Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать полную версию книги .TXT) 📗
Чи ж міг я тоді знати, що станеться з моїм братом? А коли б і знав, то чим і як зміг би запобігти?
Людино, вимірюй вагу свою вагою пшениці[24].
Яка там вага і яка пшениця! Все визначалося в ірреальній, ірраціональній палаті мір і ваги, де діяли не закони, а сліпі примхи, де навіть іридієвий еталон метра вже не слугував еталоном, а два по два давало після перемноження не чотири, а стільки, скільки треба невидимій силі начальства.
Професорові перестороги щодо цілинних земель несподівано стали справджуватися у нас на агростанції. Ляпка, винюхавши, коли я добрався після роботи додому і був ще сам, без Оксани, прителющився незваний, нахабно розсівся в улюбленому кріслі Олексія Григоровича, потерся дубленою потилицею об томи енциклопедії, прискалив око:
— Як у вас нащот випивки, товаришу Сміян?
— Чайна в райцентрі,— сказав я неприязно.
— Нащот чайної нам відомо! Нам усе відомо! А от що ви знаєте про цілинні землі на агростанції?
— Про ціли?.. на агро?.. — я не міг стямитися. Про що він варнякає? А Ляпка торжествував, насолоджуючись моїм незнанням.
— Ви нічого, і сам професор Черкас — нічого, а Паталашка думає піднять цілину на агростанції.
— Цілину? Яку цілину? Де?
— А я знаю? Государственний секрет! От ви мені налийте, може, я вам і відкрию секрет, а може таке буть, що й не відкрию, все може буть…
Я налив йому, навіть знайшов якусь закуску, після якої довелося наливати ще й ще, та Ляпка вже не повідомив нічого нового, бо виклав усе, що знав. Чув, як Стуконіг мотав кишки з директора: давай цифру по цілинних землях, чув, як Щириця обгризав кістки й кісточки на Паталашці: виконаємо й перевиконаємо райкомівський план по підняттю цілини, — а де воно і як, того вже він не знає, начальству видніше, а товариші вчені щоб на всяк случай зарубали собі на носі: буде біда!
Я відпровадив Ляпку, залишив записку Оксані й пішов шукати Паталашку. В холостяцькому його помешканні директора не було, він сидів у конторі і ждав останніх радіовістей з Москви.
— Треба б нам піти до професора Черкаса, — сказав я без передмов.
— Наприклад? — подивовано звів на мене очі Паталашка.
— Поговорити.
— А не пізно?
— Для діла ніколи не пізно.
— Та хай воно все горить синім вогнем! Я й сам оце думав: може, піти до когось та поговорити. А сам сиджу, не ворушусь: а раптом щось з Москви передадуть нове.
— Нового — хоч відбавляй. Я й сам охоче прислухався, а тепер бачу: щось воно ніби не те. То як — підемо до професора?
Ми прийшли, Олексій Григорович не сподівався такого пізнього вторгнення, але пригостив нас чаєм і лиш тоді непомітно глянув на мене: що сталося?
— Цілина, — сказав я, — тоді я не вірив вам, Олексію Григоровичу, коли ви застерігали, а тепер… Та хай товариш Паталашка сам розповість про цілину на агростанції.
— На агростанції? — професор хмикнув. — Цікаво, страшенно цікаво! Шановний директоре, може, ви просвітите непросвіщенних? Що там чувати з цілиною в наших степових краях! Невже ця геніальна ідея докотилася й до України? Ідея стає всесильною, коли вона охоплює народні маси. Невже ця ідея вже охопила й нас з вами?
— Та охопила ж, охопила, хай йому трясця! — застогнав Паталашка. — Ви ж учені, вам то воно що, ви відірвані від політичного життя, а я — в самій крутняві й вертняві. Вже ж по всій Україні палахкотить: хто більше підніме цілини, хто кого переплюне, хто вискочить поперед усіх. І мені Стуконіг: давай та давай цифру! А тут Щириця штрикає попідбіччю: ми не можемо пасти задніх, ми повинні та переповинні, інакше ставлю питання на парторганізації… І вже ж нарахував тут у нас цілих дванадцять гектарів цілини, та на шпилях і в тернах, довкола ставка і побіля контори. Значить, ставок оборати до самого урізу води, алею перед конторою спиляти, все к чортовій матері, розорати до самого порогу, навіть бюст товариша Сталіна передвинути, як ото в Москві колись передвинули пам’ятник Мініну й Пожарському в ограду Василія Блаженного. Бачили ви такого сучого сина?
— А ви ж йому що? — з вдаваним співчуттям запитав професор.
— А я — нічого, — Паталашка спливав потом, стугонів безмежним своїм черевом. — Бо хто я такий? Я солдат революції, що скажуть, те й роблю, куди вкажуть, туди й іду. Велять піднімати цілину — підніматиму. Треба спиляти перед конторою — спиляю. Вже талон роздобув у райвиконкомі, завтра жду бригаду, хай валять дерева.
— Не могли б ви сказати, хто саджав ці дерева? — обережно поспитав професор.
— Понятія не маю.
— Але талон, щоб рубати, маєте?
— Талон маю.
— Прекрасно! — професор пробігся по кімнаті.— Сарданапал! Валтасар! Миколо Федоровичу, що б я вас попросив? Заберіть, будь-ласка, в нашого дирекора цей так званий талон, ганебний талон повинен вам сказати, заберіть і… Ну, ви самі розумієте…
Я все розумів без зайвих пояснень. Ідея, оволодіваючи масами, стає не тільки безсмертною, але й безглуздою. Я рішуче підступився до Паталашки.
— Де цей талон?
— Талон? Та де ж? У конторі.
— Ходімо туди, я повинен його забрати і знищити!
— А як же завтра — бригада? Вони ж приїдуть пиляти!
— Приїдуть і поїдуть.
— А що скаже Щириця? А товариш Стуконіг?
— Чхати я хотів на всіх ваших щироногих стукориць!
Професор вдоволено потирав руки.
— До речі, товаришу директор, — не без зловтіхи сказав він, — майте на увазі, що Микола Федорович проливав кров і за вас, і за Щирицю, і за Стуконога, поки всі ви відсиджувалися в глибокому тилу, виконуючи й перевиконуючи. Тому в нього, як мені здається, є деякі права…
Так звану цілину на агростанції мені вдалося врятувати, а врятувати рідного брата — ні.
Марко вже не слав цидулок з подякою за грошову допомогу, писав нерегулярно, іноді не озивався цілими місяцями. Іноді, мовби схаменувшись, писав один за одним довгі, плутані, хаотичні листи, чи то скаржачись, чи то похваляючись: навчання, безперечно, страшенно цікаве, він не буде гарькати, але замучила громадська робота, його обрали секретарем факультетського бюро комсомолу і членом інститутського комітету комсомолу, а тепер ще й у міський комітет, після чого «загрожує» й комітет обласний, окрім того, їхній інститут — в центрі всієї культури, все замикається на нас: професійні й самодіяльні колективи, огляди, олімпіади, поїздки до Києва й до Москви, концерти на урочистих вечорах, обслуговування нарад передовиків, партійних активів, показові виступи, демонстрація досягнень.
Це були послання мовби з іншої планети, з якогось нереального світу, де живуть не такі люди, як довкола мене в степу, а незнані істоти, безладні, метушливі, нетерплячі, від усього вимагають негайної дії, негайного наслідку, негайного вдоволення: від кожного слова, телефонного дзвінка, зауваження, вказівки, рішення, наради, активу. А може, так і треба? Там велике, мало не мільйонне місто, центр просторої степової області, що дорівнює цілій європейській державі, звідти розходяться всі хвилі, всі імпульси, все, що спонукає до активності. Принаймні так здається тим, хто живе у великому місті. А тут? Що я роблю, чим займаюся? Пробую орати землю? Люди роблять це вже тисячі років, і вже ними заволоділа така сама нетерплячка, як і міськими жителями: негайна користь і якомога більша. А ми з професором Черкасом — люди уповільненого мислення і дії теж уповільненої: все обережно, не орати, не шматувати землю, а ледь доторкуватися до неї, гладити. Хтось гладив ниви, так ніжно гладив. Чорнозем підвівся і дивиться в очі. Земля — це як душа людська. З тим і з тим треба поводитися обережно, делікатно, дбайливо. Не можна шкрябати, розпанахувати, руйнувати, нищити — це гріх непростимий.
Колись мені здавалося, що влітку ніхто не може вмирати. Тому особливо страшною видалася смерть Марійки Гармаш, з якою ми вчилися в четвертому класі. Марійка вбилася на гойдалці. З Грицем Бульшим вони занадто розгойдалися, вербові вервечки не витримали, порвалися, і Марійка з Грицем низверглися на тверду, як залізний тік, землю. Вже й не згадаю тепер — липень чи серпень то був, але самий розпал літа, коли все в золоті, в квітах, у пташиному щебеті, а тут смерть двох ніжних, прекрасних створінь. Дві маленькі труни стояли поряд на довгому столі посеред Гармашевої хати, Марійка й Гриць лежали в трунах, мов живі, обоє вродливі, білолиці, чорняві, і обидві труни, стіл, вся хата по самі вікна завалені були чорнобривцями, все горіло їхнім жовтуватим світлом, все пропахчене було їхнім духом, і я, здригаючись від стримуваних ридань над Марійчиною труною, так чомусь запам’ятав той запах чорнобривців, що й через багато років, уже на війні, витав він щоразу над кожним з моїх убитих товаришів, хоч смерть там не вибирала пір року і була сліпо-безжальна і посеред лютої зими, і в розпалі золотого літа, в похмурі осені й у ніжні весни.
