Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
«Тобі теж варто скуштувати»,— сказала вона Фірнену, який спершу тільки пирхнув, але потім витягнув шию і почав принюхуватися до барил.
Коли настав вечір і все було готове до бенкету, вони сіли за грубо витесані столи, які гноми зробили того ж таки дня. Орик ударив своїм молотом об щит, вимагаючи від юрби тиші. Коли всі змовкли, він підняв шмат м’яса, поклав його в рот, пожував і ковтнув.
— Ільф гаухніт! — урочисто мовив король. Гноми схвально загукали у відповідь, і бенкет розпочався посправжньому.
Наприкінці вечора, коли всі — навіть дракони — вже добряче наїлися й напилися, Орик плеснув у долоні й покликав слугу, який за мить приніс шкатулку, наповнену золотом і коштовним камінням.
— Це — невеличкий подарунок на згадку про нашу дружбу,— сказав Орик, передаючи її Ерагонові.
Ерагон вклонився й подякував.
Потім Орик підійшов до Сапфіри й, хитрувато зблискуючи очима, подарував їй кільце із золота й срібла, яке вона могла носити на будь-якому пазурі передніх лап.
«Це особливе кільце,— пояснив король,— бо воно не пошкрябається й не потьмяніє. І поки ти носитимеш його, твоя здобич ніколи не почує, як ти підкрадаєшся до неї».
Подарунок надзвичайно порадував Сапфіру. Дракон дав Орикові надіти кільце на середній пазур правої лапи, і ввесь вечір Ерагон бачив, як він милувався смужкою блискучого металу.
***
На прохання Орика вони залишились у Хедарті на цілу ніч. Ерагон сподівався вирушити рано-вранці наступного дня, та коли небо почало ледь-ледь сіріти, Орик запросив його, Арію й Рорана на сніданок. Після сніданку вони захопилися бесідою, а потім пішли глянути на плоти, якими гноми доправили нагрів з Беорських гір до Хедарта. Невдовзі настала пора обідати, і Орик залишив своїх гостей ще й на обід.
За обідом гноми розважали їх піснями та музикою, і слухання надзвичайно талановитого гнома-барда відклало від’їзд експедиції аж до вечора. А ввечері Орик сказав:
— Залишайтесь іще на одну ніч. Уже темно, а це не час для мандрівок.
Ерагон глянув на повний місяць і посміхнувся:
— Ти забуваєш, що для мене не так темно, як для тебе. Ні, нам треба їхати. Якщо ми зачекаємо ще трохи, то боюсь, що вже ніколи не поїдемо.
— Тоді їдь із моїм благословенням, брате мого серця.
Вони міцно обняли один одного, а потім Орик наказав привести коней, що їх гноми тримали в стайнях у Хедарті для ельфів, які приїздили сюди торгувати.
Ерагон підняв руку — він прощався з Ориком. За мить Вершник уже пришпорив свого скакуна й пустив його в галоп униз по звірячій стежині, що пролягла вздовж південного берега Едди, де повітря було просякнуте солодким ароматом верб і тополь. Услід за ним скакали Роран, Арія й решта ельфів, а високо над ними летіли дракони, кружляючи один за одним у грайливому танку.
За якийсь час Ерагон притримав за вуздечку свого коня, і всі поїхали повільніше, тихо перемовляючись між собою. Ні про що важливе вони не говорили, бо зараз важили не слова, а та близькість, яку вони відчували одне до одного під покровом ночі. їх наче пов’язала якась коштовна тоненька ниточка, і вони говорили тихо й лагідно, боячись обірвати її необережним словом.
Невдовзі вони вже стояли на вершині невисокого пагорба й дивилися вниз на «Таліту», яка чекала на них удалині.
***
Корабель приплив якраз тоді, коли Ерагон на нього й чекав. Так повинно було статися — ось і все.
При світлі блідого місяця судно було схоже на лебедя, готового ось-ось злетіти з поверхні широкої ріки, яка поволі несла свої води в далеке невідоме безмежжя. Ельфи спустили вітрила, і полотна тканини легко виблискували в темряві ночі. Одинока постать маячіла біля стерна. Крім неї, на палубі нікого не було видно.
Пласка темна рівнина залягла по обидва боки «Таліти» аж до самісінького обрію — велетенський простір, ніби поділений навпіл рікою, яка лежала на землі стрічкою лискучого металу.
Клубок підступив до горла Ерагонові, і він натягнув каптур свого плаща на голову, неначе хотів сховатися від сторонніх поглядів.
Вони неспішно з’їхали з пагорба й рушили прямо по високій шелесткій траві на кам’янистий берег біля корабля. Невдовзі кінські копита лунко вдарили по камінню.
Ерагон спішився, так само, як і інші. Не чекаючи жодної команди, ельфи вишикувались у дві шеренги, які вели до корабля, обличчям одне до одного. Вони так і завмерли, неначе статуї, зіперши на землю кінці своїх списів.
Ерагон глянув на них, і клубок у горлі побільшав, заважаючи йому дихати.
«Пора»,— сказала Сапфіра.
Вершник відв’язав шкатулку із золотом і коштовним камінням від сідла свого коня й підніс її Роранові.
— Отут ми й попрощаємось, чи не так? — спитав Роран.
Ерагон кивнув.
— Ось,— сказав він, подаючи Роранові шкатулку.— Ти повинен узяти оце. Тобі воно більше згодиться, ніж мені... Побудуй собі замок.
— Добре, я зроблю це,— сказав Роран низьким голосом, узяв шкатулку в праву руку, лівою обняв Ерагона й довго-довго мовчав: — Бережи себе, брате!
— Ти теж, брате... Бережи Катріну й Ізміру.
— Так!
Ерагон не знав, що ще сказати, тому востаннє торкнувся плеча Рорана й пішов до Арії, яка стояла, чекаючи на нього біля двох шеренг ельфів.
Вони пильно глянули одне на одного.
— Ерагоне,— сказала Арія й також натягнула свій каптур, так, що тепер юнак ледве міг бачити її обличчя в місячному сяйві.
— Аріє,— Вершник глянув униз на сріблясту річку, потім знов на ельфійку й до болю стиснув руків’я Брізінгра. Його почуття перехлюпували через край. Він не хотів їхати, але знав, що так треба: — Залишишся зі мною?..
Вона швидко глянула вгору:
— Я не можу.
— Ні-ні! До першого повороту річки...
Вона завагалась, потім кивнула. Вершник подав їй руку, і разом вони зійшли на корабель, ставши біля корми.
Ельфи рушили вслід за ними, і, коли всі вони піднялися на борт, східці затягнули на судно. Без вітру й без весел корабель поплив уперед, усе далі й далі від кам’янистого берега, ковзаючи вниз по гладіні води.
На березі залишився один лиш Роран. Він мовчки стояв і дивився, як віддаляється корабель, аж раптом закинув голову й закричав — довго й відчайдушно. Ніч відгукнулась луною на його біль.
Кілька хвилин Ерагон стояв поруч з Арією. Ніхто з них не зронив ані слова, вони просто дивились на закрут ріки, який повільно наближався. Нарешті Ерагон повернувся до неї й відкинув каптур з її обличчя, щоб глянути в очі.
— Аріє,— сказав він, а потім прошепотів її справжнє ім’я.
Дрож пробіг її тілом. Тоді й вона прошепотіла його справжнє ім’я — Вершник також здригнувся.
Він хотів щось сказати, та Арія випередила його, приклавши пальці до його губ. За мить ельфійка відступила назад і підняла руку.
— Прощавай, Ерагоне, Убивце Тіні,— сказала вона.
Ще мить — і Фірнен зісковзнув з неба й ухопив її з палуби, обдавши Ерагона поривом вітру з-під крил.
— Прощавай,— прошепотів Ерагон, дивлячись, як вона та Фірнен летіли до того місця на далекому березі, де все ще стояв Роран.
Аж тепер Ерагон дав волю сльозам. Вони мов град покотилися з очей. Вершник уп’явся руками в перила корабля й гірко плакав, залишаючи позаду геть усе, що він будь-коли знав. А вгорі над ним ридала Сапфіра. Вони оплакували те, чому не судилось збутися.
Спливла хвилина, друга, третя... Серце Ерагона почало битися трохи повільніше, сльози поволі висохли, і спокій, незнаний досі спокій огорнув його душу, коли він вдивлявся в безконечну пустельну рівнину. Вершник думав про те, які дивовижні речі можуть стрітися їм у далеких диких просторах. Він думав про життя, яке чекало на них із Сапфірою — життя серед драконів і Вершників.
«Ми не одинокі, малий»,— сказала Сапфіра. Несмілива посмішка заграла на обличчі Ерагона.
Корабель ішов уперед, спокійно й плавно рухаючись по осяяній місяцем річці до темних заобрійних земель.
Кінець.
ПРАДАВНЯ МОВА
Агаеті Блодхрен — святкування Кривавої Клятви Альфакін — народ (раса) ельфів
