Елементал - Шкляр Василь (читаем книги txt) 📗

— Я питав, чи ти взагалі п’єш?

— П’ю, — сказав я. — Сп’яніння — це різновид сну. А ти ні?

— Я людина віруюча. Тому вибач, давай, коротше, до діла. — Іб досі не міг змиритися зі своєю другою скрипкою у цій великій грі. — Мені ще треба дещо організувати. Ми нічого не забули?

— Начебто ні. Ти можеш їхати. Я чекаю машину рівно об одинадцятій вечора. Там само.

— Що ти мав на увазі, коли говорив про чужих людей? — спитав він.

— А, варіант відпадає. Думав найняти ось таких лохів, — показав я очима на п’яну компанію, — аби вони десь там недалечко затіяли між собою гучну бійку. Дуже добре спрацьовує [42] як відволікаючий момент. Бо який же росіянин не любить швидкої їзди і п’яних вуличних бійок? — я хруснув креветкою, як жаба комахою, і потяг відразу півкухля.

Він дивився на мене червонястими зіницями.

— Може, все-таки візьмеш бронежилет?

— Ні,— сказав я. — Сьогодні душно. Мабуть, припарює на дощ. Та й ми ж домовилися — працюємо без зброї. Хіба ні? Ти йди, а я ще трошки подрімаю.

Він так імпозантно пішов до виходу, що його провела очима навіть п’яна компанія. Лукава, треба сказати, шарага, бо звернула на мене увагу тільки тоді, коли я залишився сам.

— А цей начебто не чорносракий! — сказав стрижений під «нулівку» валах.

— Зніми йому штани, то й побачиш, — пирхнув ще один «шайба» з мокро-червоним од пива ротом.

— Дядечку, — попросив я, — не чіпай мене, я більше не буду.

«Шайба» підійшов до мого столу, смокнув мокрим ротом цигарку і вкинув недопалок у мій кухоль.

— Що ти не будеш?

— Пісять у твою попільничку, — сказав я.

— І-й-йа-а-а!!! — вереснув він, як ішак, щоб завдати мені жаху, і крутнувся довкола своєї осі, але обертався так довго, що за той час я міг щонайменше тричі вгатити його по макітрі. Було б просто примітивним виставляти йому блок чи вдаватися до вишуканих прийомів, а тому я терпляче почекав, поки він застигне на обох ногах після викрутасу, і просто, по-нашому дзизнув його кулаком у маківку. Так забивають цвяхи у дошку, і, думаю, ось так по-простому гатив по голові змія Котигорошко, не витрачаючи сил ні на «і-й-йа», ні на зайві рухи. Якби цвях, тобто «шайба», був залізний, то він би вгруз у підлогу принаймні по коліна, а так, бідака, зламався навпіл і впав до моїх ніг мертвий. Придурився, звичайно, як та лисиця, — згадав я ще одну казку, — і поки стрижений під «нулівку» валах, підбігши до мене, розвертав свою долоню «в ребро», я міг би розповісти всю казку про лисицю, яка прикинулася мертвою, щоб вкрасти у діда-лоха рибу, але в мене було вже мало часу, я ще мав купу справ до одинадцятої вечора, і тому без будь-яких фокусів заломив ту руку назад і викинув угору своє коліно. Руця хруснула легко, як єдиний прутик, витягнутий із віника. А всього віника зламати важко, цю казочку засвоїли навіть івани-придурки, й вони сипнули на мене гуртом, але, якщо серйозно, серед них не виявилося жодного путнього спаринґ-партнера для мене, щоб зробити нормальну розминку перед вирішальним поєдинком. Тому на прощання я взяв кухоль, у якому плавав рудий недопалок, і так, як Іван-побиван витискав юшку із каменя, вичавив з нього коричневу водичку на того, що притворився мертвим.

Тепер уже на моєму шляху стояв тільки штатний охоронець цього «Кака-ду», стояв із ґумовим кийком, яким колись вибивали мені ребра мої землячки (удар приблизно = 70 кг на один квадратний см), щоб я не махав прапором, але це був не землячок, це був дуже розумний москаль-чарівник, який навіть не доторкнувся до тієї ґумової палиці і чемно дав мені дорогу.

А дорога та, певна річ, розгалужувалася, як завжди, іще на три шляхи: праворуч підеш — коня втратиш, ліворуч підеш — без голови зостанешся, а вирушиш прямо — назад не повернешся.

І я пішов прямо.

Дебіли! Замість того, щоб узяти простенького «Жигуля», вони прикотили на сірому «Опелі-манта». Але мені могло пощастити в іншому — це чуже підсоння, ця московська погода поволі-поволі приставали на мій бік: цілий день припарювало на грозу, і тільки тепер блідо-рожеве (від нічних вогнів міста) небо швидко темніло й погуркувало глухим, уже обважнілим громом.

— Простішої тачки не було? — спитав я у сіамських близнюків, коли сів позад них у машину.

— Де тепер візьмеш простішу? — озирнувся через ліве плече Сміт. — Хіба що в якогось інваліда.

Тут його була правда. Хоча вчора я все-таки впіймав «Жигуля» і, випереджаючи пропозицію Ібрагіма, трохи обнюхався біля об’єкта згідно з інструкцією для експлуатації холодильника «Snaige».

— Туди я дорогу знаю, — сказав Вессон. — А там?

— Поїдемо борозною, яку проклав змій, — я все ще грався у казочки. — А там біля його двору ви мене почекаєте. Я покажу де.

— Якою ще борозною? — спитав тупий Сміт.

— Працюєш у тракторній бриґаді і не знаєш, що таке борозна?

— Ниточка, — сказав Вессон. — Слід веде на сьоме…

— Давай про діло, — перебив його Сміт. — Бо зараз почнеться така гроза, що й не побалакаємо.

— Це добре, нехай починається, — сказав я.

— Тобі добре, а їхати не дуже, — поскаржився Вессон, у якого машина без гальм.

— Зате вам не треба виходити під дощ. Сидітимете в машині, поки я прийду. А якщо не повернуся через годину — дзвоніть по мобільному Ібу.

— Як ти сказав? — пирснув тупий Сміт.

— І-бу, — повторив за мене Вессон. — Іб його мать.

Ні, мені таки подобалися ці сіамці [43]. І коли я, перебираючи варіанти, запропоновані ще Русланбеком, хитався між кримінальною владою і чистим криміналом, то недаремно схилився до других. У цих і слово твердіше, і телефони не такі зіпсовані.

— Дзвоніть по мобільному, нехай мерщій шукає того Путяту чи Вишату, аби виручав.

— А пам’ять у тебе непогана, — завважив тупий Сміт. — Може, ти ще й Русланові накажеш дзвонити?

— Та хоч і чортові,— сказав я. — Дзвоніть хоч і самому Борисові, бо це…

І тут вдарила така блискавка, що я відразу схаменувся: не можна згадувати чорта в грозу. Якщо не хочеш, щоб тебе побив грім, — про чорта ні слова.

На виїзді з Moskau ми поминули «капе», і я подумав, що по дорозі назад саме тут можуть виникнути найбільші проблеми. Якщо добре спрацює зв’язок. Коли я попередив про це сіамців, Вессон знизав плечима:

— Ти ж сам просив машину, яку не шкода спалити. Оце якраз і є та машина.

Дорогу, яка вела прямо, добре висвічували фари «Опеля», а коли спалахувала блискавка, то темрява розсувалася навсібіч, і було добре видно березові гаї, розкішні листяні переліски, озерця… Не знаю, за що так дехто не любить Московію. Чудова країна, замилуєшся. Особливо ці берези… Я б сказав, країна березового ситцю… липового штапелю і соснового вельвету.

І щоб геть не розм’якнути від цієї ідилії, я згадував інший ліс, згадував фіолетовий присмерк у горах і фіолетову кров…

Коли ми повернули праворуч, я подумав про коня, а коли ліворуч — про голову. І попросив Вессона вимкнути фари, хоча до того найідилійнішого куточка було ще далеченько. Саме тоді стіною упав дощ; якби не блискавка, ми без фар не просунулися б і десяти кроків.

Отак, майже навпомацки, заїхали з тильного боку об’єкта, але машину я зупинив метрів за двісті від його металевої огорожі. Та й то ми під’їхали так близько тільки тому, що нас заступав не лише сосновий бір, а й щільна дощова пелена.

— Розвернешся і стій тут, — сказав я Вессонові. — Годину можете не ворушитися. Але я буду швидше.

Він кивнув, а Сміт сказав:

— Ні пуху!

— Пішов ти, — послав я його, не називаючи рогатого, бо справжня гроза ще тільки починалася.

Однак це була моя стихія, це був той особливий стан, вищий за grenuill, коли твої бронхи перетворюються на зябра, а легені стають плавальним міхуром, який до всього ще є резонатором і з неймовірною чутливістю вловлює найменші звукові порухи. Я вже не кажу про нюх, що взагалі не має порога, адже сприймає запахи навіть крізь товщу води.