Механічний апельсин - Берджесс Энтони (читать книги без регистрации TXT) 📗

— Безперечно, підпишу, сер, — запевнив я. — Величезне вам спасибі! Мені дали ручку, і я гарно, закрутисте вивів свій підпис.

— Гаразд, — мовив начальник в’язниці. — Здається, все.

— З ним хоче поговорити в’язничний капелан, сер, — повідомив головний наглядач.

Мене вивели з кабінету й повели коридором до Бічної каплиці. Один з охранніков усю дорогу толкал мене то в спину, то в голівер, одначе якось знехотя, мляво. Ми пройшли через усю каплицю до контори капів, і мене заштовхали всередину. Кап сидів за столом, і від нього різко воняло дорогими труїлками й шотландським віскі.

— А, маленький шість мільйонів п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший! — озвався він. — Сідай. — Тоді мовив до охранніков: — Почекайте за дверима, гаразд?

Вони вийшли. А кап щиро заговорив до мене:

— Я хочу, щоб ти зрозумів одне, хлопче: я до цього непричетний. Якби це мало сенс, я протестував би. Але це марно. І справа не в моїй кар’єрі, а в тому, що мій голос дуже кволий порівняно з криком людей куди могутніших у цій системі. Я зрозуміло висловлююсь?

Я кивнув головою, братики, хоч він молов щось несусвітенне.

— Все це глибоко пов’язано з етичними проблемами, — провадив далі кап. — Ти станеш славним хлопцем, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. І в тебе ніколи вже не виникатиме бажання скоїти насильство чи якось порушити державний спокій. Сподіваюся, ти все усвідомлюєш.

— Та це ж прекрасно, сер, — стати славним хлопцем! — відказав я, хоч у душі зайшовся смєхом.

— А може, й не прекрасно, — заперечив він. — Це, мабуть, жахливо. От кажу тобі ці слова й бачу, як суперечливо вони звучать. Знаю, багато безсонних ночей міркуватиму тепер про це. Що Богові бажаніше? Бездумна голова чи вибір добра? І чи людина, яка обирає зло, певною мірою не краща за ту, котрій добро нав’язали? Глибокі це й складні питання, маленький мій шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. Але зараз я хочу сказати тобі одне. Якщо колись у майбутньому ти озирнешся назад і згадаєш мене, найнікчемнішого і найпокірнішого слугу Божого, то благаю тебе: не май на мене зла, я не причетний до того, що з тобою сталося. Я ось сказав «благаю тебе» і з сумом усвідомив, що це — марна річ. Адже нині ти переходиш туди, де жодне благання вже не матиме над тобою влади. Як жахливо про це думати! А втім, вибираючи майбутнє, в якому ти не зможеш робити етичний вибір, ти певною мірою вибираєш добро. Краще я думатиму так. Краще так, і хай усім нам поможе Бог.

Він заплакав. Я, правду кажучи, не дуже на це й зважив, братва, тільки загоготав у душі, бо й сліпому було видно, що кап нажлуктився як чіп. Він знову дістав із шухляди пляшку і щедро хлюпнув віскі у замацану, грязную склянку. А добряче ковтнувши, пробелькотів:

— Хто знає, може, все й буде гаразд? Шляхи господні незбагненні. А тоді громко завів псалом. Двері відчинилися, зайшли охраннікі й погнали мене назад до вонючєй камери. А кап усе співав і співав псалом.

Другого ранку настала пора прощатися з Держв’язом, і мені стало трохи сумно. Так завжди буває, коли доводиться залишати місце, до якого звик. А проте перебиратися мені довелось не далеко, братики. Копняками й стусанами мене загнали до нової білої будівлі, що стояла відразу за тюремним подвір’ям. У цьому новісінькому приміщенні на мене повіяло свіжою липкою прохолодою і наче обсипало морозом. Я стояв у великому незугарному холі й, поводячи сюди-туди своїм писком, прінюхівался. Воняло, ніби в лікарні, і чєловєк, якому мене передали охраннікі, був у білому халаті. Коли він розписався в тому, що одержав мене, один із жорстоких охранніков попередив його:

— Не спускайте його з ока, сер. Він як був, так і лишився паскудним вилупком, хоч і крутився коло в’язничного капелана й читав Біблію.

— Ну, труднощі нас не лякають! — заспокоїв його новий чєловєк. У нього були добрі блакитні глаза, що ніби всміхались, коли він говорив. — Ми станемо друзями, еге ж?

Він усміхнувся глазамі й пастью, вишкіривши білі зубья, і я одразу відчув до нього приязнь. Потім він передав мене іншому, меншому на зріст мужіку в білому халаті, також дуже привітному, а той провів мене до чудової, світлої й чистої кімнати з фіранками, настільною лампою і одним-єдиним ліжком — усе для вашого скромного оповідача. Я радісно рассмєялся в душі, як мальчішка, якому справді пощастило. Мені наказали скинути потворну в’язничну одєжду й видали — ой, братва! — гарненьку піжаму, зелену, щонаймоднішу. До неї принесли чепурний теплий халат і чарівні тапочкі на мої босі копита. «Що ж, Алексе, — подумав я, — колишній маленький 6655321-й зробив вдалий і безпомилковий вибір. Тут ти розкошуватимеш».

Коли подали чашку вкусного кофе і стос давніх газет та журналів, щоб я погортав їх, поки питиму, з’явився той перший чєловєк у білому халаті, який за мене розписався.

— Ага, то ти тут! — бовкнув він геть безглузді слова, які, однак, у вустах такого приємного чєловєка безглуздими не видалися. — Я доктор Бреном, — провадив він, — помічник доктора Бродскі. З твого дозволу трохи тебе огляну. — Він дістав із правого кармана стетоскоп… — Треба переконатися, що ти цілком здоровий, правильно? Отож-бо.

Я ліг, закотив піжаму, і він почав мене оглядати.

— А що саме, сер, ви збираєтеся зі мною робити? — поцікавивсь я.

— Та нічого особливого, справді, — відказав доктор Бреном, водячи холодним стетоскопом по моїй спині. — Лише покажемо тобі кілька фільмів.

— Фільмів? — перепитав я, не вірячи, як ви розумієте, братики, власним вухам. — Тобто я ходитиму в кіно?

— Це будуть особливі фільми, — пояснив доктор Бреном. — Дуже особливі. Сьогодні після обіду влаштуємо перший сеанс. Так… — Він випростався наді мною. — Вигляд у тебе, як у цілком здорового молодого хлопця. Хіба що не дуже вгодований. Ну, це, певно, від тюремних харчів. Поправ піжаму. Щоразу після їди, — і він сів на краєчок мого ліжка, — робитимемо тобі укол у руку. Це має допомогти.

Відчуваючи глибоку вдячність до доброго доктора Бренома, я поцікавився:

— Вводитимете вітаміни, сер?

— Щось ніби, — відказав він і щиро, по-дружньому всміхнувся. Щоразу після їжі один-єдиний укол.

Коли він вийшов, я ліг на ліжко й подумав, що все це нагадує рай. Тоді погортав журнали, які мені принесли, — «Спорт у світі», «Сінема» і «Гол». А врешті повернувся на спину, заплющив очі й став мріяти про те, як добре буде знову вийти на волю. Вдень Алекс тепер працюватиме десь у пристойному місці, бо для школіназії він уже старий, а згодом, певно, збере нову ватагу для нічних розваг, і першим нашим дєлом буде розшукати Дима і Піта, якщо їх доти не схопить поліція. Цього разу я вже пильнуватиму, щоб мене не ізловілі. Адже мені, хоч я й скоїв убивство і таке інше, дають ще один шанс, і незручно буде знову вляпаться — після всіх оцих клопотів із фільмами, які мають зробити з мене зразкового мальчіка. Я щиро рассмєялся з такої наївності й усе ще трусив голівером, коли мені принесли на таці полуденок. Приніс той самий чєловєк, котрий проводив мене, щойно я потрапив сюди, до малєнькой спальні.

— Приємно знати, що на світі є хтось щасливий, — усміхнувся він. На таці була дуже апетитна піща — кілька ломтіков паруючого ростбіфа з картопляним пюре та овочами, морозиво і кружка чудового гарячого чаю. Лежала навіть одна труїлка і сірникова коробка з одним сірником. Оце було вже справжнє життя, братва! Через півгодини, коли я вже куняв на ліжку, прийшла медсестра, вродлива молода дєвочка із забойной грудью (чого я не бачив уже два роки), й принесла на таці шприц.

— А-а, вітаміни, еге ж? — здогадався я і прицмокнув до медсестри. Але дєвочка не звернула на те уваги. Вона мовчки ввела мені в ліву руку голку і впорснула вітаміни. А тоді пішла геть, цокаючи високими підборами. Невдовзі з’явився мужік у білому халаті — мабуть, медбрат — і вкотив крісло-каталку. Я аж трохи отетерів.

— Що це ти привіз, брате? — звернувся я до мужіка. — Я, щоб ти знав, дістанусь і на своїх ходулях, хоч би куди нам довелося йти.