Янтарне скло - Пулман Филип (бесплатные полные книги .txt) 📗
Створіння також розслабилися: вочевидь, вони не просто блукали степом, а робили якісь справи. Мері побачила, що на спині в одного з них лежить сідло чи мішок, а два інші поклали туди колесо та, зробивши хоботами декілька вигадливих спритних рухів, прив'язали його мотузками. Коли вони стояли, то підтримували рівновагу за допомогою бокових ніг, а рухаючись, повертали їх, одночасно крутячи задньою та передньою кінцівками. Їхні рухи були вельми граціозними, але в них відчувалася й сила.
Одна з істот підкотилася до краю дороги, підвела хобот а голосно засурмила. Травоїдні, що стадом паслися неподалік, відразу підвели голови та побігли до неї. Наблизившись, вони зупинилися на краю дороги та терпляче почекали, доки істота на колесах повільно проїхала між ними, перерахувавши їх та оглянувши кожну.
Потім Мері побачила, як «пастух» схилився біля одного із травоїдних та хоботом почав доїти його, після чого наблизився до жінки й делікатно наблизив хобот до її рота. Спочатку вона відсахнулася, але в очах істоти було таке сподівання, що вона зробила крок уперед та відкрила рота. Істота видавила туди трохи солодкого молока, подивилася, як Мері проковтнула його, і знов почала годувати її. Її дії були такими люб'язними та розумними, що Мері під впливом імпульсу охопила руками голову створіння та поцілувала його, вдихнувши запах гарячої запиленої шкіри та відчувши тверді кістки під нею й дужі мускули хобота.
Тоді пастух тихо засурмив, і травоїдні пішли геть. «Мулефа» почали готуватися до від'їзду. Мері відчувала радість від того, що вони привітно прийняли її, і сумно від того, що вони від’їдають. Але їхні дії ще раз здивували її.
Одне із створінь опустилося, ставши на коліна, та хоботом показало їй на свою спину. Інші також підбадьорювали її, тож сумнівів бути не могло: вони пропонували їй поїхати з ними.
Одна з істот узяла її рюкзак та прикріпила його до сідла іншої, і Мері ніяково здерлася на спину того, хто стояв на колінах, думаючи при цьому, куди їй спустити ноги — спереду істоти чи позаду? І за що вона триматиметься? Але не встигла вона дійти якогось рішення, як створіння підвелося і група разом із Мері вирушила дорогою вперед.
8
Горілка
Балтамос відчув смерть Баруга тієї самої миті, коли вона сталося. Він заволав і кинувся в нічне повітря над тундрою, молотячи крилами та виплакуючи своє горе хмарам. Лише через деякий час він заспокоївся й повернувся до Віла, котрий вже давно прокинувся та сидів із ножем у руках, вдивляючись у вологу прохолодну темряву. Вони знов були в Ліриному світі.
— Що сталося? — спитав Віл, коли тремтячий ангел з'явився поруч із ним. — Нам щось загрожує? Стань за мою спину…
— Баруг мертвий, — заголосив Балтамос, — мій любий Баруг мертвий!
— Що?! Де це сталося?
Але цього Балтамос не міг сказати: він лише знав, що половина його серця вмерла. Йому не сиділося на місці — він знову злетів і ніби почав прочісувати небо в пошуках Баруга, закликаючи його та плачучи, а коли напад горя став минати, він злетів до Віла та почав умовляти його сховатися й не привертати нічиєї уваги, обіцяючи йому невпинно за ним стежити. Проте потім тута знову починала стискувати його у своїх обіймах, і він розпластався на землі, згадуючи всі ті незліченні випадки, коли Баруг виявляв доброту та хоробрість. Тут він закричав, що таку великодушну істоту нізащо не можна було вбивати, та знову кинувся в небо й почав кидатися з боку в бік, збожеволівши від свого невтішного горя, — він проклинав повітря, хмари, зорі…
Нарешті Віл сказав:
— Балтамосе, іди сюди.
Ангел беззаперечно послухався. У колючому холодному сутінку тундри хлопець сказав йому, кутаючись у плащ:
— Ти повинен заспокоїтися. Ти добре знаєш, що десь тут можуть бути істоти, які нападуть, почувши найменший шум. Якщо ти будеш поруч, я зможу захистити тебе ножем, але коли на тебе накинуться в повітрі, я нічим не допоможу тобі. А якщо ти також загинеш, мені настане кінець. Балтамосе, лише ти можеш провести мене до Ліри. Будь ласка, не забувай про це. Баруг був сильним — будь сильним теж. Стань для мене таким, як він.
Спочатку Балтамос мовчав, але потім промовив:
— Так. Так, звичайно, я мушу заспокоїтися. Можеш спати, Віле, — я вартуватиму, я не підведу тебе.
Вілові залишалося тільки довіритися ангелу. Минув деякий час, і він знову заснув.
Коли він прокинувся, мокрий від роси та промерзлий до кісток, ангел стояв поруч. Сонце саме сходило, й очерет та болотні квіти набули золотого відтінку.
Не встиг Віл ворухнутися, як Балтамос заговорив:
— Я вирішив, що мушу робити. Я залишатимуся з тобою день і ніч, робитиму це охоче та з радістю — заради Баруга. Якщо зможу, я приведу тебе до Ліри, а потім відведу до лорда Ізраеля. Я прожив тисячі років, і якщо мене не вб'ють, то проживу ще тисячі, але я ніколи не зустрічав і не зустріну нікого, хто змусив би мене так охоче творити добро та виявляти доброту, як це робив Барут. Я безліч разів зазнавав невдачі, але кожного разу його доброта спокутувала мої помилки. Тепер, коли його немає, я мушу спробувати зробити це самотужки. Мабуть, час від часу я зазнаватиму фіаско, але все одно не облишу свої спроби.
— То Баруг пишатиметься тобою, — тремтячи, промовив Віл.
— Може, мені полетіти вперед та подивитися, де ми?
— Гаразд, — відповів Віл. — Злети якомога вище та дізнайся, що там попереду. Здається, ми витратимо вічність на те, щоб перейти ці драговини.
Балтамос злетів у повітря. Він не розповів Вілу всього, що непокоїло його, бо не хотів хвилювати хлопця, але він знав, що намісник Господа ангел Метатрон, від котрого вони ледь встигли втекти, дуже добре запам'ятав Вілове обличчя. І не лише обличчя: тепер він знає про хлопця все, що можуть бачити ангели, включаючи ті його частини, про які сам він і гадки не мав — скажімо, аспект його природи, котру Ліра назвала б його деймоном. Відтепер від Метатрона завжди походила смертельна загроза, і Балтамос знав, що мусить сказати це хлопцеві — але не зараз. Зробити це зараз було б надто важко.
Вирішивши, що коли він швидко пройдеться, то зігріється краще, ніж якщо збиратиме дрова та чекатиме, доки розгориться багаття, Віл просто закинув за плечі рюкзак, загорнувся у плащ і вирушив на південь. Туди вів брудний та поритий глибокими коліями й вибоїнами шлях, отже, люди іноді пересувались у цьому напрямку, але в кожен бік до самого горизонту тягнулася заболочена рівнина, тож йому навіть не було видно, чи просувається він уперед.
Дещо пізніше, коли сонце вище піднялося над горизонтом, поруч із ним почувся голос Балтамоса:
— Десь за половину дня шляху від нас є велика річка та містечко із пристанню для човнів. Я піднявся досить високо, щоб побачити, що річка ще довго тектиме дійсно на південь. Якби можна було здобути десь гроші, щоб сплатити за човен, то ми могли б рухатися набагато швидше.
— Чудово! — вигукнув Віл. — А ця дорога веде в те містечко?
— Вона проходить через селище з церквою, фермами та фруктовими садами, а потім веде до міста.
— Цікаво, якою мовою там розмовляють? Сподіваюся, вони не затримають мене, якщо я не зможу порозумітися з ними.
— Як твій деймон, — відповів Балтамос, — я перекладатиму те, що вони скажуть. Я знаю чимало людських мов, і мова, яку вживають у цій країні, напевно належить до їх числа.
Віл продовжив шлях. Просто йти було вельми нудно, але принаймні він рухався, і кожен крок наближав його до Ліри.
Селище виявилося дуже непривабливим місцем: це була купка дерев'яних хатинок із загородками, в яких утримували північних оленів. Коли вони наблизилися, звідусіль загавкали собаки. Дим, що виходив із жерстяних димарів, висів низько над дерев'яними дахами. Ґрунт під ногами хлопця був слизьким і в'язким, і було видно, тут нещодавно сталася велика повінь: стіни були до половини заляпані грязюкою, до того ж повсюди валялися уламки дерева та листи рифленого заліза, показуючи, де стояли знесені водою веранди та прибудови.
