Обвал - Мушкетик Юрий Михайлович (книги серия книги читать бесплатно полностью TXT) 📗
Клята кава. Я мало її випив, але тепер не засну до ранку. Буду качатися на оцій своїй твердій постелі, й мучитися, і гніватися, й проклинати. Й спозиратиму фантастичну квітку на стелі, яка видається мені примарною, спроектованою з іншого світу. Вона палахкотить хворобливим світлом — ліхтарі погасли, а неподалік на даху реклама, її пелюстки схожі на щупальці. Ох, як далеко до тої години:, коли вона почне гаснути, втрачати кров'янисті барви. Яка довга й глуха ніч повисла над містом. Такою вона здається безнадійно хворим людям, назавжди прикутим до ліжка. Пам'ятай про це, Вікторе Івановичу, ти — лікар.
Яка глибока і грузька яма спогадів. Цє звалище, куди скидають всілякий мотлох і найдорожчі речі. І як важко борсатися на її дні.
Намагаюся пригадати, чи все залишив у порядку в клініці. Перебираю думкою знайомих співробітників: чи кого не заїв, чи не перейшов кому дорогу... Не перейшов дорогу... Може, кому й перейшов. Претендентів на посаду головлікаря було чимало. Я цієї посади не домагався.
Нещодавно виніс догану одному лікарю. Але я; справжнє ледащо. Звільнив з роботи шофера — качав бензин з машини “швидкої допомоги”. Поїхала “швидка допомога” по хворого й зупинилася на півдорозі. Того негідника не звільняти з роботи, а судити треба було.
Півмісяця тому розбирав аморальну справу. І він, і вона — обоє наші лікарі. Знюхалися на нічних чергуваннях. (Ловлю себе на тому, що вживаю таке непристойне слово, однак повторюю його з насолодою). Він — красень, вона — общипана самиця. В обох — сім'ї. Я намагався присоромити їх. А в душі гордував ними, підносився над ними.
Ні, цур, ніяких лікарських справ. Думатиму про великих мореплавців, попливу з ними відкривати невідомі землі. Тільки шкода, що таких земель вже немає. І плавба моя сьогодні не вдається. А ніч глуха й довга, як одеські катакомби, куді; ходив на екскурсію позаминулого року. Я лежу з заплющеними очима й, мені здається, ні про що не думаю. Насправді ж перебираю в голові події минулого дня. Паралельно тчеться інша думка, інший сюжет, багаторазово розроблений. Я плину річищем того сюжету й плину досить упевнено, течія несе мене сама, а подробиці дня — то деревця й кущики па берегах тієї ріки.
Зафіксовую себе вже на відтинку: йду довгою-предовгою чорною ущелиною коридора, такою глухою і глибокою, що серце стискається в маленьку грудочку. “Він проходить тут кожного дня. Де в нього береться снага?” — думаю. За моєю спиною чорніє провалля дверей, а за ними — велетенські печери аудиторій, залів і переходів, там тиша дрімає, неначе голодний звір, що чигає на здобич. Вона ковтає кроки, ніби волохата потвора дрібну звірину. Свічка, яку тримаю в руці, пробиває пітьму на два-три кроки, далі стіною стоїть зловісна темрява, надто зловісна вона чомусь угорі під склепінням. Я запам'ятав його за дня, воно нагадує мені кришку трупи, коли б дивитися на неї зсередини.
Я ніколи й ніде не бачив такого довгого вузького й високого коридора, я проходив по ньому багато разів, і кожного разу, вступаючи до нього, ставав маленьким і сумирним, ще й страхітливо відчував свою смертність. Проте сьогодні я йшов жортовно, без страху.
Оцей нічний похід, оця фантазія, оця мрія (адже папіті. у напівсонному маренні я знаю, що це мрія, спрямована назад, такою мірою виболіла, що стала майже реальністю, вона почалася з оцього коридора, побаченого під час відвідин заповітної квартири-музею. Білою кішкою в темряві кидається думка: “Чому піхто пе потурбувався, аби поселити його в звичайній квартирі? Адже тут неймовірно холодно й самотньо”.
Коридор вже тоді видавався мені дорогою в потойбіччя, й терпко, до болю хотілося вивести великого бранця з холодної келії-квартири на волю. Мені здалося, що н можу це зробити, зобов'язаний зробити, адже він не встиг звершити всього, що судилося його генію, не встиг вивести тих, для кого жив, з ущелипи, куди їх загнала доля, хоч і так зробив безмежно багато: ніхто в світі не зробив стільки для свого народу — він став його совістю, його скрижалями, мірилом всіх його чеснот і прагнень. Він підняв дух мільйонів своїх братів, показавши, що точнісінько такий, як і вони, з тієї ж крові й плоті, думи і пісні, з тієї ж чудової мови, і якщо зміг дійти до найвищих світових вершин, то й вони достойні того.
І тепер він помирає в кіпці цієї довгої вузької ущелини, не звершивши того,, останнього, па що має повноваження від долі, а я йду до нього, аби доточити йому час на те. Хоч хто я такий — звичайнісінький чоловічок, середньої руки лікар, якому, одначе, вдалося прорватися крізь столітню товщу; так буває при блуканні в темному підземеллі, — комусь одному, хто відбився від гурту, випадково вдається натрапити на лаз, який веде до сонця. А може, й не випадково: нікого ближчого за нього в мене немає. Глухо відлунюють кроки. Ноги стали важкі, я ледве відриваю їх від камінних плит. Ось внутрішня академічна церква — велетенська зала, готова прийняти його тіло. Гурт тіней товпиться за порогом церкви. Вони вже від-плакали його. Я впізнаю їх по портретах, вміщених у Шевченківському словнику: Лазаревський, Маркович, Курочкін, Костомаров. Пані Білозерська витирає хусточкою очі... Вони нічого пе знають, вони ніколи не побачать моєї зігнутої з лікарським чемоданчиком у руці постаті. Якби вони мене побачили, я пе дійшов би до нього. Можливо, я не дійду й так.
Не витримує моє серце. Але я вперто прошкую в темряві, я давно збагнув: оцей мій похід призначений мені Долею, можливо, тільки для нього я й народився. Кожен для чогось народжується в світі.
Хистке полум'я свічки висвітлило двері ліворуч. Я зупинився., перевів подих. Обережно, без скрипу прочинив двері, ступив крок уперед і одразу ж, повернув ліворуч. Якби я не бував тут раніше, либонь, зроду не відшукав би цих сходів і не зійшов по цих нагору, такі вони вузькі та круті. Сходи скриплять, сходи стогнуть, сходи плачуть і зітхають. Він упаде на них, прямуючи до мольберта, впаде й помре... якщо я не врятую його. Я зпаю: він ночами не спить, страшний біль у грудях змагає його, він сидить на ліжку, увіп'явшись руками в матрац, і тихо зітхає. Про що він думає? Які видіння тривожать його геніальну уяву? Того я не годен відгадати. Він — геній, я — простий поліський лікар. Я не пережив того, що пережив він, я не долинув до жодної з тих верховин, до яких дотягнувся він. Я знаю думки тільки звичайних хворих, передсмертні думки, ті люди, наче вирвапі з корінням дерева,— живо листя на мертвому стовбурі. Я боюся налякати його, але він., либонь, не з полохливих. Про всяк випадок кидаю знизу вгору:
— Батьку Тарасе, це до вас лікар.
Ставлю свою свічку поруч з його свічкою на малесень кому столику. Два язички полум'я з двох століть освітлю ють темну лису голову з розкучманою, побитою сивинок бородою, високе чоло, обличчя. Воно таке марне, що в ме не на серці закипають сльози. Жодної кровиночки в ньому, а очі згорьо'вані, глибокі, що, здається, дивляться з того світу. “Чому, чому ніхто з вас не заглянув у них закоханим поглядом? — виривається раптом з моєї душі.— Ні ти, Закревська, ні ти, Забаржада, ні ти, Ликеро Полусмакова? Може б, тоді він но лежав отут самотній на холодній постелі!”
— Лікар, кажете? Звечора був у мене Барі... І Круневич навідував. Дали ось пігулки... А вони не допомагають. І ніщо вже не допомагає. — Він кашляє, і в його грудях булькоче, неначе в пропалених ковальських міхах. — Якби якось дотягнути до весни, щоб на Україну. Дихнути повітрям, настояним на вишневому квіті... Так, здається, й ожив би. А ліки... Мені вже вони не допоможуть.
— Я інший лікар... І ліки мої інші. — Я не можу йому пояснити, хто я такий і звідки я, та й він не зрозуміє, не зрозуміє навіть за всієї своєї геніальності, а мепі конче потрібно вселити в нього віру й розпочати лікування, застосу вавши могутні лікувальні засоби мого навального віку. Мені потрібно збурити його, роздмухати іскри геніальної уяви, інтелекту, які згасають, неначе жарипи на вітрі. Холодний попіл байдужості поймає його очі. Людина, яка сидить навпроти мене, зовсім не та, якою її знали друзі та недруги впродовж років. То було палахке полум'я, яке гріло й спопеляло, не залишало байдужим нікого, то була світла невтримна ріка, яка вигравала всіма барвами й ва лила в бурю круті береги. А це сидів на ліжку чоловік, увесь поглинутий хворобою, задуманий і задивлений кудись туди, до тіні лягають одна на одну, неначе чорні шматки оксамиту, де немає пі вітру, ні сонця, ні солодких літніх дощів, де не чути плачу дитяти, гудіння хрущів, співу молодої матері і переможних козацьких погуків.
