Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (мир бесплатных книг TXT) 📗
Кожного з двох звали Вальдером Фреєм. Великий Вальдер казав, що у Близнюках достобіса Вальдерів, яких усіх назвали на честь діда хлопців — князя Вальдера Фрея.
— А в Зимосічі кожен з нас має власне ім’я! — пихато заявив Рікон, коли дізнався про таку чудасію.
Грати треба було ось як. Колода вкладалася через воду, і один гравець ставав на її середині з дрючком. То був князь переїзду, і коли хтось з інших гравців підходив до колоди, то князь мав спитати: «Я є князь переїзду. А ти хто і чого прийшов?» Інший гравець мусив розповісти, хто він такий і чому йому треба дозволити переїхати на той бік. Князь міг примушувати до клятв та ставити питання. Правду казати було не обов’язково, але клятв треба було дотримуватися, якщо тільки при їх складанні не було сказано «Чи ні». Штука полягала в тому, щоб сказати «Чи ні» так, аби князь переїзду не помітив. Тоді можна було спробувати зіпхнути князя у воду і самому стати князем переїзду. Але дозволялося таке лише в разі, якщо ти сказав «Чи ні», а інакше виганяли з гри. Князь міг зіпхнути у воду кого забажає і коли забажає, і тільки він мав дрючка.
Насправді виходило так, що гра складалася з самої лише штовханини, стусанів та падіння у воду, а також гучних суперечок про те, сказав хтось «Чи ні» чи ні. Частіше за все князем переїзду був Малий Вальдер. Малим Вальдером його кликали, незважаючи на високий зріст та міцну статуру, до якої додавалися червона пика і чимале черево. Великий Вальдер був гостролиций, кощавий і на пів-стопи нижчий.
— Він на п’ятдесят два дні старший від мене, — пояснив Малий Вальдер, — тому спочатку був більший. Але я швидше виріс.
— Ми брати у перших, а не рідні, — додав Великий Вальдер — той, що менший з себе. — Мене звати Вальдер, син Ямоса. Мій батько був сином князя Вальдера від четвертої дружини. А він — Вальдер, син Мерета. Його бабуся була третьою дружиною князя Вальдера, з Кракеголів. Він стоїть попереду мене у черзі спадкоємців, хоч я старший за нього.
— На якихось п’ятдесят два дні, — заперечив Малий Вальдер. — Та байдуже. Близнюками, дурнику, ніхто з нас ніколи не володітиме.
— Я володітиму, — заявив Великий Вальдер. — До речі, ми ще й не єдині Вальдери. Пан Стеврон має онука, Чорного Вальдера. Він у черзі до спадку четвертий. А ще ж є Червонястий Вальдер, син пана Емона, і Байстрюк Вальдер, який взагалі не побачить ніякого спадку. Його навіть звуть Вальдер Водограй, а не Вальдер Фрей. Ще є дівчина, яку звуть Вальда.
— І Тир. Ти знову забув Тира.
— Бо він Вальтир, а не Вальдер, — відмахнувся Великий Вальдер. — Та він іде після нас, яке нам до нього діло. Я його й не любив ніколи.
Пан Родрік наказав оселити їх у колишній опочивальні Джона Сніговія, бо Джон вступив до Нічної Варти і більше не повернеться. Бранові рішення каштеляна до смаку не припало — він почувався так, наче Вальдери вкрали Джонове місце у замку.
Бран дивився жадібними очима, як Вальдери змагаються з дівчиною-кухарчучкою на ймення Ріпка і Йозетовими дівчатами Бандією та Широю. Вальдери поставили Брана суддєю, аби він вирішував, чи сказав хтось «Чи ні», але щойно гра почалася, про нього всі забули.
На галас та плюскіт скоро набігли й інші: Палла з псярні, Кайнів хлопець Калон, Теж-Том — син Томарда Товстуна, загиблого разом з Брановим батьком у Король-Березі. За якусь хвилю часу всі до одного просякли водою та грязюкою. Палла стала брунатна з голови до п’ят, у волоссі в неї заплутався мох, а подих забило сміхом. Бран не чув стільки реготу в замку від того вечора, коли прилетів скривавлений крук. «Якби я мав ноги, то всіх би поскидав у воду», визвірився він подумки. «Ніхто, крім мене, не був би князем переїзду.»
Згодом до божегаю прибіг Рікон, переслідуваний Кудлаєм. Він глипнув на гравців і побачив, як Ріпка борюкалася з Малим Вальдером за дрючок, а потім втратила опору і гучно ляпнулася у воду, вимахуючи руками. Рікон негайно заверещав:
— Я! Тепер я! Я теж хочу грати!
Малий Вальдер махнув йому, запрошуючи до гри, і Кудлай негайно кинувся слідом.
— Ні, Кудлайчику, — наказав Бранів брат, — вовкам не можна, ти посидь з Браном.
І вовк залишився сидіти… аж доки Малий Вальдер не загилив Ріконові дрючком просто поперек живота. Бран і змигнути не встиг, як чорний вовк летів над дошкою, у воді каламутилася кров, Вальдери репетували «Пробі! Убивають!», Рікон сидів у грязюці й реготав, а звідкілясь ще й причалапав Ходор, волаючи «Ходор! Ходор! Ходор!».
Після того Рікон на диво уподобав обох Вальдерів. Більше вони у князя переїзду не гралися, але знайшли собі багато інших ігор: у дів та чудовиськ, кішки-мишки, запрошення до замку і таке інше. Незмінно біч-обіч з Ріконом, Вальдери набігали на кухню за пиріжками та медовими стільниками, носилися мурами круг замку, кидали кістки цуценятам на псярні, навчалися бою дерев’яними мечами під пильним оком пана Родріка. Рікон навіть показав їм глибокі підземелля, де каменяр різьбив у камені батькового склепа.
— Ти не мав права! — заволав Бран на брата, коли дізнався. — То наше місце, тільки для Старків!
Та Рікон не надто на нього зважив.
Раптом двері до опочивальні розчахнулися. Зайшов маестер Лювин з зеленим слоїком, але цього разу в супроводі Оші та Стріхи.
— Я змішав тобі снодійного трунку, Бране.
Оша вхопила його в оберемок своїми кощавими руками. Як на жінку, вона була дуже висока, жилава і міцна. До ліжка вона його перенесла без жодних зусиль.
— Від цього ти спатимеш, але нічого не бачитимеш, — пояснив маестер Лювин, виймаючи корка зі слоїка. — Солодким сном без жодних сновидінь.
— Справді? — спитав Бран, палко бажаючи в це вірити.
— Справді. Випий.
Бран випив. Трунок був густий, на смак відгонив крейдою, але завдяки домішкові меду ковтався легко.
— Зранку тобі покращає. — Лювин посміхнувся до Брана, попестив по голові й пішов.
Оша затрималася.
— Знову вовчі сни?
Бран кивнув.
— Не треба їм опиратися, хлопче. Я бачила, як ти розмовляв з оберіг-деревом. Може, боги намагаються відповісти тобі.
— Боги? — пробурмотів він, вже куняючи. Обличчя Оші розпливалося і сіріло. «Солодким сном без сновидінь», майнула в Брана думка.
Але коли навколо зімкнувся морок, він миттю опинився у божегаю та рушив собі тихими кроками попід сіро-зеленими вартовими і покрученими споконвічними дубами. «Я ходжу!», звеселялося його серце. Він усвідомлював, що то тільки сон, але навіть сон про ходіння власними ногами був куди як кращий за щиру правду опочивальні з її стінами, стелею та дверима.
Серед дерев було темно, але шлях освітлювала комета, і ноги бігли упевнено. Він рухався на чотирьох добрих, міцних, швидких лапах, відчував грунт під ногами, тихий шурхіт опалого листя, товсті корені та тверді камені, глибокі шари перегною. Відчуття дарували радість.
У голові буяли пахощі, живі та п’янкі: зелено-болотний сморід гарячих ставків, жирний підгнилий грунт під лапами, білки на дубах. Запах білок нагадав про смак гарячої крові, про тріск кісток на зубах. Ротом потекла слина. Він їв тільки пів-дня тому, але мертве м’ясо, навіть олень, не давало насолоди. Він чув, як цокотять і шурхотять над головою білки, упевнені в своїй безпеці серед листя; звірятка були не дурні злазити на землю, де нишпорили вони з братом.
Запах брата він теж чув. То були добре знайомі пахощі — сильні, землисті, чорні, наче братове хутро. Брат никав під стінами, палаючи від люті. Бігав по колу день у день, ніч у ніч, невтомно шукав… здобичі, виходу назовні, своєї матері, вовків свого поносу, свою зграю… шукав, але не знаходив.
Позаду дерев здіймалися стіни — купи мертвого каміння, нагромаджені людьми навколо латочки живого лісу. Вони стояли сірі, поцятковані плямами всяких кольорів, зарослі мохом… а ще товщі, міцніші та вищі, ніж вовк міг сподіватися подолати у стрибку. Єдині дірки у купах каміння були забрані холодним залізом та занозливим деревом. Брат ставав коло кожної дірки і люто вишкіряв ікла, але ніхто не відчиняв їх, ніхто не давав вийти назовні.
