Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗

Ченці тим часом підійшли до просмолених полін та завбачливо политого хмизу і підпалили вогнище. Полум’я шугнуло вгору, викликавши вигуки захоплення в усіх, хто був по обидва береги Сени. Вогонь відбився у воді і затанцював відблисками, мовби на поверхню річки сипнули діамантами. Висвітилися й похмурі контури Нельської башти із зачиненими на ніч ворітьми.

— Яка краса! — вигукнула графиня де Ла Морлієр. — Маркізе, ви заслуговуєте нагороди!

— Видовище попереду, — пообіцяв той.

І тоді між ченцями й вогнищем виросла самотня струнка фігура юнака. Не виймаючи шпаги, він крикнув так, що його почули не тільки на берегах Сени, а й у палаці короля:

— Стій! Той, хто наблизиться до вогнища, щоб кинути в нього книги Декарта, сам опиниться у вогні! Це кажу вам я, Сірано де Бержерак! Бережіться!

Замішання серед ченців тривало недовго. Один із них, перехрестившись і нашіптуючи молитву, задріботів до вогнища з книгою в руці. Та ніхто навіть не збагнув, як саме він змахнув своєю сутаною і полетів у тріскуче полум’я. Пролунав несамовитий вереск, і за мить живий смолоскип кинувся з вогнища до ченців.

— Ой! — знову вигукнула графиня. — Він, певне, обпікся, бідолашний!

— Хто ще? — долинув дзвінкий голос Сірано.

— Як помітили, кардинале, він не оголив шпаги.

— Поки що, ваша величність. Я послав туди стражників.

— Тоді інша справа, — король шморгонув носом.

Тим часом купка ченців, мов за командою, посунула до вогнища. Але того, що відбувалося, не можна передати словами. Блискавично рухаючись, Сірано, немов привид, то зникав, то знову з’являвся на тлі полум’я, що виривалося вгору. А з вогнища з неймовірним галасом вилітали живі смолоскипи і тікали од вогню святого Ельма. В його відблисках виднілися розкидані по землі книги в шкіряних оправах.

— Нещасні ченці, — зауважив король.

— Вони страждають за віру, — відповів кардинал.

І тоді на Сірано рушив натовп, до речі, нашвидкуруч зібраний ченцями по трактирах.

Сірано не виймав шпаги, але бачив би індіанець Августин-Кетсаль, як його учень розправляється з напівп’яними погромниками, котрі звикли до того, щоб їх боялися, і котрі й гадки не мали про віртуозні прийоми синів Сонця! А він, стоячи спиною до вогнища, ударами “живої кувалди” пригощав кожного, хто підходив до нього.

Невдовзі п’янюжки корчилися на землі, стогнали і ойкали. Дехто з них, не заспокоївшись, і далі ліз на Сірано, але знову валився від його могутніх ударів.

А над повергнутими в позі ягуара, готового до стрибка, стояв учень індіанця із племені майя, готовий відбити будь-який напад.

Але тепер у бій пішли стражники зі шпагами в руках. І Сірано довелось вихопити свою зброю.

— Здається, дійшло до справжньої битви, — сопів король.

— Вони вб’ють його! Он скільки на одного! — вигукнула графиня де Ла Морлієр.

Баронеса де Невільєт, що затамувавши подих стежила за бойовиськом, знепритомніла.

Знепритомніли ще дві дами з оточення королеви, але, впевнившись, що ніхто не поспішає їм на поміч, очуняли і знову кинулися до вікна, де їхні місця вже зайняли.

Стражники ніяк не могли наблизитися до Сірано — заважали тіла п’янюжок, які од болю корчилися на землі. Але він сам кинувся на противників, застосувавши свій улюблений прийом. У повітря, сяючи у відблисках вогню, полетіли одна за одною шпаги вояків, які одразу ж кинулися врозтіч. Офіцерів, котрі спробували вчинити опір, Сірано невловимими рухами своєї разючої шпаги хутко відбив. Багатьох поранив, але були й убиті. Одначе дісталося і йому. Його камзол узявся кривавими плямами, та Сірано бився далі, переважаючи стражників у спритності. Їх було багато, але він володів шпагою, як ніхто з них.

Як і в більшості битв, Сірано допомогла ще й паніка. Хтось крикнув, що сам всевишній вклав у руку безумця шпагу, бо в буллі папи не сказано про спалення книг Декарта.

Ченці підхоплювали книги й тікали, стражники підбирали вбитих і поранених, яких разом з п’яничками набралося кілька десятків.

Напівхмільна юрба розбіглася, стражники пішли.

Сірано залишився один, готовий відбити нову спробу штурмувати вогнище святого Ельма.

— Незвичайно, маркізе! Я думала, що помру од хвилювання, — зітхнула графиня з родимкою. — Але я смертельно втомилася, ніби сама билася з цими нікчемами. Сідайте в карету й одвезіть мене додому. Граф поїхав в армію з дорученням його превелебності. Тільки швидше, поки я не передумала і не запросила того сміливця з духом демона, котрий і з вами поговорить…

— Що ви, графине! Дозвольте мені не допустити його дзьоба до вашої чарівної родимки.

— Та все-таки вам доведеться привезти його до мене на наступний раут. Він непоганий поет. Поки що не ревнуйте. Я просто хочу побачити зблизька цього СІрано.

— Я волів би, щоб зблизька ви дивилися тільки на мене.

З цими словами маркіз шмигнув у карету, доручивши слузі графині свого коня.

Карета графині поїхала за каретою баронеси де Невільєт, яка нарешті опритомніла.

Рішельє змішав шахові фігури і сказав королю:

— Цього разу, ваша величність, я програв не лише вам…

— Але який він молодець! — усміхнувся король. — Зрештою, і мат ви одержали блискучий!

— Невиспаний кардинал, зайшовши до кабінету, побачив на столі свою закладну записку, як він того й хотів напередодні.

Її поклав туди Сірано, що стояв перед ним у подертому і вкритому плямами камзолі.

9. ЗАКЛАДНА ЗАПИСКА

Вершник на змореному коні, що ледве переставляв ноги, лишивши позаду не одну сотню миль, зупинився біля ватіканських воріт. Кінь опустив голову, ладний упасти. Вершник зіскочив на землю і ніжно поплескав його по змиленій шиї.

Граубюнденець з довгою шпагою при боці нахабно й погрозливо підійшов до прибулого.

— Пакет. Найсвятішому папі… — по-французьки вимовив подорожній.

— Чого бурмочеш, ніби соплі ніс забили! — грубо по-німецькому озвався граубюнденець, що, як і кожен швейцарець, не бажав говорити по-французьки.

— Негайно пропусти мене до його світлості. Я — гонець самого його превелебності кардинала Рішельє.

— А що мені твій Рішельє? — мовив страж, простягаючи руку по гаманець.

Але прибулець чи не зрозумів того жесту, чи просто не бажав давати гроші. Закурений, стомлений з дороги, він не хотів гаяти часу і, вважаючи, що згадка про кардинала є достатнім аргументом, відсторонив сторожа, щоб пройти через ворота. Граубюнденець ошкірився, лайнувся по-німецькому і вихопив шпагу.

Та йому надовго запам’яталося те, що сталося. Шпага невідомо як вилетіла у нього з рук і, зробивши над головою химерну дугу, брязнула на бруківку. Гадаючи, що проклятий француз зараз прошиє його своєю шпагою, переляканий страж несамовито заверещав і пустився навтьоки.

До нього вже поспішали два граубюнденці, на ходу вихоплюючи зброю. Та прибулець тим же незбагненним прийомом вибив одну за одною їхні шпаги. І тоді ще кілька найманців з алебардами напереваги кинулися йому назустріч.

Але їх спинив владний голос. До прибульця прямував офіцер-швейцарець, котрий командував охороною ватіканського палацу. Він бачив незвичайне мистецтво гінця і, бажаючи перейняти його, шанобливо привітався:

— Прошу вибачення, синьйоре, що вас потурбували мої солдати, але треба врахувати, що саме за це їм платять жалування з ватіканської казни. Отож про що ви не змогли домовитися з моїми молодцями, примушуючи мене накласти на них суворі стягнення? Грошима, звичайно, бо всі ми працюємо за дзвінку монету, що є і засобом для існування і дисциплінарного впливу. Який смисл садити їх на гауптвахту і безплатно годувати? Чи не ліпше за невміння фехтувати оштрафувати? Правда, синьйоре?

Офіцер говорив по-французькому із швейцарським акцентом, вставляючи деякі італійські слова, коли звертався до прибульця.

Прибулець повідомив, що привіз термінове послання найсвятішому папі від кардинала Рішельє.