Гра престолів - Мартін Джордж (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
— Так… але ви негідний лицар, пане Мерине.
Санса знала, що Сандор Клеган тільки посміявся б з цих слів. Хтось інший вибухнув би прокльонами та лайкою, наказав би замовкнути або навіть просив вибачення. Та пан Мерин Трант не зробив нічого. Він не зважав, та й годі.
На галереї нікого, окрім Санси, не було. Вона стояла, схиливши голову, і намагалася втримати сльози, поки унизу на Залізному Троні Джофрі чинив те, що вважав за правосуд. Дев’ять справ з кожних десяти видавалися йому нудними; такі він передавав на розсуд ради, а сам нетерпляче совався, поки пан Баеліш, великий маестер Пицель або королева Серсея виносили вирок. Втім, коли він сам бажав розсудити справу, то навіть королева-мати не могла похитнути його рішучість.
Поперед короля привели злодія, і Джофрі наказав панові Ілину відрубати тому руку просто у палаті. Двоє лицарів прийшли до двору з суперечкою про якусь землю, і король оголосив, що вони мають назавтра битися за неї на герці.
— До смерті, — вагомо додав він.
Якась жінка на колінах благала віддати їй голову чоловіка, страченого за зраду. За її словами, вона його кохала і бажала поховати, як належить.
— Якщо ти кохала зрадника, то й сама є зрадницею, — вирік Джофрі. Двоє золотокирейників потягли її до підземелля.
Жабопикий князь Слинт сидів у кінці столу ради в чорному оксамитовому жупані та блискучій парчовій накидці й схвально кивав на кожний вирок короля. Санса витріщилася важким поглядом на його бридку мармизу, пригадуючи, як він кинув її батька перед паном Ілином, і зажадала зробити йому боляче, зажадала, аби якийсь хоробрий звитяжець поставив його на коліна і відтяв голову. Але голос усередині прошепотів: «Таких звитяжців немає на світі». А ще вона згадала, як у цій самій палаті їй казав пан Петир: «Життя — то не пісня, люба панно. Колись ти сама зрозумієш на своє горе». «У житті завжди перемагають чудовиська», мовила вона собі, й відразу почула голос Хорта, мов холодне скрипіння металу по каменю: «Не муч себе дарма, дівчинко, і дай королю те, що він хоче».
Останньою розглядали справу огрядного пісняра з якогось шинку, що склав глузливу пісню про покійного короля Роберта. Джоф наказав принести цимбали, аби пісняр заспівав її перед усім двором. Пісняр плакав і божився, що ніколи не заспіває ту пісню знову, та король наполягав. Пісня виявилася доволі смішна — про те, як король боровся зі свинею. Санса розуміла, що свиня має означати вепра, який убив короля, але з деяких віршів виходило, що свиня — то королева. Коли пісня скінчилася, Джофрі оголосив, що має намір виявити милосердя. Пісняр міг вибрати, зберегти йому пальці чи язика. На вибір давався один день. Янос Слинт кивнув головою.
Санса відчула полегшення від того, що скінчилися справи на цей день, але виявилося, що її негараздам ще далеко до кінця. Коли герольд розпустив двір, вона збігла з галереї та натрапила просто на Джофрі, що чекав на неї унизу сходів у супроводі Хорта і пана Мерина. Молодий король прискіпливо оглянув її з голови до ніг.
— Ось тепер ти значно гарніша, ніж вранці.
— Дякую, ваша милосте, — відповіла Санса. Порожні слова, але вони спонукали короля кивнути та всміхнутися.
— Нумо пройдемося, — наказав Джофрі, пропонуючи Сансі руку, на яку та мимоволі мусила спертися. Колись доторк його руки примушував її тремтіти від щастя; зараз вона затремтіла від огиди.
— Скоро день моїх іменин, — повідомив Джофрі, поки вони виходили з престольної палати задніми дверима. — Має відбутися великий бенкет. Мені даруватимуть подарунки. А що подаруєш мені ти?
— Я… я ще не вирішила, пане королю.
— Ваша милість, — різко кинув він. — А ти дійсно тупе дівчисько, га? Матінка саме так і казали.
— Справді? — Після усього, що сталося, це мало турбувати її найменше. Але чомусь зачепило, і боляче. Королева ж завжди була така ласкава до неї!
— Еге ж. Вона хвилюється про наших дітей, аби вони не виросли такі ж тупі, як ти. Але я наказав їй не боятися.
Король махнув рукою, і пан Мерин прочинив перед ними двері.
— Дякую, ваша милосте, — пробурмотіла вона. «Хорт мав рацію», майнула думка, «я лише маленька пташечка — повторюю ті слова, яких мене навчили». Сонце спускалося за західний мур, камені Червоного Дитинця темніли, наче кров.
— Я надую тобі черево, щойно ти зможеш заважніти, — мовив Джофрі, ведучи її через навчальний двір. — Якщо перше дитя вродиться тупим, я відрубаю тобі голову і знайду розумнішу дружину. Коли ти зможеш мати дітей, га?
Сансі було так соромно, що вона й дивитися на короля не могла.
— Септа Мордана каже… більшість шляхетних панн квітне у дванадцять або тринадцять років.
Джофрі кивнув і мовив:
— Сюди.
Він повів її крізь брамну вежу до низу сходів, що вели на мури.
Раптом Санса затремтіла та сахнулася, бо здогадалася, куди її ведуть.
— Ні! — придушено й нажахано скрикнула вона. — Благаю, не примушуйте мене, ні, благаю…
Джофрі стиснув вуста у риску.
— Я бажаю показати тобі, що трапляється зі зрадниками.
Санса відчайдушно затрусила головою.
— Ні, я не дивитимуся. Ні, ні…
— Я можу наказати панові Мерину затягти тебе нагору силою, — буркнув король. — Тобі ж гірше буде. Тому роби, що кажуть.
Джофрі потягся по неї, і Санса сахнулася назад, втрапивши у Хорта.
— Роби, що кажуть, дівчинко, — повторив Сандор Клеган, підштовхуючи її у бік короля і кривлячи рота на обпаленій половині обличчя. Санса майже чула слова, які не були ним сказані. «Він затягне тебе нагору за всяку ціну, тому дай йому, що він хоче, та й годі.»
Вона примусила себе взяти руку короля Джофрі. Підйом скидався на якесь жахіття: на кожному кроці ноги наче вгрузали у грязюку по самі гомілки. Сходинок було стільки, що вона й повірити не могла — мабуть, тисячі тисяч. А нагорі чекав найгірший жах з усіх.
З високих мурів брамної вежі відкривався вид на цілий світ унизу. Санса побачила Великий септ Баелора на пагорбі Візеньї, де помер її батько. На іншому кінці Сестринської вулиці стояла почорніла від вогню руїна Драконосхрону. На заході червоне, мов пухлина, сонце вже наполовину сховалося за Божою Брамою. За спиною розкинулося солоне море, на півдні — рибний базар, причали та вируючий потік Чорноводної. А на півночі…
Вона обернулася у той бік і побачила тільки місто. Вулиці й провулки, пагорби та їхні подоли, знову вулиці й провулки, віддалені кам’яні мури. Та вона знала, що там, далі, лежала вільна земля: поля, села, хутори, ліси. А ще далі й далі на північ, дуже далеко, стояв замок Зимосіч.
— Чого вилупилася? — спитав Джофрі. — Тобі треба дивитися сюди.
Зовнішній бік муру був прикритий товстим кам’яним парапетом, що діставав Сансі до підборіддя. Через кожні п’ять стоп у ньому розташувалися бійниці для стрільців. Між бійницями, нагорі муру, на шпичаках були насаджені голови — обличчями у бік міста. Санса побачила голови тієї ж миті, коли ступила на мур, але річка, жваві вулиці та західне сонце більше тішили їй очі. «Він може примусити мене дивитися на голови», мовила вона до себе, «але не може примусити їх бачити».
— Ось твій батько, — мовив він. — Осьде. Пес, ану поверни його голову, щоб вона бачила.
Сандор Клеган повернув голову, вхопивши за волосся. Відрубану голову вмочили у смолу, аби довше вберегти від гниття. Санса дивилася холодними очима, нічого не бачачи. Голова здалася їй анітрохи не схожою на князя Едарда, ба навіть на справжню людську голову.
— Як довго я мушу дивитися?
Джофрі видавався розчарованим.
— Хочеш побачити решту? — Голови на шпичаках утворювали довгу шерегу.
— Як забажає ваша милість.
Джофрі повів її муром повз іще тузінь голів та два порожні шпичаки.
— Оці місця я зберігаю для дядька Станіса та дядька Ренлі, — оголосив він. Інші голови простояли значно довше, ніж батькова, і незважаючи на смолу, давно втратили всякі риси, за якими їх можна було упізнати.
Король показав на одну і мовив:
— Онде твоя септа.
