Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен (лучшие книги читать онлайн txt) 📗

— ЯКИЙ ЖЕ ТИ НЕПОВОРОТКИЙ! — насмішкувато закричав стрілець. — СПРОБУЙ ЖБУРНУТИ ТРИ ОДНОЧАСНО, МОЖЕ, Й ПОДІЮТЬ!

Бінокль нагадував йому магічний пісочний годинник, перевернутий на бік. Роланд спостерігав, як Великий Багряний Король стрибав на своєму балконі й потрясав кулаками, що по-своєму було навіть кумедно. Роланду здалося, що під ногами у фігурки в мантії стоїть дерев’яний ящик, але цілковитої певності він не мав. Його затуляли кручені залізні опори між підлогою балкона і поруччям.

«Напевно, це його боєзапас, — подумав стрілець. Напевно. — Скільки сничів може лежати в такому ящику? Двадцять? П’ятдесят?» Але це не мало значення. Роланд був упевнений, що зможе збити всі сничі, які старий демон відправлятиме в його бік (якщо, звісно, Багряний Король не кидатиме їх по двадцять за раз). Зрештою, для цього він був створений.

На жаль, Багряний Король знав це не гірше за Роланда.

Потвора на балконі знову оглушливо й огидно заверещала (Патрік затулив брудні вуха брудними руками) та опустила руку, наче збиралася взяти нову порцію сничів. Та потім Король зупинився. Роланд спостерігав, як він підійшов до поруччя балкона… і зазирнув стрільцеві просто у вічі. Погляд був червоний і палючий. Роланд одразу ж опустив бінокль, щоб не піддатися чарам.

До нього донеслися слова Короля.

— ТОДІ ТРОХИ ЗАЧЕКАЙ… І ПОДУМАЙ ПРО ТЕ, ЩО МІГ БИ ЗДОБУТИ, РОЛАНДЕ! ПОДУМАЙ, ЯК ВОНА БЛИЗЬКО! І… СЛУХАЙ! СЛУХАЙ ПІСНЮ, ЯКУ СПІВАЄ ТВОЯ ДОРОГЕНЬКА!

Він знову замовк. Більше не було ні свисту, ні завивань, ні сничів. Натомість Роланд почув шелест вітру… і те, про що говорив Король.

Поклик Вежі.

«Роланде, прийди», — співали голоси. Вони долинали від троянд Кан’-Ка Но Рей, від зміцнілих Променів над головою, а насамперед — із самої Вежі, тієї, що він шукав усе життя, що була вже зовсім поряд… і до якої його не пускали, тепер, коли він нарешті прийшов. Якщо піде до неї, то загине на відкритому полі. Але поклик риболовецьким гачком застряг у його свідомості й тягнув до Вежі. І Багряний Король знав, що він зробить свою роботу, варто лише зачекати. Минав час, і Роланд це теж зрозумів. Поки що він міг опиратися звучанню голосів. І успішно опирався. Але що ближче до вечора хилився день, то сильнішим ставав поклик. Роланд почав розуміти (і від цього в душі в нього наростав жах), чому в своїх снах і видіннях приходив до Вежі надзахід сонця, коли заграва на західному обрії неначе віддзеркалювала трояндове поле, перетворюючи весь світ на глечик крові, що тримався наодній-єдиній опорі, яка на тлі вогненного горизонту видавалася чорною, наче глупа ніч.

Він бачив, як приходить надвечір’я, бо саме о тій порі зміцнілий поклик Вежі нарешті візьме гору над силою його волі. Він піде, і жодна сила на Землі не зможе його стримати.

Прийди… прийди… переросло в ПРИЙДИ… ПРИЙДИ… а відтак — ПРИЙДИ! ПРИЙДИ! Від цього гуку в нього боліла голова. І душа боліла, так йому хотілося піти. Знову й знову він ловив себе на тому, що зводиться на коліна, і примушував себе сісти, прихилившись спиною до піраміди.

Патрік дивився на нього зі страхом, що дедалі дужчав. На самого хлопця (і Роланд це розумів) поклик Вежі частково чи цілковито не діяв, але що відбувається, він збагнув.

Близько години, за підрахунками Роланда, просиділи вони в схованці за пірамідою, коли Король спробував ще раз жбурнути два сничі. Цього разу вони промчали по обидва боки піраміди й повернули майже одночасно, насуваючись на стрільця по прямій, але на відстані двадцяти футів один від одного. Роланд «зняв» того, що був справа, спритно повернув зап’ястя вліво і знищив другого. Гаряча хвиля від останнього вибуху вдарила йому в обличчя, але осколків не було. Здавалося, що сничі вибухали цілком, не розриваючись на дрібні шматки.

— СПРОБУЙ ЩЕ РАЗ! — закричав стрілець. У горлі в нього пересохло, голос був хрипкий, але він знав, що слова дійдуть до адресата — атмосфера цього місця була наче створена для такого спілкування. А ще знав, що кожне слово кинджалом колотиме шкіру старого вар’ята. Але в стрільця були свої неприємності. Поклик Вежі невпинно дужчав.

— ПРИЙДИ, СТРІЛЬЦЮ! — вкрадливо заговорив божевільний. — ХТОЗНА, МОЖЕ, Я ВСЕ-ТАКИ ДОЗВОЛЮ ТОБІ ПРОЙТИ! ПРИНАЙМНІ МИ МОГЛИ Б ПРО ЦЕ ПОГОВОРИТИ, ЯК ТИ ГАДАЄШ?

На його жах, Роланду здалося, що в цьому голосі він почув щирі нотки.

«Еге ж, — похмуро подумав він. — І кави вип’ємо. А може, навіть перекусимо».

Він витяг з кишені годинника й відкрив кришку. Стрілки швидко крутилися в протилежний бік. Роланд прихилився спиною до піраміди й заплющив очі, але від цього стало ще гірше. Заклик Вежі

(прийди, Роланде, прийди, стрільцю, не зволікай, твоїм мандрам видно край)

став гучнішим, наполегливішим. Він розплющив очі й підвів погляд у невблаганне синє небо, до хмар, що колонами мчали до Вежі, до краю поля троянд.

І тортури тривали.

Роланд протримався ще годину, а тіні кущів і троянд, які росли поблизу піраміди, дедалі видовжувалися. Він проти надії сподівався, що йому спаде якась блискуча рятівна ідея, яка дасть йому змогу не ввіряти своє життя й свою долю талановитому, але слабому на голову хлопчику. Та коли сонце стало опускатися західною дугою небосхилу і блакить потемніла, він зрозумів, що нічого іншого не лишається. Стрілки кишенькового годинника тепер ще швидше крутилися назад. Невдовзі закружляють, як дзига. А коли це станеться, він піде. Сничі — не сничі (а що ще міг той вар’ят тримати в запасі?), а він піде. Побіжить, петлятиме зигзагами, принишкне до землі й поповзе, якщо знадобиться, але хай би що він робив, йому шалено пощастить, якщо дістанеться бодай середини відстані до Темної вежі, перш ніж його розірве на шматки.

Він помре серед троянд.

— Патріку, — хрипко промовив він.

Патрік напружено подивився на нього, і в очах у нього стояв відчай. Роланд пильно подивився на хлопцеві руки — брудні, подряпані, але обдаровані, як і в нього самого, — і здався. Досі, зрозумів він, його стримувала гординя: він хотів убити Багряного Короля, а не відправити його в якесь небуття. А ще, звісно, не було певності, що Патрік зможе зробити з Королем те саме, що й з Сюзанниним чиряком на обличчі. Проте скоро поклик Вежі стане невідпорним, і в нього просто не лишалося вибору.

— Патріку, поміняймося місцями.

Патрік обережно переліз через Роланда. Тепер він сидів біля краю піраміди, ближче до дороги.

— Подивися через інструмент далекого бачення. Поклади його в ту зазубрину… так, саме ту… і подивися.

Патрік припав до бінокля і дивився — цілу вічність, як здалося Роландові. А голос Вежі співав, і дзвенів, і запрошував. Нарешті Патрік перевів погляд на стрільця.

— Патріку, візьми свій альбом. Намалюй того чоловіка. — Не те, щоб «той» був чоловіком, але принаймні скидався на нього.

Попервах Патрік лише дивився Роландові у вічі, закусивши губу. Потім нарешті простягнув руки, взяв стрільця за голову з обох боків і притягнув до себе, поки вони не доторкнулись лобами.

«Дуже важко, — прошепотів у надрах свідомості стрільця голос. Голос дорослого чоловіка, а не молоденького хлопця. І чоловіка могутнього. — Він не зовсім там. Він мерхне. Він тьмяниться».

Де Роланд міг чути ці слова?

Часу на те, щоб згадувати, не було.

— Ти хочеш сказати, що не можеш? — запитав Роланд, надавши (не без зусиль) своєму голосу розчаровано-недовірливого звучання. — Ти не можеш? Патрік — і раптом не може? Художник — і не може?

Патрікові очі змінилися. У них промайнув миттєвий вираз, який з часом міг укорінитися, якби Патрік подорослішав і став чоловіком… а картини в офісі у Сейра свідчили про те, що він таки подорослішає, бодай на якомусь відрізку часу, в якомусь світі. Принаймні подорослішає настільки, щоб перенести на полотно все, що бачив того дня. Той вираз виказував би погорду, якби він став старим чоловіком і мав би трохи мудрості до пари своєму таланту. Та тепер у погляді Патріка була лише пиха. Погляд малого, який знає, що малює швидше, ніж блискавка влучає, що він найкращий і його більш ніщо не обходить. Той погляд був стрільцеві добре знайомий: чи ж не він сам бачив його в сотнях дзеркал і дзеркальних поверхнях водойм, коли був ще зовсім юний, як оце Патрік Денвіл?