Ловці манекенів - Тимчук Віктор (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
– Коли вперше помітили, о котрій годині?
– В березні, після 14.00, – не задумуючись, уточнив хлопець: напевно, підготувався до запитань. – Потім часто сидів і завжди після 14.00. Я звик і чекав на нього. Подобався він мені, відчайдух. Сам колись… – Михайло затнувся, мимоволі скосив сині очі на милиці, зітхнув і продовжив: – Я вже знав: він красувався перед дівчиною в окулярах. Вона живе в тому ж під’їзді. Двоє друзів завжди проводжали його до рогу будинку, де жовта бочка з квасом, і він віддавав їм чорний «дипломат». Правда, не сподобалося мені, як одного разу кинув торбину на дашок, щоб налякати дівчину. Це дурний жарт. Випадково я звернув увагу на чорнявого хлопця з сірим ціпком – накульгував на праву ногу. Він тримався осторонь, ніби стежив за ними. Іноді сидів он у тій альтанці, – і Чикирда показав рукою у вікно.
Тополюк глянув на альтанку. Вона посередині двору, і з неї зручно стежити за рогом будинку № 19 і першим під’їздом. Виходило, Михайло бачив Кривого. Євген почав напружено слухати.
– Того дня… – і Чикирда насупився, перестав обмацувати модель бригантини, його довгі пальці ледь затремтіли. Очевидно, йому було нелегко згадувати. – О другій годині я взяв бінокль. Хлопців на розі ще не було, зате в альтанці вже знаходився чорнявий з ціпочком. Невдовзі, хвилин за десять – п’ятнадцять, з’явилася трійця з «дипломатами». Стояли, балакали, сміялись і все поглядали на проспект – чекали дівчину в окулярах. Незабаром вона з’явилася з хлопцем, теж в окулярах. (Славко Нечай, відзначив Євген). Відчайдух побачив їх, віддав «дипломата» товаришу й подався до під’їзду. А тим часом дівчина залишила свого супутника. Порівнялася з друзяками відчайдуха – і ті щось їй сказали, а вона навіть не обізвалася до них. А той уже видряпався на підвіконня, сидів, хизувався, махав рукою…
– А чорнявий з ціпком? – запитав Тополюк.
– Чорнявий, тільки «дипломатник» виткнувся у вікні, відразу подибав до під’їзду. Ви знаєте, мені чомусь здалося… якесь недобре передчуття. Тут і дівчина в окулярах зайшла у під’їзд. Бачу, відчайдух злякано озирнувся в коридор. А там… Чорнявий на майданчику. Дивлюсь, Кривий щось сказав – заворушились губи, і штовхнув його палицею…
– А далі, Михайле?
– Друзі, коли він упав, дали дьору. Чорнявий за кілька хвилин спокійно вийшов з під’їзду, завернув за ріг будинку і зник.
– А ви?… Чому ж ви?!. – з осудом запитав Тополюк.
– Я ще погано ходжу, – знічено відповів Чикирда. – Доплентався до сусідів – нікого, мати на роботі. Коли б не ноги, я б його наздогнав.
Євген зніяковів. Вражений розповіддю, він зовсім забув про його каліцтво.
– Пробачте, Михайле. А що з вами сталося?
– Кесонка [3]. Я у морфлоті служив водолазом. Підіймали баржу з боєприпасами, яка затонула під час війни, та напарник… Одне слово, трапилося з ним нещастя, я кинувся виручати і… – Чикирда махнув рукою.
Хм, водолаз. Мужній хлопець. Тополюк з повагою і водночас із жалем подивився на нього.
– А що кажуть лікарі?
– З часом буду ходити нормально. Я спочатку взагалі не підводився і не розмовляв, – Михайло поклав бригантину і глянув на Євгена допитливими синіми очима, у них ні скорботи, ні розпачу.
Чикирда охоче виконав прохання Тополюка – власноруч написати свідчення. Почерк у нього твердий, рівний і чіткий.
Отак несподівано знайшовся дуже важливий свідок. Євген подякував Михайлові і попрощався з ним.
На годиннику – 20.05. Напевне, Бухов досі на роботі.
16
Цієї ночі Тополюка розбудив черговий по гуртожитку о 5.45.
Квапливо одягався і розмірковував, що трапилось. Капітан вибіг на ганок. Біля під’їзду стояв їхній «га-зик». За кермом сидів сержант Петро Черняк, заспаний, з рудою щетиною на щоках. Видно, не мав і хвильки поголитися. Євген плюхнувся на переднє сидіння, й відразу «газик» рушив.
– Що там? Де?
– В дубовому гаю на проспекті Миру знайшли мертвого хлопця, – відповів Петро і провів долонею по обличчю, ніби умивався, вибачливо додав: – Пізно ліг, готуюся до сесії.
(Він заочно навчався на юридичному факультеті Харківського університету).
Звістка розбурхала Євгена й прогнала рештки сну. В голові зароїлася безліч запитань…
– І який з себе хлопець?
– Я його не бачив, бо сидів у машині коло рації, – невдоволено відповів Петро. Сержантові завжди кортіло побувати на місці події, але нечасто випадала така нагода.
«Газик» мчав безлюдним о цій порі проспектом Леніна.
Тополюк поринув у роздуми, проте ненадовго: за кільканадцять хвилин вони повернули на подвір’я, оточене трьома будинками. Євгенові будинки знайомі – тут жили Біронський, Апостолов і Шейченко. Стояв «уазик», в якому виїздила оперативна група на вбивства, і зелений «Москвич» Бухова. Черняк припаркувався коло них. На подвір’ї кілька чоловік робили ранкову гімнастику, а за трансформаторною будкою товклися мешканці з бідончиками – брали молоко.
– Де наші? – звернувся капітан до сержанта.
– Там, – Петро махнув рукою у напрямку гаю. – Ідіть цією стежкою. Вона виведе.
На стежці Тополюк зустрівся з літньою жінкою в синьому спортивному костюмі, йшла повільно, наче сновида, нічого не бачачи, – очі порожні, мов заморожені.
Невдовзі ліворуч показався розлогий і плаский горб, а з-за нього видно було голови людей. Свої: слідчий прокуратури Бухов, начальник відділення міліції полковник Польовий, прокурор Носаківський, кінолог Власен-ко, експерти… Тополюкового начальника відділення майора Ковбича не було – у відпустці. Значить, біля горба… Сліпучо й безгучно, ніби далекі вибухи, перебігали фотоспалахи, чулося сухе клацання апаратів.
Не розмовляли, чути було лиш короткі накази. Тополюк кивнув товаришам – привітався і спинився коло Бухова. Розшуковий пес Факел крутнув хвостом – упізнав його. Власенко витирав обличчя великою хустинкою. Отже… Не зволікай, Євгене, поглянь на труп…
Він лежав за два кроки від жовтої брили черепашнику, на правому боці, спиною до Євгена, з трохи підігнутими ногами в кедах, лівою рукою прикриваючи коротко стрижену русяву голову. Сині, майже нові джинси, сорочка з коричневими смугами. І одяг, і фігура здалися Євгенові знайомими. У нього поволі стискалося серце…
Бухов глянув на Тополюка й скрушно похитав головою.
– Факел взяв слід і довів Власенка до тролейбусної зупинки, – пошепки сказав Денис. – Надибала його оце недавно жінка: вийшла, як завжди, побігати підтюпцем і…
– Хто він?
– Не впізнаєш?
Євгену не хотілося впізнавати. Надто велика втрата. Він ще сподівався на чудо. Було тоскно, охоплювало гірке почуття безсилля. Експерти робили свою справу. А ген над верхівками дерев виднілися останні поверхи будинку № 24, де в двадцятій квартирі… Його перевернули горілиць. Біронський Ігор. На лівій скроні темний згусток крові. Хто ж його вбив і за що? І чому опинився в гаю коло горба? Заманили? Прийшов на зустріч? Вчора похорон – і знову смерть…
Тополюк пильно стежив за роботою експерта Голосова. Ось він нахилився і витяг з-під паска джинсів коричневого зошита, пінцетом вийняв з трави жовтий металевий диск. Золотий імперіал! Це вже щось означало! І в Шейченка, і в Біронського були монети, і обидва мертві. А якщо їх має також Апостолов?…
– Тут багато неглибоких круглих ямок, – мовив Голосов. – Свіжі.
Євген подивився собі під ноги: поруч з лівим черевиком – ямка. Присів, розглядаючи її, помацав пальцями. Справді свіжа, діаметром з металевий карбованець. Невже?!.
– Очевидно, слід палиці, – сказав Денис. – Часом не наш недосяжний і таємничий Кривий?
– Можливо, – Тополюк не був упевнений.
Кривий зіпхнув Шейченка з підвіконня, а тут зовсім інший «почерк» убивства. Перше – не позбавлене вигадки, друге – звичайне: удар по голові. Далебі, Ігор не сидів на підвіконні, як Віталій. Євген помітив: Голо-сов підняв якийсь папірець, обережно розгорнув – аркуш, помережений синіми літерами. Цікаво, який «врожай» зберуть експерти?
