Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу - Забужко Оксана Стефанивна (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗

Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу - Забужко Оксана Стефанивна (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу - Забужко Оксана Стефанивна (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:
…знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.

Коло замикається. Філософія XX століття визначила б таку інтелектуальну непоступливість як абсурдний бунт; у термінах століття минулого це радше к'єркеґорівська істинна моральність, котра проявляється як заперечення неґативних психологічних станів, свобода від них [130] (у даному разі від страху — адже герой нічим не «відгородив» себе від предмета, якому свідомо, за власним вибором протиставляється, — не вбезпечився від поновної з'яви «кошеняти» за яким-небудь наступним поворотом). Висловлюючись по-геґелівському, Шевченко в такий спосіб рішуче маніфестує свою відмову визнавати дійсне розумним, і стоїть на цьому твердо, мов той Лютер (і, до речі, цілком по-лютерівському раз у раз, сказати б, «шпурляє в чорта чорнильницею», — виціляє його, невидного для інших, пальцем, щойно забачивши!), — з тою різницею, що для такого Лю-тера, як для всякого реформатора, одержимого релігійною місією, безперечною є санкціонованість його позиції Богом, тоді як Шевченко у своєму національному «місіонерстві» почувається насамперед безмежно самотнім (спектр висвітлення наскрізної для його творчости теми одинацтва — від чужинства й сирітства, тобто самоти соціальної та родової, до еротично-сексуальної і, нарешті, екстремального прояву самотности — тюремної ізоляції [131], — своєю широтою сягає далеко за рамки власне романтичного досвіду й за філософським пафосом може бути схарактеризований швидше як «п р о т о е к з и с т е н ц і а л і с т с ь к и й»). Це почуття досить близьке до богопокинутости, тим-то, у перекладі на мову народно-міфологічних символів, і десиґнується через відьмацтво: це трагічний і необорний приділ «місіонера» розпізнавати й прозрівати зло («прозрівати» в Шевченка — завжди на лихе, наче в народній казці, де музика, запрошений грати на чортячому весіллі, звільнившись від полуди на очах, бачить замість розкішних палат болото, а замість чепурного панства — змій та інших почвар: парадиґма «прозрівання», точно віддана в поезії «Три літа»), — передбачати грядуще зло навіть там, де в теперішності, здавалось би, випадає тільки «очі веселити» — чи то на вид вродливої юної дівчини («І станом гнучим, і красою…»), чи молодої матері з дитям («У нашім раї на землі…»), чи погідного буколічного пейзажу («Якби ви знали, паничі…»): всі без винятку прояви «раю на сім світі» виявляються ілюзорними (у попередньому розділі ми вже бачили, як спрацьовує ця парадиґма, — на прикладі повісти «Художник»), бо ґенетично вражені червоточиною, наперед мічені, наче тавром первородного гріха, своєю безборонністю перед злом. І тому з-за плечей щасливих юних красунь манячить перед внутрішнім зором поета грізна примара вічних злиднів і жебрацької старости, а в руссоїстському «раю» простого й природного селянського життя він «бачив пекло». Це справді Шевченків modus vivendi і водночас його основна, усвідомлена й сповна чуттєво пережита вольова інтенція, вольовий первень його особистости, стосовно котрого всякі — зрештою, ним самим рішуче змінімалізовані — форми соціальної «пристосованости» й «петербурзтва» виявляються геть випадковими й неістотними.

Щоб скінчити врешті з цією «пристосованістю»: ми не перебільшуємо, стверджуючи, що Шевченко сам звів її трохи не нанівець — увільнившись від нагоди функціонально інтеґруватися в імперську культуру, від «служби», що про неї, вирушаючи на «підкорення» Петербурга, мріяло ціле сучасне йому покоління українських Растіньяків, і перший з-поміж них — Микола Гоголь; з незрозумілих причин вітчизняне шевченкознавство зазвичай якось поминає увагою той факт, що Шевченко, котрий зараз після викупу з кріпацтва, окрилений зусібічними похвалами, стипендією як особливо здібному та покровительством «великого Карла», зі щирим ентузіазмом замірявся був робити блискучу академічну кар'єру (Г. Ф. Квітці-Основ'яненку писав під ту пору: «Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! а за таке малювання академія його [мене б то] посилає в Італію в самий Рим. Весело, батьку, дуже весело!» [132]) — ба вже й довів серйозність своїх замірів, наодержувавши численних відзнак, дві срібні медалі, а в списках екзаменованих незмінно посідаючи чільні місця в класі, — десь із середини 1841 року відверто занехаює навчання, перестає відвідувати заняття і з'являтися на іспити, так що врешті-решт, по сімох місяцях, Товариство заохочення художників змушене позбавити його стипендії за «нерадение… и неоказание в последнее время никаких успехов» [133], і закінчує Шевченко Академію 1845 року — некласним художником, тобто з правом, як сказали б сьогодні, вільного працевлаштування: заповіданої кар'єри не відбулося. Та криза 1841—1842 років — коли, за власними словами Шевченка (запис у «Журналі» від 1 липня 1857 p.), в «изящно-роскошной» робітні Брюллова, цьому академічному «святилищі», перед ним, «как в знойной дикой степи надднепровской, …мелькали мученические тени наших бедных гетманов», «расстилалась степь, усеянная курганами», і він «не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести», — була кризою не стільки професійного (малярство чи література?), скільки в повному сенсі екзистенційного вибору, — чого Шевченко, судячи з дальшого запису, і сам був свідомий, іронічно-відсторонено визначаючи своє покликання як «странное»: «Я хорошо знал, что живопись — моя будущая профессия, мой насущний хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю. Право, странное это неугомонное призвание».

Можна б зауважити, що степи з могилами та мученицькі тіні «бідних гетьманів» пречудово могли б втілитися й на полотні, і навіть, при певних компромісних жестах обох сторін, у межах навчальної програми (одержав же був Шевченко срібну медаль Академії за «Циганку-ворожку», також картину української тематики, за рубрикою «живописи исторической и портретной» [134]!), і навіть стати за насущний хліб — започаткована 1844 р. серія «Мальовнича Україна» мала добру рекламу в столичній пресі [135], частково спонсорувалася Товариством заохочення художників, і передплата на неї посувалася доволі жваво: «малоросійська тема», з якою Шевченко прийшов у малярство (бо всі його творчі задуми, як пов'язані, так і не пов'язані з академічною програмою, судячи з листів початку 1840-х, оберталися виключно в колі української історичної та етнографічної тематики), була в тогочасному російському мистецтві модною, ба й престижною, так що реалізувати свої візії в малярстві Шевченкові заважала аж ніяк не тематична «інокультурність». Конфлікт лежав глибше — в площині тожсамісній, самовизначальній, і впирався в гостро вичуту митцем нагальну доконечність віднайдення свого автентичного, не захаращеного зовнішньо-предметним, субстанційного буття — своєї, сказати б, екзистенції.

Що проблема кризи 1841—1842 років криється саме тут, першим запідозрив О. Пріцак, котрий, покликаючись на встановлену Ю. Лотманом «дихотомію художник versus поет» у петербурзькій культурі пушкінської доби, вписав Шевченка власне в ці координати, витлумачивши означений біографічний перелом як боротьбу в Шевченкові майстра-ремісника — з богонатхненним пророком [136]: пояснення слушне, але, на нашу гадку, не зовсім вичерпне. Вибір вершився не в самих лиш межах петербурзької культури — котра, хто ж стане заперечувати, сформувала Шевченка, може, не меншою мірою, ніж «онтоґенетично» їй попередня, закладена в нього ще в пору віленсько-варшавської юности, культура польського романтизму, — та річ якраз у тому, що тільки поезія, словесне мистецтво дозволяли Шевченкові вийти за межі тієї культури, відсторонитися від неї як від «іншої». Раз самовизначившись як «кобзар», отже, архетипальний Vates, він же thulr, він же troubadour (завважмо, що в «Єретику» Шевченко сам інтерпретує в тексті «трубадурів» як «кобзарів»), тобто свідомо взявши на себе місію хранителя й ретранслятора усних переказів племені (у «Передмові» до «Гайдамаків» ця наративна модель ще спеціально наголошується — як не остаточно всталена: «розказую так, як чув од старих людей», «дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: „Коли старі люди брешуть, то й я з ними“», — у подальшій творчості подібних тавтологічних «словесних автопортретів» дедалі меншатиме, і кобзарський архетип потроху згорнеться і «зцементується» до образу «старого» й «сивоусого» наратора — таким, на подивування сучасних літературознавців, бачив себе Шевченко мало не від тридцятирічного віку [137]), — Шевченко тим самим, volens nolens, і, може, ще не цілком розуміючи, що чинить, уже розіграв, «зімітував» ранню, міфологічну, «варварську» фазу зовсім окремої, на позір цілком уґрунтованої на фольклорній традиції, культури.

вернуться

130

На світоглядову спорідненість Шевченка з данським релігійним філософом уже звернув увагу Б. Рубчак: «Хоча Шевченко і К'єркеґор, котрі були сучасниками, не могли знати творів одне одного, схожість їхньої думки в багатьох випадках разюча, і порівняльне вивчення цих двох мислителів конче необхідне» (Shevchenko's Profiles and Masks… // Shevchenko and the Critics. — P. 428).

вернуться

131

Прикметно, що саме в цій «точці екстремуму» — «у казематі» — самота ніби вивертається зі споду назовні, роблячись із фрустраційного психологічного стану станом сутої свободи, благом, за яке належиться складати дяку Богові: «Молюся! Господи, молюсь! / Хвалить тебе не перестану! / Що я ні з ким не поділю / Мою тюрму, мої кайдани!» («Н. Костомарову»), — надзвичайно промовистий приклад Шевченкового «пан-етизму».

вернуться

132

Лист до Г. Ф. Квітки-Основ'яненка від 19 лютого 1841 р. // Повне зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6. — С. 14.

вернуться

133

Див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали біографії: 1814—1861. — К.: Вища школа, 1982. — С. 43.

вернуться

134

Там само. — С. 35.

вернуться

135

Зокрема і в тій самій «Северной Пчеле», на нібито відсутність якої в «Кобзарі» вказував К. Чуковський, хоч і це неправда: саме на цей часопис покликається «українська ворона» у «Великому Льосі», сподіваючись, що «церква», символ українського духа, впаде сама собою, — «Тоді б разом дві руїни в Пчеле описали…» Взагалі, якщо опонувати К. Чуковському по кожному з пред'явлених ним «пунктів недостачі» з текстом «Кобзаря» в руках, то виявиться, що абсолютно всі перелічені ним культурні атрибути тогочасного Петербурга там якраз є (може, хіба крім «расстєґаїв»), — навіть і «Адольфінка», щоправда, безіменна («Покрай улиць поспішали / Заспані дівчата, / Та не з дому, а додому! / Посилала мати / На цілу ніч працювати, / На хліб заробляти» [«Сон»] — пам'ятаючи, що в «Журналі» і петербурзький «пансіон» m-lle Адольфіни, і аналогічний йому нижегородський m-me Ґільде з незмінною ґротесковою іронією йменуються «очаровательными семействами», цілком зрозуміло, про яку «матір» ідеться і якою «працею» «дівчата» заробляють собі на хліб; взагалі, Шевченкові важко дорікнути у святенництві, проте чого як чого, а такого характерного для «Золотого Віку» петербурзької культури гедоністично-чуттєвого «діонісійства» в зображенні жриць кохання в нього віднайти годі: «А я стою, похилившись, / Думаю, гадаю, / Як то тяжко той насущний / Люди заробляють», — це, коли міряти за російськими культурними стандартами, реакція відверто не «пушкінська», швидше «толстовська» або «достоєвська»). Проблема для інокультурного, у тому числі російського, реципієнта полягає в тому, що вся та, вже впроваджена в певний естетичний канон, атрибутика в Шевченка зміщується кудись «на тіньовий бік» («ворона», ця своєрідна антидуша народу, у ролі передплатника «Северной Пчелы» — дуже показовий приклад), і відповідно девалоризується, а ще точніше — деміфологізується (як уже згадуваний вище петерґофський парад): власний, український міф Шевченко вибудовує, послуговуючись як матеріалом фраґментами «демонтованих» міфолоґем російської культури, коштом чого й підтримує ненастанний із нею діалог.

вернуться

136

Див.: Пріцак О. Шевченко — пророк // Світи Тараса Шевченка. — С. 263—264.

вернуться

137

Свого часу X. Ортеґа-і-Ґасет вказав на те, що обличчя епохи визначається не в останню чергу певною віковою домінантою: «Серед людей мого покоління стиль поведінки старших мав велику вагу. Юнаки так палко прагнули подорослішати, що імітували стомлену ходу старих. Сьогодні… Європа вступає в еру юнацтва» (Дегуманізація мистецтва // Ортеґа-і-Ґасет X. Вибрані твори. — С. 270). Спостереження точне: якщо романтизмові ще був притаманний «стиль молодого Вертера», то починаючи від другої половини XIX століття 30-літній мужчина вже бачив себе зношеним уламком життєвої кораблетрощі, а «старикам» Достоєвського переважно не виповнилося й п'ятдесяти; проте навіть і в цій «культурі старечости» сардонічна автохарактеристика 33-річного (sic!) Шевченка — «на позорище ведуть / Старого дурня муштрувати» («А. О. Козачковському») — звучить дещо ексцентрично, якщо не брати під увагу авторової самоідентифікації з образом «сивоусого» кобзаря.

Перейти на страницу:

Забужко Оксана Стефанивна читать все книги автора по порядку

Забужко Оксана Стефанивна - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу отзывы

Отзывы читателей о книге Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу, автор: Забужко Оксана Стефанивна. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*