На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книгу онлайн бесплатно без .txt) 📗
Оленка (дивиться мовчки на церемонiю i кидається до Гострохвостого.) То ти йдеш вiнчатись з iншою? Скажи ж менi сам, бо я не вiрю рiднiй матерi. Скажи! Еге не скажеш?
Гострохвостий. (тихо). Боже мiй милосердний! Що тут їй казати? Оце попався! (Голосно.) Що ж маю робити, коли так дiло само склалося.
Оленка. Чи вже ж я тебе втеряю навiки? Я ж тебе люблю, несамовито люблю, люблю й не соромлюсь говорити перед людьми. Я люблю тебе i вмру за тобою! (Кидається Гострохвостому на шию. Вiн одпихає її.)
Горпина Корніївна (кидається до Оленки). Безстиднице! Нема тобi сорому перед матiр'ю, перед людьми, перед богом! Ти б постидалася праведного сонця, що не зайшло ще й дивиться на тебе.
Оленка. Ти мене одпихаєш, Свириде Йвановичу! Я собi смерть заподiю. Дай виплакати всi свої сльози, бо мене сльози душать, давлять, хапають за груди, йдуть у горло, давлять, як гарячий камiнь. (Хватається за груди й кричить.) Ой, душить мене гаряче залiзо в грудях… Ой!.. Рятуйте!.. ой?.. поможiть… хтось ухопив мене за горло. (Ледве дише.) Ой, умру… мамо! Серце! Рятуйте, бо вмираю! (Падає на землю.)
Всi паничi кидаються до Оленки, виносять на ганок i садовлять на стiльцi. Дружки пiддержують її.
Горпина Корніївна (кидається до дочки). Вбили моє дитя, вбили мою Оленку! Бодай ти була маленькою вмерла, нiж мала терпiти таку напасть од своєї рiднi! Серце моє, дитя моє! (Плаче.)
Всі. Ой боже, яке нещастя! Що то з того буде? Що то з того буде?
Євдокія Корніївна (плаче). О боже мiй милостивий! Десь покарав нас милосердний господь, вже й не знаю за вiщо! I хто ж його знав, що в вас було сватання, а не жарти! Якби не Сидiр Свиридович, я б зроду не пристала на те сватання. А то Сидiр Свиридович носився з Свиридом Йвановичем, як з писаною торбою, доки доносився до такого лиха… (Втирає сльози.)
Сидір Свиридович. Еге, носився, доки не доносився. Сама цяцькалась с Гострохвостим, не знала, де й посадити, чим приймати, а тепер назад нашi! А хто ж, як не ти, сидiла цiлий вечiр, роззявивши рота, та слухала теревенi Гострохвостого?
Євдокія Корніївна. Я слухала теревенi Гострохвостого, ще й рота роззявляла?.. Цього я вже не знесу, та ще й при людях. Тепер повертай своїм розумом, коли набрався його од Гострохвостого.
Гострохвостий. Що це за напасть! Говорять про мене при менi, неначебто я десь за Андрiївською горою або за Днiпром.
Сидір Свиридович. Годi тобi, Євдокiє Корнiївно, допiкати менi до живого серця! Сама трохи не вiшалась на шию Гострохвостому разом з дочкою, а тепер я ще й винен.
Євдокія Корніївна. А це що далi буде! Так розходився, так розходився, що вже й не знаю, що далi буде. Все я винна, а не вiн. Виплутуйся собi i дочку виплутуй, я готова i в хату йти.
Сидір Свиридович. Добре, їй-богу, добре! А як i я пiду в хату за тобою, то що буде?
Євдокія Корніївна. А хiба ж я знаю, що буде! Були надворi, а то будемо в хатi, от що буде! Ти в нас хазяїн, ти в нас голова: роби як знаєш.
Сидір Свиридович. Я, бач, голова, а ти що ж? Не хвiст же?
Гострохвостий. Сидоре Свиридовичу! Коли почали дiло, то треба якось кiнчати. Прибiгла одна баба й держить нас усiх отут, неначе привела з собою вiйсько!
Сидір Свиридович. Не баба прибiгла, а наша сестра! Говорiть, та й мiру знайте. Йти нам не можна, бо та одна баба нас не пускає. Робiть, як самi знаєте.
Гострохвостий. Я кажу йти.
Горпина Корніївна. Ба не пiдеш, бо не пущу!
Гострохвостий. Я кажу йти!
Сидір Свиридович. А я кажу нi!
Євдокія Корніївна. Коли ти кажеш нi, то й я кажу нi, бо ти в домi голова.
Сидір Свиридович. Коли ви, Свириде Йвановичу, так погано зробили, так обезчестили нашу сестру й небогу, то я не хочу мати такого зятя.
Євдокія Корніївна. Еге, i я не хочу мати такого зятя.
Сидір Свиридович. Сестра й небога будуть до смертi на нас нарiкати; скажуть, що ми згубили Оленку; вони люди бiднi, вони сироти.
Гострохвостий. Чи це ви правду говорите, чи вередуєте?
Сидір Свиридович. Я зроду не жартував i не вередував.
Гострохвостий. Може, це жарти, Сидоре Свиридовичу? Ми ж, здається, вийшли з хати до вiнчання?
Сидір Свиридович. То й вернемось у хату, так як i вийшли. Коли зачепили Оленку, то йдiть з нею й вiнчатись.
Євдокія Корніївна. Еге ж, йдiть з нею й вiнчатись.
Гострохвостий. Я? Вiнчатись з Оленкою? Я, Свирид Йванович, матиму жiнку Оленку?
Горпина Корніївна. Бач, як потрiпує Оленку! Чи так же ти говорив у мене в хатi i на улицi, як я пiймала тебе коло своєї Оленки? А ти ж божився, а ти ж присягався!
Гострохвостий. Та що тут балакати! Коли Євфросина Сидоровна того хоче, то нiчого й балакати. Ми й обминемо Скавичиху, а церков доволi скрiзь по Києву! Знайдемо церкву!
Сидір Свиридович. А ми то що ж таке? А моя жiнка що ж таке? За се я готовий розсердитись, готовий накричати повний двiр, готовий i не знаю що зробити!
Євдокія Корніївна. I я готова розсердитись, готова накричати повний двiр. Що це таке? Говорив розумно, а це вже говорить таке, що й купи не держиться!
Сидір Свиридович i Євдокія Корніївна. Берiть Оленку та йдiть до вiнця, а Євфросини ми не пустимо.
Горпина Корніївна. Щоб я з ним тепер пустила до вiнця Оленку? Борони боже! Про мене, нехай iде в Флоровський монастир.
Оленка (прислухається, встає i кидається до Євфросини). Ти вкрала в мене жениха, ти одбила од мене моє щастя своїм золотом, своїми шовковими сукнями! Яка ж ти менi сестра? (Плаче.)
Євфросина. Оленко! Ти з ума зiйшла, опам'ятайся, що ти говориш, та ще й при людях! Я твоя сестра, а не твiй ворог. Ти тепер сама не своя, та й сама не знаєш, що говориш.
Оленка (плаче). Боже мiй, боже мiй! Як вiн божився, як присягався! Де ж та правда в свiтi? Як вiн мене любив, як милувався мною!
Дружки беруть Оленку пiд руки, одводять її на ганок i садовлять на стiльцi.
Гострохвостий. Євфросино Сидоровно! Довго ми будемо слухати оцi бабськi теревенi?
Євфросина. Свириде Йвановичу! Я до сього часу винуватила свою тiтку. Менi все здавалось, що тiтка й Оленка тiльки хотiли одбити од мене вас i пригорнути до себе. Менi здавалось, що тiтка затягувала вас до себе, до своєї дочки.
Горпина Корніївна. А нехай вiн сказиться! Затягла б оце собi бiду в хату!
Євфросина. Менi здавалося, що тiльки Оленка вас любить, а не ви Оленку; але ви любили Оленку, може, й тепер любите.
Оленка (прислухається, встає з стiльця й кричить). Ой, як вiн мене любив! Згадай, як ти милувався моїми очима, як ти цiлував мої брови! (Ридає й падає на стiлець.)
Євфросина. Так он куди тягло вас, Свириде Йвановичу, ваше серце! Так он де були всі вашi думки, як ви ходили до мене, як говорили зо мною! (Кидається до Гострохвостого.) Нащо ви зачiпали мене, коли мали iншу на умi? Я цього вам не прощу! (Бiгає по сценi.) Я цього не знесу, не прощу во вiки вiков! Я вам докажу, що я неабияка мiщанка, з которою можна все витворяти. Я вам не перекупка, не яблушниця, котрiй можна в вiчi наплювати. Я наплюю вам в вiчi. Пху-пху-пху! (Плює в вiчi Гострохвостому.) Вон з мого двору, щоб i нога твоя тут не була од сього часу i довiку!