На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (лучшие книги TXT) 📗
Піднявшись на рецепцію «Cairo Stars», я не застав Хасана. Мені кортіло повідомити йому, що відлітаю в п’ятницю, але менеджера ніде не було.
Я натрапив на Хасана, випадково зазирнувши до кімнати, де постояльцям сервірували сніданки. Похропуючи, чоловік спав на одному зі столів. Рот напіввідкритий, руки складені перед собою, права щока лежить на лівому передпліччі.
– Хасане, – тихенько покликав я.
Менеджер навіть не поворухнувся. Я почекав кілька секунд, а тоді вийшов з кімнати, залишивши чоловіка у спокої. Він чотири доби не був удома. За цей час практично не спав, самовіддано опікуючись пожильцями готелю. На кінець четвертого дня менеджер просто не витримав.
За стійкою рецепції я побачив молодого хлопчину. Він не вперше траплявся мені на очі. Здається, юний єгиптянин приходився далеким родичем чи то Хасану, чи то власникові готелю і час від часу допомагав родичам по «Cairo Stars».
– Хасан спить, – мовив я, показавши великим пальцем за спину, де знаходився вхід до кімнати сніданків.
Хлопчина кивнув, затим склав долоні і притулив їх до щоки, показуючи, що розуміє мене. Малолітній помічник не розмовляв англійською.
Я завернув ліворуч, у коридор, що вів до моєї затхлої конури без вікон, коли раптом спинився. Обернувся:
– А хто тепер на рецепції? Ти?… Більше нікого?
Хлопчик навряд чи мене зрозумів. Замість відповіді він приклав вказівний палець до вуст. Мовляв, говори тихше – Хасан спить.
– О’кей, – кивнув я, стишуючи голос, – нехай відсипається. Він заслужив. – І пішов далі коридором. – І взагалі, кому та рецепція нині потрібна?
Я помилився. За півгодини малий прискакав до мене в номер. Я сидів за нетбуком, створюючи видимість роботи над романом. Саме видимість, позаяк безперестанне ухкання вертольоту над Тахріром не давало зосередитись. Лопаті («чах-чах-чах!») кришили думки, як капусту.
Малий ввалився без стуку, щось пробелькотів арабською і жестами покликав за собою.
– Чого тобі? – насупився я.
Юний єгиптянин тільки експресивніше замахав рукою. Я зліз із ліжка і попрямував за ним. Малий хутко привів мене на рецепцію і показав рукою вперед. На столі лежала знята телефонна трубка. Хлоп’я недвозначно тицяло в неї пальцем. Ситуація прояснилася: дзвонив хтось, хто не знав арабської. Мабуть, клієнт, який хотів зняти бронювання. Таких за останні дні назбиралось півсотні, не менше.
– Слухаю, – кажу в трубку англійською. – Чим можу допомогти?
– З ким я розмовляю? – судячи з вимови, для співрозмовця англійська була рідною.
– Мене звуть Макс. – Розумію, що нині недоречно починати лекцію про правила розмовного етикету, і продовжую імітувати чемного менеджера готелю.
– Ви управляючий?
– Ні, звичайний постоялець. Менеджер спить. – Після короткої паузи я пояснив: – Він не спав чотири доби.
– Вас турбують із посольства Канади. Ми обдзвонюємо всі готелі, шукаючи громадян Канади, які затримались у місті. Чи є у вашому готелі канадці, які хочуть евакуюватися?
Чорне, мов ніч, і глибоке, наче Маріанська западина, почуття заздрощів заворушилось під серцем.
– Немає, пане, – скрушно кажу.
– Ви впевнені?
– Можете не сумніватися. Нас тут троє лишилося на весь готель: італієць, японка і я – українець.
– Зрозуміло. Дуже дякую. – І в трубці залунали гудки.
Після дзвінка я нагадував розпечену пательню, на яку бризкають холодною водою. На завидках, наче на дріжджах, поривно виросла образа. «Це ж треба, канадці самі обдзвонюють усі готелі. А до рідного посольства дідька лисого додзвонишся». Було образливо до скреготу в зубах. Знаєте, я страшенно хотів би закінчити цей параграф на мажорній ноті, якимось чином переінакшивши, вивернувши цей епізод, але… не можу.
Бо те, що сталося, було принизливим. І все.
Події, що почалися в середу, другого лютого, інакше як бедламом не назвеш.
Насамперед приблизно об одинадцятій годині дня на Тахрір увірвався загін вершників на верблюдах і конях. Звідки вони взялися, донині невідомо. Нападники, озброєні прутами й палицями (згідно з інформацією деяких ЗМІ, також і шаблями), вклинилися у стовпище і стали нещадно дубасити демонстрантів.
Відразу по тому довкола центральної площі з’явились тисячі прихильників Мубарака. Ті ж самі працівники спецслужб, тільки тепер уже у значно більшій кількості. «Прибічники» глави держави почали розвалювати барикади, споруджені демонстрантами, топтати антипрезидентські транспаранти, руйнувати намети опозиціонерів. Прорвавшись у натовп, нападники пустили в хід дубові палиці й ножі. Частина демонстрантів у паніці розбіглася, проте решта вв’язалася у бійку. Полилася кров. За кілька хвилин кількість постраждалих сягнула десятків осіб.
Бійка тривала недовго. Вершників швидко стягнули на землю і добряче їм всипали. Та після цього затишшя не настало. Втомлена безплідним очікуванням, засмикана вихилясами і заграваннями Мубарака, юрба озвіріла. Експерти попереджали про можливість провокацій, але ніхто їх не послухав. Нападники на верблюдах стали іскрою, що примусила вибухнути отруєний, просякнутий і перенасичений злобою Тахрір. Демонстранти з диким оскаженінням накинулися на прихильників президента. В усіх кінцях площі хтось когось бив, жбурляв у когось камінням, запускав коктейлі Молотова і трощив вікна. Довкола Тахріра горіло все, що тільки може горіти. Над містом розповзався прозірчастий саван з білого диму.
Ті демонстранти, які втекли з площі, оговталися і стали тинятися по місту, шукаючи іноземців. Відтепер будь-яких іноземців. Єгиптяни жорстоко гамселили всіх білих (байдуже – репортерів чи звичайних туристів), кого зустрічали, зганяли на них злість, звинувачували в усіх негараздах революції. Несолодко було журналістам на Тахрірі. Їм також перепало добряче. Більшість цих сміливців лишилися без камер, а ті, хто не встиг добігти і сховатися у готелях, – без зубів.
Сутички не припинялися до вечора. Опоненти і прибічники Хосні Мубарака настільки захопилися, що не переривались навіть на молитви. Поліції не було, а армія не втручалася – не робила нічого, щоб зупинити криваві порахунки.
Надвечір «Аль-Джазіра» повідомляла про сотні поранених. Загиблі також були, але їх кількість лишалась невідомою, чимало тіл зостались лежати просто на вулицях. Журналісти катарського каналу стверджували, що кількість загиблих протягом п’яти днів заворушень у Єгипті сягнула 300 чоловік.
Слідом за Александрією та Суецом Каїр сповзав у багряну безодню хаосу.
Втеча
Ввечері другого лютого я подумав, що з мене досить. Я не міг передбачити, у що виллються сутички між прибічниками і противниками Мубарака. Зате відчував, що нічого доброго з них не вийде. Будь-якої хвилини демонстранти могли прорватися до аеропорту і взяти його під контроль (як це згодом зроблять повстанці у Лівії) або взагалі рознести летовище на друзки, після чого покинути Єгипет буде значно важче. Відтак я вирішив вириватись із Каїра. За будь-яку ціну.
Посеред тижня в «Cairo Stars» лишилося тільки троє постояльців: флорентієць Марко, його дружина Мійя і я. Марко та Мійя не мали квитків узагалі. Вони планували продовжити медовий місяць у Японії, але через події у Каїрі не стали чекати вильоту до Токіо. Молодята скористались допомогою посольства Італії і третього лютого відлітали до Рима чартерним рейсом.
Ми домовилися, що ранком наступного дня всі разом їдемо до аеропорту. Я хотів ще раз спробувати поміняти квиток. Звісно, можна було пересидіти два дні у Каїрі і дочекатися четвертого лютого. Та мені не хотілося лишатись самому в «Cairo Stars». Виникало неприємне відчуття, якого неможливо було позбутися, що я буду єдиним європейцем, який ще не покинув єгипетської столиці (звичайно, якщо не брати до уваги відчайдушних репортерів з Reuters, France Press і т. п. без шиферу на голові і з кам’яними брилами замість яєць, які навіть після того, як араби почали їх дубасити, все одно лізли на рожен, намагаючись проводити зйомку на Тахрірі).
