Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (хорошие книги бесплатные полностью txt) 📗
Капітан заявляє все це дуже голосно, так, щоб усі чули і щоб негри знали, що віднині з ними розмовлятимуть серйозно.
Того ж дня, одинадцята година вечора. Це починає мені набридати. Надвечір, коло шостої години, тобто ще завидна, ми раптом чуємо те саме гудіння або дзижчання, яке вперше долинуло до нас біля Канкана і яке я потім почув у ту ніч, коли втік Моріліре. Сьогодні цей шум знов лунає зі сходу. Він дуже слабкий, але досить виразний — помилитись неможливо. Усі піднімають голови до неба, негри вже налякались. Ще день, але ми нічого не бачимо. Правда, якраз на сході перед нами високий пагорб, він заважає дивитися. Я поспішаю нагору.
Поки я з усіх ніг видираюсь на пагорб, дивний шум поступово зростає і зненацька обривається. В ту мить, коли я досягаю вершини, ніщо не порушує тишу. Передо мною, скільки око сягає, тягнеться рівнина, вкрита хащами. Даремно я напружую зір, даремно вдивляюсь в обрій. Я не бачу нічого.
До самої ночі я залишаюсь на вершині пагорба. Потроху на рівнині густішає темрява — місяць вступає в останню чверть і зійде пізно. Моя упертість марна, доводиться спускатись.
Я ще не зійшов до половини схилу, коли шум відновлюється. Слово честі, від цього можна збожеволіти! Починається він так само, як і обірвався, — раптово, потім поступово слабне, наче віддаляючись на схід. За кілька хвилин знов запановує тиша.
У глибокій задумі я спускаюсь і повертаюсь у свій намет, щоб це все описати.
13 лютого. Сьогодні у нас відпочинок. Кожний займається своїми справами. Барсак походжає туди й сюди. Вигляд у нього заклопотаний. Понсен, ця винятково мовчазна людина, безупинно пише щось у великій. записній книжці. Схоже на те, що він робить якісь обчислення. Які? Я б спитав, але чи відповість він мені? Між нами кажучи, я підозріваю, що він німий.
Сен-Берен… де ж він? Треба думати, десь полохає пічкурів. Капітан Марсеней розмовляє з мадемуазель Морна. Не будемо їх турбувати.
На протилежному кінці табору я бачу Малік у товаристві Тонгане. Для них теж час минає непомітно. Тут і там сплять негри; солдати, за винятком вартових, не відстають від них.
Що ж до мене, то я більшу частину дня закінчував статтю на підставі попередніх нотаток.
Дописавши статтю, я кличу Чумукі, який завідує поштовим зв’язком. Чумукі не відгукується. Прошу одного з стрілків розшукати його. За півгодини стрілок повертається і каже, що ніде не знайшов його. Я сам вирушаю на розшуки — і теж марно. Чумукі зник безслідно, і відправку статті доводиться відкласти.
14 лютого. Сьогодні вранці — величезна несподіванка.
Спочатку ми марно шукаємо скрізь Чумукі, нарешті це нам набридає, і близько восьмої години ми вирішуємо рушати. Раптом на заході, тобто з боку села Бома, з’являється численний загін.
Капітан Марсеней перший помічає його і, не гаючись, віддає накази. Надіа охорона миттю вишиковується в бойовому порядку.
Марна осторога! Ми розпізнаємо французьку форму, — або, точніше, те, що її заміняє в цьому краї. Незнайомий загін наближається, і ми бачимо, що він складається з двадцяти чорних солдатів, озброєних і кінних, і трьох білих вершників — двох унтер-офіцерів і лейтенанта.
Одного з наших сержантів посилають назустріч. Після коротких переговорів загін під’їжджає до нашого табору з рушницями за плечима, і лейтенант наближається до капітана Марсенея. До наших вух долітає:
— Капітан Марсеней?
— Це я, лейтенанте…
— Лейтенант Лакур, з 72-го піхотного полку колоніальних військ, нині командир кінного загону суданських волонтерів. Я прибув із Баммако, мій капітане, і наздоганяю загін від Сікассо, де не застав вас, спізнившися на кілька днів.
— З якою метою?
— Цей пакет вам усе пояснить, мій капітане.
Капітан Марсеней бере лист. Він читає, і я помічаю, як на його обличчі вимальовується подив і розчарування.
— Добре, лейтенанте, — каже він. — Дозвольте мені проінформувати пана Барсака і його супутників.
Лейтенант уклоняється. Капітан віддає наказ своїм людям і наближається до нас.
— Маю повідомити вам надзвичайну новину, пане депутат, — звертається він до Барсака. — Я змушений з вами розстатися.
— Розстатися?
Цей вигук вихоплюється у мадемуазель Морна. Вона зблідла і кусає губи. Якби я не знав її краще, я б сказав, що вона. от-от заплаче. Та й ми всі спантеличені, за винятком Барсака — він, навпаки, спалахує гнівом.
— Що це значить, капітане? — запитує він.
— Це значить, пане депутате, що я одержав наказ вирушити в Тімбукту.
— Неймовірно! — вигукує прикро вражений Барсак.
— Але так воно є, відповідає капітан. — Ось, читайте.
Він простягає Барсаку лист. Начальник експедиції пробігає його очима і, дуже обурений, передає нам, закликаючи нас бути свідками виявленої до нього безцеремонності Я примудряюся одержати лист останнім, щоб мати змогу його переписати. Ось він, цей лист:
“Французька республіка. Генерал-губернаторство Сенегал.
Округа Баммако
Наказую капітанові П’єру Марсенею і його загону вирушити форсованим маршем у Сегу-Сікоро, а звідти по Нігеру до Тімбукту, де він перейде в розпорядження полковника — коменданта міста. Коні загону капітана Марсенея залишити у Сегу-Сокоро, де їх мають годувати.
Лейтенант 72-го піхотного полку колоніальних військ Лакур, командир кінного загону з 20 суданських волонтерів, приставить цей наказ капітанові Марсенею, у Сікассо, і перейде в розпорядження п. депутата Барсака, начальника парламентської експедиції в районі “Петлі Нігера” (перша група), якого він буде ескортувати до пункту прибуття.
Полковник Сент-Обан, комендант округи Баммако”.
Поки я гарячково списую, Барсак продовжує бушувати:
— Це нечувано! Дати нам тільки двадцять чоловіки охорони!.. І саме в ту мить, коли ми зустрічаємося з найбільшими труднощами! Ну ні, це їм так не минеться! Нехай-но я повернусь у Париж, а там побачимо, чи схвалить палата, що з її депутатом поводяться так безцеремонно.
— А тим часом треба виконувати наказ, — каже капітан Марсеней, навіть не намагаючись приховати, як йому сумно.
Барсак тягне капітана набік, та в мене репортерський слух, я все чую.
— Але ж, капітане, шо, коли наказ підроблено? — запитує Барсак, знижуючи голос.
Капітан рвучко відхиляється.
— Підроблено!.. — повторює він. — Про це не може бути й мови, пане депутат. На жаль, нема найменшого сумніву, лист належно скріплений офіційними печатками. До того ж, я служив під командуванням полковника Сент-Обана і добре знаю його підпис.
Поганий настрій може багато в чому служити вдправданням. Однак я все ж вважаю, що Барсак надто багато собі дозволяє. Це щастя, що лейтенант Лакур не чув.
Барсак не знаходить, що відповісти, і мовчить. Дозвольте мені, пане депутат, відрекомендувати вам лейтенанта Лакура, — каже капітан.
Барсак уже вгамувався; знайомство відбувається.
— Чи відомо вам, лейтенанте, — запитує Барсак, — які причини наказу, приставленого вами?
— Розуміється, пане депутат, — відповідає той. — Серед туарегів ауелімміденів заворушення, вони загрожують нашим кордонам. Необхідно, отже, змінити гарнізон Тімбукту. Полковник бере те, що в нього під рукою.
— А ми?.. — обурюється начальник експедиції. — Хіба це мудро — зменшувати нашу охорону до двадцяти чоловік?
Лейтенант Лакур усміхається.
— Не турбуйтесь, це не матиме ніяких неприємних наслідків, — запевняє він. — Цей район абсолютно спокійний.
— Але в палаті депутатів наводилися відомості — сам міністр колоній про це говорив, а резидент Конакрі усе підтвердив — що в місцевостях, прилеглих до Нігера, відбуваються дуже тривожні події.
— Колись це було справедливо, — відповідає лейтенант Лакур, не перестаючи усміхатись, — але тепер про це всі забули. Давня історія!
— А проте ми й самі могли переконатись… — не вгаває Барсак і розповідає про наші пригоди.
