Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (онлайн книга без txt) 📗
...Скориставшись із того, що нарешті залишилася сама, я блукала квартирою, мов привид, торкаючись руками кожного кутка. Так, як це робила подумки все свідоме життя.
Мені завжди кортіло відновити в пам'яті те, що, як мені здавалося, вже ніколи не побачу: довгий тьмяний коридор Царство Старої Шафи, в якій хтось завжди зітхав і покашлював, лякаючи мене, дерев'яні двері, пофарбовані кількома шарами фарби, любила піддівати пальцями відстовбурчений шар, і фарба легко відклеювалась від поверхні сухими, схожими на осіннє листя, смужками і розсипалась в руках. Скільки разів я отримувала за це нагінки! Але нічого не могла з собою зробити відшкрябувала ті засохлі шматочки, дивуючись тому, що під зеленим шаром криється жовтий, а під жовтим білий… Червона дерев'яна підлога рипіла під моїми ступнями. Я вже забула, що можуть бути такі підлоги не паркет, не ковролін, не ламінат, а прості дошки, щільно припасовані одна до одної і пофарбовані в червоне. Йшла по них, мов по клавішах, і кожна відгукувалась своїм звуком. Відкинула хустку з клітки і подумала, що їй не місце в темному коридорі. Папуга стрепенувся, пурхнув на інший бік, вчепився тоненькими пальчиками в грати і, схиливши голівку набік, уважно поглянув на мене своїми чорними оченятами. Я зітхнула: ще пару тижнів, і він теж «полетить шукати собі пару», як і бідолашна Димка. Обережно заглянула в кімнату батьків «святую святих», куди не можна було заходити без стуку. Диван, який здавався таким величезним, виявився маленькою здвоєною тахтою фінського виробництва. На ньому валялися не прибрані в шафу речі, на підвіконні магнітофон із розкиданими довкола касетами і забита недопалками велика попільничка у формі конячої голови. Навпроти ліжка стояв громіздкий програвач «Каравела», накритий оксамитовою шторкою.
Підійшла до книжкової шафи і заплющила очі, загадавши: четверта книга з лівого краю «Теорія машин та механізмів». І простягла руку.
Так і є!
На сто дванадцятій сторінці має бути намальований мною кістяк, що сидить верхи на кресленні якогось агрегату.
Точно: сидить!
Поставила книжку на місце. Вийшла, причинивши двері.
З кожним кроком і дотиком здавалося, що я входжу в море поринаю все глибше і глибше. І якщо вчора вода часу ледь сягала ступнів, то зараз я вже стояла в ній по пояс.
Повністю освоївшись, я по-хазяйськи налила папузі води, насипала зерен, що стояли в горнятку біля клітки. І, засукавши рукави, пішла на кухню. Гадаю, господарі будуть тільки раді, що я наведу тут невеличкий порядок.
На столі лежала записка: «Помий посуд. На обід розігрієш суп. З двору ані кроку! Цілую. Мама».
Як же я не любила мити посуд! Але тепер взялася до справи з радістю і неабияким ентузіазмом. Шкода тільки, що замість звичних миючих засобів на рукомийнику стояло лише блюдечко з содою. За півгодини кухня блищала. Можна було б щось приготувати, але, поглянувши по кутках, я знайшла лише дві морквини в ящику під столом і з десяток яєць на дверях холодильника. Вирішила більше не хазяйнувати. Тепер треба було діяти далі вийти за межі квартири. А головне спробувати вийти за межі двору, в місто. Чи вийду?
Я лишила в кімнаті свої капці, розвісила на стільці халат, розіклала на підвіконні вміст косметички раптом повернусь пізніше за господарів, нехай бачать, що я нікуди не ділась.
З деяким страхом заклацнула двері.
Одразу ж почула, як заскреготів замок у квартирі напроти, і боязко увібрала голову в плечі, в черговий раз почуваючи себе ніяково, мов упійманий на гарячому злодій.
З дверей визирнула жінка, з цікавістю зиркнула на мене:
Вибачте, я думала, що це Ліля…
Ні, якомога спокійніше відповіла я, Ліля вже пішла.
А ви родичка? запитала жінка.
Я не одразу впізнала в ній мати Ярика.
Далека… невпевнено відповіла я. Приїхала на кілька днів на семінар.
А-а… сказала жінка. Ну, всього найкращого…
Двері зачинилися.
Так, це була мати Ярика.
У тій катастрофі вона загинула миттєво, а хлопчик з батьком протрималися в лікарні ще кілька днів…
Я спустилася у двір. Яскраве сонце змусило примружитись. Вже вкотре на мене зійшло відчуття, що, змінюючи дислокацію, ніби пірнаю з кручі в незнайому воду.
На подвір'ї стояла тиша, жодної душі. Лише на мотузках, як завжди, коливались рушники і простирадла.
Що далі?
Не встигла зробити і два кроки, як мене наздогнала дівчинка. Коси в неї були розпатлані, не переплетені після ночі, щоки горіли, коліна і долоні забруднені свіжою глиною. Вочевидь, за ці півтори години вона вже встигла зробити купу невідкладних справ. На шиї бовталася мотузка з ключем.
А ми риємо підземний хід! доповіла дівчинка, киваючи на палісадник, і, як і раніше, без жодного продиху закидала мене питаннями: Ти на роботу? Хочеш, я піду з тобою? А Ярику можна? Бачила, як мамі гарно в нових джинсах?
Я дивилася на неї і мовчала. Мені кортіло провести долонею по її розпатланій голові, розчесати і переплести коси. Я не знала, на яке з запитань вона чекає відповіді, а тому відповіла на перше:
Так, на роботу…
Ти повернешся? запитала вона.
Обов'язково.
Коли?
Увечері.
Правда?
Вона серйозно подивилась на мене. Засліпила синню великих, трохи розкосих очей. Очі не змінюються, з гордістю подумала я.
Дві пари однакових очей схрестились однаковими поглядами і на якусь мить застигли у подиві. Я швидко відвернулась. Правда. Добре. Я чекатиму на тебе. І прийду ввечері, розповім про підземний хід. Можна? Можна. Тільки не забудь зайти додому пообідати. Мама лишила тобі суп. А посуд я вже помила. Я ж казала ти фея! засміялась дівчинка. Я погладила її по голові і повільно, мов по мінному полю, пішла до арки. Вона була в трьох-чотирьох метрах від «мого» дерева треба дійти до нього, перейти межу і, якщо вийде, опинюся на вулиці. Дівчинка дивилася мені услід. Стояла посеред двору, в колі яскравого світла, від якого довкола її голови утворився золотистий ореол. Виглядала, мов засвічений кадр на фотоплівці. Я обернулася, щоб помахати їй рукою. Точно: двір, вибілений сонцем, нагадав мені фотопапір, що лежить у розчині з проявником. Ще мить, і картинка почне тьмяніти, чорніти і зникне. Я хитнула головою: не зникне! І одразу помітила біля арки чорну тінь. Чоловік стояв і дивився туди, куди і я, на дівчинку, залиту світлом. Серце ледь не вистрибнуло в мене з горла. Це він?! І він, виявляється, спостерігає за нею! Полює, вистежує, мов вовкулака. Я кинулась до арки…
…І відчула такий шалений біль, ніби хтось розрубав мене навпіл гострою шаблею. Та так майстерно, що обидві половинки якусь хвилину ще стояли, щільно припасовані одна до одної.
А потім розпалися на різні боки.
Ох…
…Прийшла до тями від того, що хтось тормосив мене за плече:
Дівчино, вам погано? Викликати «швидку»?
Я лежала під тим же деревом.
Наді мною схилилося молоде жіноче обличчя.
Вставайте. Тут брудно. Ніяк сміття не вивезуть, додала жінка. Вже другий рік…
Вона допомогла мені підвестися.
Я озирнулась.
Довкола спереду і позаду височіли новобудови.
Вам куди?
Я невпевнено махнула рукою вперед.
Дійдете?
Я подякувала і жестом попросила залишити мене, мовляв, все в порядку, дійду.
Жінка взялася за візочок і покотила його ТУДИ, в той бік, з якого я так необачно рвонула. Але ніякого дворику з білизною там вже не було…
Я безсило сперлася спиною об дерево. Було зрозуміло, що вийти за межі подвір'я в той самий час мені не вдасться. Три кроки вбік і я опиняюсь там, звідки прийшла, а потрібні п'ять чи шість кроків до арки нездоланна межа.
Отже, чорна фігура біля неї залишилась на своєму місці спостерігати за дівчинкою, що риє в палісаднику «підземний хід», абсолютно не зважаючи на те, що закоротка спідничка надто високо відкриває її перемазані зеленкою і глиною ніжки. Я ледь не застогнала від безсилля і розпачу. Мені нічого не лишалось, як піти до тролейбусної зупинки і поїхати додому. Я ж мусила десь перебути до вечора. І знайти вихід, а краще сказати вхід! Майже в прямому сенсі…
