Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Він увімкнув металорізальний апарат і вп’явся різаком у споконвічний метал. Іскри посипалися густим градом, висвічуючи хрестолама на церкві. Темінь лише злегка коливнулась, як водна гладінь від маленького камінця, і знову залягла. Паша ще раз сипонув по ній своїми ленінськими іскрами. І враз здер із голови захисну маску. Те, що він побачив унизу, здригнуло все його дебеле тіло.
Героя почало мимоволі трясти, як грушу. Він хотів щось крикнути, але йому перекрило дихалку. Горло стискала міцна рука, яку він не міг відірвати, спускаючи дух. Неначе громом його вдарило по голові, і вже іскри сипалися йому з очей. Він утрачав людську подобу. В одну мить його перетворив у ніщо страх. Усепоглинаючий і всепожираючий. Страх, що спопеляв заживо.
Внизу довкруж церкви загорілися тисячі свічок. Водночас. Вони спалили ніч. Стало видко, як удень. Посеред ночі й далеко до схід сонця розвиднілося. Свічки видавалися згори небесними світилами, і увірував Паша, що це небо впало на землю.
– Боже, прости мені. Я більше не буду… – заскавулів хресталам. – Я буду вірити в Тебе, бо Ти є і я Тебе бачу.
Отямившись, він плакав. Бо то справді було диво, яке може бути тільки дивом божественним. Це Бог, що зійшов на його очах із неба, зупинив його. Він просить Його, бо Той усіх прощає.
Свічок дедалі прибувало. Їх ставало густіше. Їхній сонм сягав у безконечність. І було тихо, як на дні галактики. Здавалося, чути, як палахкотить вогонь у тисячах свічад, зливаючись воєдино у хвалу Божу, якій немає ні початку, ні кінця. Це був такий тихий, зовсім мовчазний, але могутній і нездоланний опір. І невідомо, що було страшніше для цього чорта, який сидів, тремтячи, на церкві. Хор лампад чи їхнє могутнє мовчання.
Паша тримався за той самий стояк, який слугував для нього ніби якорем у світі, що перевернувся на його очах. Чи то свічки догоряли, чи то розліталися по своїх галактиках небесні зірки, що на мить завітали на гостину, але якось непомітно все згасло.
Так тривало недовго, аж ось покривало тиші прорізала автоматна черга. На гору до церкви піднімався цілий кортеж особівок. Приїхали знімати Павку Корчагіна. Із першої машини вискочив підполковник. Начальник КГБ також був як не від світу цього. Ніби тут, на землі, в його очах було більше жаху, ніж у Паші там, на небі.
– Злазь, герой. Йоб твою мать, – чекіст був готовий порвати на шматки цього атеїстичного ініціатора.
Паша поволі спускався, але він знав, що сказати цьому комуняці.
– Сталося чудо. Небо засвітилося й зупинило мене. Я каюся. І ти покайся, бузувіре, – приступив він до підполковника у припливі нової відваги, що її сприйняли за білу гарячку.
– Та пошел ты на хуй, трус ты ебаный! – затопив йому в пику зі всього розмаху начальник КГБ. – Небо на него упало, козел недорезанный. Селюки со свечками вышли, а он усрался.
– Які селюки? – витираючи заюшеного носа, мимрив райкомівець. – Хто їх покликав?
– Много вопросов, – засовував Феофанов у кобуру пістолет, яким невідомо на кого махав, бо навколо нього були тільки його бійці й отой непотріб валявся під ногами.
– Есть много вопросов. Ничего, со всеми разберемся. А с тобой – в первую очередь, сука ты паршивая, – копнув його щосили, зганяючи злість, від якої його тіпало.
– Как они узнали, что ты, падло, полезешь туда?
Раптом під полуторкою заскавчав пес.
– Заберіть його, – зарепетував Паша. – Вони розірвуть нас. То не просто собаки. То чорти повзають довкола християнської святині.
Бійці звідусіль почали штрикати автоматами, але гавкіт не вгавав.
– Может, прошить автоматной очередью? Действительно, выскочит и покусает, – запропонував один із солдат.
– Ты что, тоже в штаны наложил? Собаки испугались. А ну-ка выкуривайте смелее. Хочу я на него посмотреть. Не боись – потом пристрелим, – скомандував Феофанов, який чи не єдиний не втрачав контролю над собою та ситуацією.
Бійці назбирали бадилля й засовували під машину. Коли порожнина між днищем полуторки і землею була вщерть напакована горючим матеріалом, підполковник крикнув:
– А теперь поджигай!
Почало диміти, суміш сухої трави й мазуту з дна машини роз’їдала очі. Солдати протирали їх, але від того ще дужче пекло. Загін дружно розплакався, бо попіл пороз’їдав зіниці, що аж випирали з голови.
І раптом звідти, з чаду, з-під машини вискочив велетенський пес. На двох лапах. Скавулів і гарчав, забившись у кущі.
– Так це ж не пес! – лише раз радісно за всю цю жахливу ніч вигукнув Паша. – Так це ж Діма!
– Кто таков? – перепитав підполковник, цілячи з маузера по кущах. Йому вже теж почало дошкуляти це пекло, що впало на землю.
– Это и есть черт, как о нем в книжках пишут. На двух ногах, гарчит и лается. В темноте роги не приметны, небось. Сейчас мы этого черта и уложим, – чекіст не подавав виду, що перше побачення з живим чортом обсипало його холодним потом.
– Не стріляйте! Це ж Діма, водій полуторки! – неначе теж по-звірячому завив Харкавий. – Не стріляйте. Не беріть гріха на душу! – У нього раптом сяйнула думка, що ця чекістська братва після Діми і його може-таки тут порішити. Під гарячу руку. Пристрелять, як собаку, а потім навигадують усіляких нісенітниць. При спробі втечі. З церкви впав і вбився. Вони можуть що завгодно понабріхувати.
– Я тебе дам грех, урод ты паршивый! Слез из церкви и попом объявился. А ну-ка, если этот взбесившийся – твой подельник, вытягивай его сам.
Під дулом підполковник погнав Пашу в бік кущів, з яких чи то гарчало, чи то вже сичало.
Відступати було нікуди. Паша почав благати ту тварюку чи гадину якусь:
– Дімулю, Дмитрику, вилізай, хлопчику. Тобі нічого не буде. Ти гарний хлопчик. Ми тобі нічого поганого не зробимо. Не бійся, Дімчику. Це я, Паша, твій друг. Ми з тобою разом нині…
І тут гарчання й сичання поновилося.
– Да не дрочи ты его, блядь ты такая. Мы с тобой сегодня… Успокоил, называется. Вылезай, падло, а то пристрелю.
І опудало вискочило зі схованки та поповзло під ноги Феофанова. Від нього смерділо обпаленим, на вимазаній попелом морді лише очиці, що блимали жахом, нагадували про людську подобу. Воно обіймало ноги чекіста і скавуліло справді по-тваринному.
– Да подымите его! Чего вырячились? – продовжував командувати парадом начальник КГБ, якому стало легше, бо то насправді ніякий не чорт, а простий колгоспний шофер. – Свяжите его!
Але воно знову почало гавкати й гарчати. На нього навалилося четверо бійців, і вони таки скрутили, а відтак почали обмотувати тим самим альпіністським шнуром, що так несподівано став у пригоді.
– Кусается, падло! – ледь давав собі раду найкремезніший із солдат. – Ты чего гавкаешь, говнюк? Хватит собаку из себя корчить! Да угомонись ты, бздун чертов!
Але Діма вже не говорив людською мовою. Він лише показував на долину, де годину тому палахкотів хор свічок, і надсадно завивав. Він перестав бути людиною, і від цього не по собі, якось моторошно і тремтливо стало всім.
– Да не мучай ты его! – гримнув на особливо догідливого бійця Феофанов, який намагався шнурком придушити істоту.
– Он же, ребята, мозгами поехал. С перепугу. Тронулся, бедняга, насмотревшись. Брось в кузов. По дороге завернем в районную дурку, там и сбросим.
І раптом вибух велетенської сили розкинув усе бойове братство вусібіч. Пряме бомбове попадання. Ворожа авіація спрацювала на «відмінно», – пригадалося бійцям військ КГБ, прикомандированим після війни в Західну Україну. Більшість присутніх воювала. Пороху нанюхалися. І от знову війна? Усе, як там, на фронті. На війні, як на війні. Виживеш – або ні.
Горіли заживо солдати, репетуючи в передсмертних муках. Вони кидалися один до одного за порятунком, а потім інстинктивно відскакували від такого ж ще живого смолоскипа, що палав. Рвалися патрони в магазинах автоматів, відриваючи від тіл руки. Розповзалися по землі, як гадюки, потоки бензину, що горів. Під церквою вирувало пекло. На землі, а не на небі. Справжнє й матеріальне, у яке не вірять матеріалісти. Із пекельним вогнем, що безпощадно поїдав тіла грішників. Із невблаганною кончиною, коли на твоїх очах обвуглюються твої кінцівки, і остання думка, яку продукує твій розплавлений розум, – «нащо я народився на цей світ». Нема більшої кари, ніж життя. І останнє благання до небес чи кудись – «нехай би воно, життя це окаянне, швидше скінчилося». І найвище блаженство – зникнути з лиця землі. Перейти у прах. Розвіятися попелом.
