Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
Заднім числом стали пригадувати ріжні зловіщі знаки, пророцтва і ніким перед тим не завважені небезпечні гороскопи, що віщували велике нещастє; їх позбирав в своїй історії Коховский і повторив в своїм “Б. Хмельницькім” наш покійник Костомаров, страшенний аматор всяких таких страшних історій. З-поміж них особливо ефектна історія про таємничий голос, що відзивався в скалі під Ладижиним і велів перед битвою остерігти Каліновского, бо йде сюди той навіжений пяниця, що стригтиме йому бороду-небезпечно, аби не обстриг з бородою й голову. Покійний історик наводить се як оповіданнє “українського літописця”, але воно походить від польського лявреата, що запевняє, мовляв бувши в Ладижині три роки потім, він сам на власні уха чув сей таємничий голос 8). Пок. Кубаля з свого боку постарався теж нагнати можливої містики в оповіданнє про се страшне побойовище, цитуючи старого мемуариста, що мовляв “поки Польща Польщею не було для неї страшнішого удару”. “Ніколи не проливалося стільки крови на однім місці, злочин кричав про пімсту до Бога, і коли де злий учинок зрушив народню уяву-коли його сумліннє творить примари на місцях злочину, то найвідповіднішим місцем для того був Батіг”. І він цитує нібито оповідання Єрлича про страшні громи, що вдарили в труну Золотаренка й Тимоша, як доказ того, що головні учасники батогської різні вважалися засудженими Богом.
Єрлич до того не договорився в своїм оповіданню XVII в., за нього договорив небіжчик в XIX в.
Примітки
1) У Ґоліньского с. 581.
2) Жерела XII с. 175.
3) Частина II с. 71. Коховский теж підчеркує, як австрійська реляція, той момент в осторозі Хмельницького, що похід свого сина він представляв учинком своєвільним, зробленим против волі гетьмана (с. 320). Рудавский (с. 102) своїм звичаєм надає сій острозі форму листу і пок. Костомаров ще більш літературно його, обробивши (додавши дещо з Твардовского) навів його наче документ. Взагалі Батозьку пригоду описав він цілком белєтристично, розвиваючи натяки ріжних польських писань.
4) Pamietnik& Jemio#322owskiego c. 33.
5) Сучасні реляції, писані по горячих слідах, участниками, або з слів участників, короткі и небогаті змістом, і не дають повного образу. Насамперед лист участника, що в одній копії зветься Длужевским, в другій Ґєчиньским-пересланий з королівським курєром, котрого він перестрів в Новім Константинові 3 червня-Michalowskiego Ksiega c. 654 i Spominki II с. 82; на підставі йогo написана реляція нунція з 11 червня-Жерела XVI с. 144. З иншого джерела зачерпнена реляція австрійського аґента в Варшаві Джірардіні того ж 11 червня-Жерела XII с. 175. Згаданий лист до Міхаловского-у Ґоліньского с. 582. Коротке й річове оповіданнє Єрлича. Сильно закрашене лєґендою-Theatrum Europaeum c. 225-6. Оповідання старих істориків: Твардовского, Коховского, Рудавского ще більше перевантажені белєтристикою. Вона в значній мірі перейшла і в писання новіших істориків: Костомарова, Кубалі, Равіти-Ґавроньского. Іґноруючи сі белєтристичні прикраси, я старався віддати схему подій. З подробиць варта завваження, згадка про участь в сій битві яничарів- в листі до Міхаловского.
6) Польські справи 1652 р. стовб. 1 а; ориґінали сі були вшиті так що їх неможна було прочитати, але сього року їx розшито на наше проханнє і стало можливим їx скопіювати. Обидва листи писані рукою одного канцеляриста, кожен на двох піваркушах; підписи власноручні.
7) У Ґоліньского с. 624, заголовок: Frant ktorys zmyslel Hmielnickiego w obozie pod Bathowem, po rozgromieniu obozu i hetmana і. m. р. Kalinowskiego zabiciu. По тексті примітка: A to zmyslone rzeczy moga byc nieprawdziwe, od i. m. р. Bialobockiego czeladnika przepisane, z copiey iego (miedzy pospolstwem albo zolnierstwem zmyslono). Тепер його текст видрукував др. Крипякевич в Записках львів. т. 147 с. 75.
8) Коховский І с. 320.
ПАНІКА В ПОЛЬЩІ, ДОЛЯ БРАНЦІВ, ОПОВІДАННЄ ТАТАРИНА-УЧАСТНИКА.
Ще раз повторюється стільки добре нам звісна ситуація з-після Корсуня і Пилявець. Польські сили розбиті, Польща безборонна, обхоплена панікою. Литва тішиться своїм неписаним пів-невтралітетом і не виявляє ніякої охоти “пхати пальці між двері”-вдоволена тим, що торік їй удалося досить щасливо вискочити з своєї інтервенції. Король пересварений з шляхтою не рішається навіть скликати сойму. За кордоном енерґійний й неперебірчивий підканцлєр, узброєний своїми секретами слабих місць Річипосполитої, громадить против неї її ворогів. А з другої сторони-ненарушені, свіжі козацькі сили, в супроводі великої Татарської орди. Відновлене довірє до старшинського штабу після такого рішучого погрому. І знов-ніякого використання такої блискучої побіди, такої блискучої ситуації з боку переможців! Маленька екскурсія на Волощину, анемічна нічим не закінчена облога Камінця, листи до короля з перепросинами,-і марш назад до дому, чекати наслідків.
Головне польське військо було знищене дощенту. “Панів жовнірів мало що уйшло або утікло: всі попали до рук поганських, декого позабивали і так на пляцу лишили”, записує Єрлич. “Дванадцять тисяч нашого війська було, а не вийшло і півтори тисячі; з німецької компанії не вийшов ні оден, всіх вирубано”, пише невідомий кореспондент Міхаловского, слідом по катастрофі (12 червня) 1). А якийсь львівський дописувач рахує, що “з товариства і ста не врятувалося” 2). Натомісць козацький бранець, взятий до неволі після битви був того переконання, що загинуло тільки піше військо, а кіннота вся розбіглася 3). Воєвода браславський Лянцкороньский, не поспівши на час до Каліновского, спішно відійшов з своїм відділом під Глиняни і туди до нього збігались недобитки головної армії 4); було того дуже небагато-і видимо цілком деморалізоване катастрофою. “Про тих милих рицарів, що повтікали, не знаю де вони збираються, чи може просто кождий в свою сторону пішов-нічого нема певного” пишуть з Варшави в 20-х днях червня 5). Задніпрянське військо, довідавшися в Київі на переправі про Батозький погром, пустилося під проводом старости житомирського Тишкевича на Фастов і Гончариху під Константинів, в надії зійтися в останками головного війська, але не стрічаючи нікого впало в такий страх, що рішило знищити весь обоз, всі тягарі: “напав на них в полі страх, оден на другого глядячи, почали кидати й палити вози і хто що мав: навіть поживу, сукні і зброю-потім сердечно жалували, що при нічим зістали” 6). Як найскорше втікли під Стоянів, і там чекали дальшого наказу. З кінцем червня кінчилася їх чверть служби, розуміється незаплачена, і перед усім се їх займало 8). Не діставши плати, жовніри стали розходитись, хто куди, і за кілька тижнів з них лишилася всього яка небудь тисяча 7).
“Великі страхи впали в тих краях по погромі-так що сила тікає до Висли”, пише староста жидачівський Дзєржек зі Львова безпосереднє по катастрофі.
“Була трівога велика в Польщі-так що богато збиралося тікати з Польщі за границю-тільки пан-Біг того бурителя загамував, а Татар з великою здобичею назад завернув”, вторує йому під Краковом Ґоліньский (с. 587). Поміг також і звичайний шляхетський скептицизм, що завсіди підозрівав двірські круги, мовляв побільшують небезпеку навмисно, аби натягнути шляхту на більші асіґнування на будучім соймі. “Скоро по Польщі ті вісти розійшлися, зараз вернулась та краска тварі що з-під Корсуня (поблідли себто); скрізь великі втечі: нічого в гадках крім Висли, а у инших морські береги. Та дехто не дуже довіряв, згадуючи старий двірський звичай: що то задля наступаючого сойму рушено ті пострахи”-іронізував шляхетський Гомер 9).
Особливого постраху наробила вістка про те, що польських бранців, забраних під Батогом, Татари порубали на домаганнє козаків. Мотив сей потім підпав ріжним літературним обробленням і прикрасам, на тему козацької жадности на польську кров, особливо самого Хмельницького. Очевидно, роздувано їх умисно для розжарення шляхетського і жовнірського завзяття на неприятеля. Мабуть не без псіхольоґічного звязку з сими оповіданнями про сю злобно розлиту польську кров обізвався тоді клясичний местник над козаччиною, так улюблений пізнішими поколіннями Стефан Чарнецкий з польських становищ під Немировим з своєю характеристичною фразою: “Ані на лікарство не зіставити Русина!” 10). Оповідали про тисячі побитих бранців, з найкращих польських фамілій, за которих козаки умисно платили викуп, аби їх убити на місці; про ріжні глузування, які чинилися над ними перед смертю, і цинічні відзиви козацьких провідників, що оправдували свій злочин. Постарався того всього як найбільше зібрати і можливо розписати Коховский, виставляючи головним автором сього кровопролиття Золотаренка-за котрим одначе стояв, мовляв, як властивий дорадник, старий Хмельницький 11). Новіша література залюбки повторяє сі оповідання-хоча вже Величко в своїм “Сказанію” висловив сумнів що до їх правдоподібности- мовляв неймовірно, щоб козаки, платячи Татарам за голови бранців, скільки від них жадали, стали б їх побивати замість того щоб виправити до своїх міст і там тримати до викупу. Таку історію він зараз і імпровізує-що Хмельницький викупив від Татар найзначніших бранців, числом 266, відправив їх при добрих приставах до Чигрина- “бо і прошен бил о то благодіяніє од пойманців оних польских, з обіщанієм сугубих за себе денег”.
