Михайло Грушевський - Тагліна Юлія (читать книги полностью без сокращений .TXT) 📗
Але череда трагічних подій у житті родини Грушевських набирала обертів. На Україні в академічних гуманітарних установах почали подавати голос різні штучно створені «робітничо-селянські інспекції», які писали доноси та погромницькі статті, обвинувачуючи Михайла Сергійовича у «класово-ворожих позиціях». Не залишили ці «науковці» у спокою й Катерину, її звинувачували в тому, що вона «взяла на себе почесну роль фашизму – ревізувати погляди Енгельса».
Тотальний контроль більшовицьких спецслужб нарешті досяг свого логічного фіналу: 23 березня 1931 року у Москві Михайла Сергійовича Грушевського заарештували в справі міфічного «Українського національного центру». Вченого переправили до Харкова для проведення допитів. Його шантажували, погрожуючи свободі його найріднішої людини – доньки. Слідчий пригрозив, що в разі, коли він не визнає своєї участі у антирадянському «Українському національному центрі» та не зізнається в контрреволюційній діяльності, то Катерину зашлють на Соловки.
Хіба ж міг Грушевський принести у жертву свою власну дочку, коли за нього вже постраждали мати та дружина. «Релігія родини» – ось що було на першому місці. Якби ж він тільки знав, що всі його спроби все одно виявляться марними, і життя його любої Кулюні буде зруйновано після його смерті… Але цього Грушевський не знав, і слідчим вдалося вимусити його на «зізнання».
Але тут сталося непередбачуване: Грушевському посприяв високопоставлений більшовик Григорій Ломов – далекий родич Михайла Сергійовича, тому при зустрічі 15 квітня 1931 року із начальником секретно-політичного відділу ОДПУ Яковом Аграновим Грушевський категорично відмовився від своїх «зізнань», заперечив версію про існування «Українського національного центру» і свою керівну роль у цій «організації». Усі свої попередні свідчення він пояснював «хворобливим станом». На запитання Агранова, що саме спонукало його вводити в оману слідство, Грушевський відповів: «Мені важко говорити про це. Я не належу до породи героїв і не витримав 9-годинного нічного допиту. Я стара людина, сили мої давно підірвані. До тюрми я був кинутий у грипозному стані. Я не витримав різкого натиску слідчих… Мене переконували в тому, що я ідейний вождь свого руху, повинен взяти на себе відповідальність за контрреволюційну діяльність організації в цілому і дії окремих її керівників, а також підтвердити дані ними свідчення, що, безумовно, приведе до пом’якшення участі усіх притягнутих у цій справі осіб. У стані повної безвихідності і відчаю я погодився…»
Грушевський фактично зірвав відкритий політичний процес. Тепер, коли Михайло Сергійович відмовився від усіх свідчень, старання чекістів виявилися марними, тому вченого вирішили звільнити.
16 квітня 1931 року Г. Ягода надіслав Й. Сталіну листа, у якому писав: «Надсилаючи Вам запис розмови т. Агранова з акад. М. С. Грушевським, повинен зауважити, що Грушевському при його виїзді з Харкова до Москви було відомо про те, що у Москві його буде звільнено. Бесіда Агранова з Грушевським 4.04. ц. р., у день приїзду останнього до Москви і його звільнення, не мала характеру допиту».
Відомо, що Грушевський писав листа до Сталіна, в якому прагнув пояснити, чому він спочатку зробив зізнання, а згодом відмовився від них. Зберігся один із варіантів цього листа, в якому Грушевський описував методи роботи слідчого І. Южного: «Слідчий відкинув мої свідчення; він не дозволив мені їх записати, виривав папір із рук, рвав папери, якщо я писав не те, що він хотів. Вживаючи різкі вислови, погрози та інші засоби психічного впливу, він наполягав, щоб я покаявся в усьому, у чому мене, мовляв, викривають свідчення інших залучених – їх ціла купа і вони одноголосне вказують на мене, як на керівника. Якщо я підтверджу їх і висловлю щиросердне каяття, це полегшить долю всіх залучених і мою, у протилежному випадку будуть заарештовані усі близькі мені особи, будуть здійснені десятки повальних обшуків, розорені десятки квартир, зірвані підлоги і стіни, близькі мені особи будуть вислані до концентраційних таборів, де їх розстріляють…»
Далі у цьому листі Грушевський описує, як він запевняв слідчого, що його фальшиві свідчення не принесуть нікому користі. Але слідчий зустрічав ці заяви знущаннями, криками та погрозами. Спочатку Грушевському пропонувалося лише приєднатися до свідчень Івана Лизанівського, Миколи Чечеля, Григорія Коссака, з якими він підтримував приятельські стосунки. Однак згодом слідчий почав вимагати прямих свідчень про власні злочини самого Грушевського. Грушевський пише: «Я довго наполягав на тому, що не можу викласти того, чого не було, але слідчий добився свого; я відчував себе цілком безсилим перед перспективами, які він малював на випадок моєї непокори. Я цілком занеміг до такої міри, що руки відмовлялися мені слугувати і я кінець кінцем підписав цю заяву і був відпущений до камери».
Після невеликої паузи слідчий почав вимагати, щоб Грушевський докладно виклав плани і дії організації, назвав імена інших учасників. Його залишили на ніч у слідчій камері разом із вартовим, у присутності якого він повинен був писати свідчення. Потім Грушевського відправили в камеру, де інший заарештований умовляв ученого зізнатись у всьому і навіть підказував, що слід писати. «Його розповіді, – зауважував М. Грушевський, – підтвердили ті враження, які склалися у мене ще до арешту: якщо потрібні певні свідчення, нема чого відмовлятись – це лише погіршить справу».
Невідомо, дійшов цей лист до Сталіна чи ні, але у 1932 році, коли пройшов процес над членами міфічного «Українського національного центру», було звинувачено п’ятдесят людей, окрім Грушевського, якого називали керівником цього центру!
Михайло Грушевський надіслав 4 вересня 1934 року ще одного листа до голови радянського уряду В’ячеслава Молотова, у якому писав: «Глубокоуважаемый Вячеслав Михайлович! Вот уже 4-й год живу я подневольно в Москве, оторванный от Киева, в котором я наладил было свою научную работу – лишенный возможности ее вести, и подвергаясь всяким неудобствам и лишениям – морального и даже чисто материального характера. […] Я принужден ютиться в Москве с женою и дочерью (старшим научным сотрудником Украинской академии наук, помогающим мне – ввиду ослабления моего зрения) в двух маленьких комнатах – сырых, нездоровых, шумных, совершенно непригодных для научной работы, без мебели, без самых необходимых книг. Мое опальное положение имело последствием, что связи с академической базою фактически отмерли – хотя звание академика за мною сохранено. Украинская академия и Украинское государственное издательство прекратили печатание моих работ и изданий; издания уже законченные не были выпущены в свет или изъяты из обращения, начатые печатанием остановлены и разобраны – хотя прошли все инстанции и были одобрены к печати. […] Не решаюсь отнимать у Вас время длинным писанием. Если заинтересуетесь, мой двоюродный брат Георгий Ипполитович Ломов может осведомить Вас и о постигших меня злоключениях, о моей работе и о моем положении. Я подавал через него записку также тов. Сталину. Опала, меня постигшая, является или ошибкою, или «профилактическою мерою», целесообразность которой весьма сомнительна. Когда я возвращался из-за границы в 1924 г., по приглашению Украинской академии наук, я ориентировался на национальную программу Ленина. В заграничной украинской прессе я мотивировал свое возвращение уверенностью в предстоящем подъеме украинской культуры в Советской Украине под руководством этой программы и набросал план своей научной деятельности: это навлекло на меня резкие осуждения и выпады националистических кругов, но я остался верен своим планам. […] Смею надеяться, что Вы, глубокоуважаемый Вячеслав Михайлович, как глава социалистического правительства, не откажете во внимании к моему обращению и не поставите в вину, если я что-нибудь сказал тут невпопад, в том убеждении, что исследовательская работа моя нужна и напрасно пропадает мое время и силы – напрасно я мучусь со своею семьею вместо производительной научной работы. Поэтому и обращаюсь к Вам – во имя «освоения прошлого!»
