спокій — хвилин на десять, а може, п’ятнадцять. Щось бурмотів нудним голосом Ланс. Голосно й швидко говорив Гарольд. Потім Оберон сказав: «Дійте», — і вони обидва вийшли. Я насилу підвелася, все ще тримаючи посох перед собою. Мені теж слід було піти — тепер належало довести, що я гідна цієї чудової, незбагненної, чарівної штуки…
— Ліно, сядь на хвильку.
Я швидко сіла на своє місце. Злякалася, що король мене за щось лаятиме. Миттю перебрала все в голові — не дотримуюсь етикету. Не кажу «ваша величність». Базікаю дурниці, та й у навчанні, якщо чесно, не досягла значних успіхів, як вважає король. «Засвоїла більше, ніж видавалося можливим…» Виходить, я його обманюю?
Посох лежав у мене на колінах. Я вчепилася в нього двома руками.
— Ваша величносте, я…
І затнулася. Знову по-дурному вийшло: за етикетом мені треба сидіти і слухати, що скаже король, а не лізти зі своїми розмовами. Від сорому я втягнула голову в плечі, як досі Гарольд.
Оберон усівся навпроти.
— Ліно, по-перше, я знаю, що ти ще не найкращий на світі маг. Якщо я зараз попрошу тебе повторити твої вчорашні дії — ти не повториш. Та головне не в цьому. Учора в провулку ти билася з людьми, які були набагато сильніші за тебе. Ти знала, що програєш, однак билася до переможного кінця. А це якість справжнього мага дороги, і тепер я остаточно упевнився, що не помилився в тобі.
