Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

— Ваш запал — шляхетний, кавалєре ді Борґо, — посміхнувся Розумовський, — бо випливає з патріотизму. Одначе, коли б так було, амбасадори могли б спокійно сидіти в своїх амбасадах і чекати на тріснення жаби. Але, на жаль, так не є. Ґенерал Буонапарте — це революція, це загроза старому, доброму ладові. Революція, кавалєре, не жаба. Це кентавр. І великість Буонапарте в тім, що він осідлав кентавра — революцію. Будемо ж, кавалєре, — зітхнув ґраф, — робити все, що в нашій силі, щоб спинити скажений біг кентавра…

— Я слухаю, ексцелєнціє, — нагнув голову Поццо ді Борґо. А ґраф, ударяючи пальцями по мозаїковій тахлі [135], заговорив сухо й діловито:

— Стоїмо перед новою рішальною війною. Імператор Олександер готовий розвіяти всі упередження Европи щодо Росії й добуде меча, щоб остаточно й раз назавжди зрубати голову революційній гидрі. В новій коаліції Росія буде непередбаченою для Франції силою. Друга потуга — це адмірали Анґлії. Щодо Австрії, то поховання левів Венеції й приборкання Ґенуї дасть Габсбурґам грізні остороги, й вони не відважуться вже втретє на Альпи. Особливо після Маренґо й Гогенліндену. Віденський двір це знає й тому грають із нами в піжмурки. Отож, цього разу треба шукати вирішального пункту в Німеччині. Вона скаже в новій війні останнє слово. Не шкодуючи гроша, ані часу, будете ласкаві, кавалєре, звернути увагу на побачення аґентів його величности короля Прусії з аґентами Бурбонів. Будете ласкаві ствердити за всяку ціну наші припущення щодо розмов ґрафа Стадіона в Берліні. І вкінці цікаво було б знати що-небудь про реформи армії ґенерала Шарнгорста… Це було б усе…

Сірі ґрафові очі ховзнулися на мить по гарячих очах кавалєра. Вони впивалися розпеченими вугликами. «Коли він справді служить Анґлії, як каже Малія, я нічого не трачу», — подумав ґраф і підвівся. За ним устав і кавалєр ді Борґо.

— Не забувайте, кавалєре, — живо додав ґраф, — що скоріше будемо рухатися, то краще для нас. Французька армія розташована на півночі, готова кожної хвилі до десанту в Анґлії, може перейти Рейн та Дунай скоріше, ніж ми отримаємо про це повідомлення. Буонапарте — це блискавиця.

Кавалєр, потиснувши холодні пальці амбасадора, тихо скрадався до дверей.

— Не зостанете на вечір? Сьогодні Шупанціґ грає новий твір пана Бетговена…

Поццо ді Борґо мовчки вклонився й розвів руками.

«Льорд Мінто», — подумав Розумовський. Але змія вже виховзнулася з кабінету.

Кліо Канови меркла в куті імлистою, блідою брилою. Книги в шафах із-за шкляних заборол мовчазно вилискували золотими хребтами. Кох, Штілєр, Фюґер і Райнгард зчорніли в рамах. В кабінеті давно вже зсутеніло. Грані й кути стін злилися, заокруглилися у мороці, що навис над кімнатою крилами чудної, пелехатої птахи, черкав високе вікно й снувався довкруги свого господаря, пестився до нього, наче пес. Господар сидів за столиком, відкинув срібну голову на подушки фотелю, заворожений думками. Був сам, як чаклун, владар цілого зборища привидів, що билися, мов кажани в вікно, або застигали мовчазні, ув’язнені в компатурках книг, у мармурі статуй, у легкій, як повів вітерця, порцеляні статуеток, у важкім золоті рам, у кружальцях мініятур майстра Ізабе.

Знадвору раз у раз цокали підкови, під’їздили карети, але Розумовський не спішив. Ґрафиня Єлисавета сама приймала в сальоні гостей і виправдувала його спішною працею, хоч штафета вже скакала, мабуть, по брюнській дорозі. Але ґрафиня знала, що сумерки — його улюблена пора l’heure de la reverie [136]. Давніше, коли ще ґраф грав на скрипці, це була година імпровізацій, година натхнення, але тепер (ґраф із сумом це спостерігав) сумерки ставали тільки «l’heure de la reminiscence» [137], безперечно — ознака старости, кволої старости, коли кругом тільки спогади, коли все в минулому, коли все найгарніше залишилося позаду. І ґраф посміхався — все ж, до біса, те, що зосталося в минулім, було сяйне, як сонце.

Всі дні були одним полум’яним фаєрверком, безжурними іграшками з долею. Син чабана із глухих Лемешів, а потім, за химерною примхою долі, за казковою витівкою життя, — гетьмана всієї України, пропалив свій слід по Европі від краю до краю, блиснув по дворах і столицях найзнаменитіших династій, важив не раз у руці долі народів і держав, знав усі секрети коронованих віталень і спалень, зривав посміхи найкращих жінок Европи, що про них і марити не могли славетніші й родовитіші від нього… — достоту, чудні й чудесні, але завжди невідомі, бувають шляхи людські… Відень, Неаполь, Штокгольм, Петербург, Варшава, Батурин, Льондон, Копенгаґа, Штральзунд… — Андреєві Кириловичеві знову спалахнула посмішка — Штральзунд: лязурове море й золотий день, яхта й принцеса Вільгельміна Гессендармштадтська біля нареченого, кирпатого, нарваного цісаревича Павла, майбутня імператорка російська… Одначе це було занадто по-юнацькому, так жорстоко обдурювати приятеля! Бідний Павло, бідний Павло! Він важко заплатив за батуринське заслання…

Батурин… Ось навсонні дім із величними фронтонами й кольонами, теплівські луги, гетьманські будинки, незліченні комори, стайні й льохи, а на ґанку старого флігеля рожеволиций дідок із паличкою, завжди напудрований і наперфумований, із срібною табакеркою в руці, тільки що від пасіянсу, від Бюффона, «Гельоїзи» Жан-Жака, від фарнейського фільософа «Історії Карла XII», від фараона із сварливою Апраксіною — Його Ясновельможність, гетьман обох боків Дніпра, фельдмаршал і ґраф Кирило Розумовський. «А що, Кудрявський, Ахметка знову лапу занозила? У лю-лю-лю-лю!..» Доїзжачі, псарі, ловчі з яструбами, хортами, гончаками, приятелі й знайомі з Дараганівки, Лялич, Пасіки, Бакланова… Гудовичі, Стрешинці, Дарагани… У лю-лю-лю! Ату його, ату його хвостатого!..

— Свириде, — несподівано гукнув ґраф, відкинувшися в кріслі. — Мабуть, у Почепі глухарі вже токують?..

Льокай, що навшпиньках проходив кабінетом і думав, що ґраф дрімає, став, і обличчя йому розплилося широким посміхом.

— Либонь, ще ні, Ваша світлосте. Так од Благовіщення почнуть…

— Але слонки [138] тягнуть…

— Авжеж тягнуть, нестеменно тягнуть.

От де вона, сьогоднішня, «l’heure de la reverie». Це ж справжня ностальґія, вперше по стількох роках, — коли батьківщиною були Неаполь, Венеція, Відень… Вперше забаглося побачити хоч на мить те Богом дане, зап’яте імлами, співними вітрами обвіяне старе, козацьке Задесення…

І ґраф Андрей підвівся, підійшов до заволоченого мжичкою вікна, й мимохіть, само собою, подалося високими стінами, повз поцуловатих амурів:

І Свирид, і козачки в блакитних козакинах [139] Розумовського, що їх Свирид поманив із передпокою, дружньо підхопили:

Знали, що не сердуватиме. Коли сам співає — безперечно добрий. А то ще таку пісню. І амбасадор кивнув їм, щоб підійшли ближче — підголосник парубоцький, перший і на вечорницях, і на нічлігах чабанських — дядько Олексій Розум озвався в нім, клапоть оксамитного голосу, що чарував колись принцесу Єлисавету, передав небожеві.

І вмить завернув старий Сойм од Десни в сіверські мряки, обняв Конотопські луки срібленним рукавом, попід греблями зашумів сизий. Стали сиві вали й сиві могили на кордонах гетьманщини. За Глухів, за Єсмань, за Стародуб подалися. Закурився шлях на Ромодан, на Запоріжжя. Полки компанійців рушали під Нечосу на Очаків. Забряжчали шаблі, замаяли бунчуки, заграли гривами коні, скрипіли налучники сап’яннії, ударилися дівчата-козачки. Пішла за компанійцями туга їхня повз верби тремкі на греблях, повз сизий Сойм в задуманих очеретах.