Книгарня «ШОК» - Кононенко Евгения (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью TXT) 📗
Таке моє життя, дорога Альоно. Сподіваюся, в тебе життя краще. Сподіваюся, Славик, який тобі так сподобався, наговорив дурниць про твою родину, про твоїх синів, а твій нинішній чоловік, хоча й не є батьком твоїх синів, але зовсім не молодший за тебе на п’ятнадцять років, а просто добре виглядає. Ти також добре виглядаєш, я тобі про це вже писала в цьому листі. І я, Альоно, попри все своє скажене життя виглядаю непогано. Перш ніж сісти писати тобі цього листа, я відібрала світлину, яку надішлю тобі разом із цим листом. Тут нас троє дівчат із нашої групи, фото зробили під час торішньої зустрічі випускників нашого фізмату, ми сфотографувалися тільки ті, хто ще й досі працює в школі.
Так, я не фарбую волосся і не вживаю косметики, бо не люблю брехні ні в чому, але й досі роблю ранкову гімнастику.
«Невідомо для чого», каже Анастасія, яка мислить жіночу стрункість як спосіб тримати чоловіка - законного або лівого.
А для мене це - самодисципліна. А як природа дала високий зріст, то я ношу свою сиву голову дуже високо. Моя родина періодично намагається видати мене заміж то за відставника, то за іноземця. Бо я їхня совість. А безсовісним людям поряд із совістю жити важко. Без мене вони або розпочнуть якусь іще колективну розпусту, якої я наразі й уявити собі не можу (а так просто періодично всі по черзі ходять на Лук’янівку, здається, розклад склали й вивісили у вітальні, і п’ятнадцятирічний Славик ходить туди вже два роки), або повбивають одне одного, бо іноді вони сваряться, як дикі звірі, а я їх все-таки можу розборонити - єдиний випадок, коли вони мене цінують і визнають мої заслуги перед їхньою ненормальною родиною. Тоді ми ненадовго всі починаємо нове життя. І вони вкотре починають розмову, чи не вийти мені заміж, поки я ще зберегла, як вони кажуть, залишки товарного вигляду. Альоно, і тепер прийшов час розповісти, як закінчила моя мама. Ти ж бо знаєш, я народилася у день Перемоги. Хіба могли ті, хто зустрічав маму з лікарні, проґавити Перемогу, як я проґавила ту незалежність під лікарнею, де була Анастасія зі Славиком? Так от, я народилася у день Перемоги, а батька вже не було, не повернувся з війни. І відтоді в мами нікого не було. І якось і не мислилося, щоби хтось був. А у вісімдесят другому, коли я вже давно розлучилася з Дмитром, коли Олесь ходив до шостого класу, мама раптом познайомилася з одним чоловіком. Він був дуже приємний, учасник Великої Вітчизняної, з іншим мама просто і не могла би зблизитися, вдівець, а через рік мама померла.
Померла від жіночої хвороби, були страшні кровотечі, страшні крики, він доглядав її разом зі мною, це тривало недовго, але дуже страшно. Певно, їхній шлюб не був старечим. А помираючи, вона мені сказала: Тало, не виходь заміж на старості. Як лишилася сама молодою, сама й доживай віку.
Я постійно пам’ятаю ці мамині слова, як, зрештою, й інші.
Це для мене залізно. Я колись під добрий настрій розповіла про це Анастасії: не сватайте мене! Для мене пізній шлюб - це передчасна смерть. То моя бідна мама сказилася. І тяжко заплатила за це. Але й оберегла мене своєю кончиною. А могла б іще жити. Деякі жінки її року народження ще живі, хоча вже старенькі. У день Перемоги можна побачити багатьох таких бабусь із орденами. Я завжди беру гроші у своєї банди, бо вони тільки проп’ють чи куплять черговий диск із порнухою, купую квіти й дарую таким просто на вулиці. Син сміється, Анастасія, треба віддати їй належне, завжди зупиняє його, мовляв, це вияв моєї громадянської позиції, якому не варто заважати. Якби я за радянської доби надумала роздавати квіти героям УПА, мені стало б зовсім непереливки, то нехай цінує теперішній паскудний час.
Вони всі в мене, я маю тобі сказати, Альоно, великі патріоти України, тільки досить дивні. Між собою спілкуються російською, але пишуть (це для них найсвятіше) тільки українською. Лаються - винятково по-матюковому, як вантажники на базарі, а в своїх «матеріалах» для різних друкованих органів - він у мене де тільки не друкується - мій Олесь регулярно пише, що матюки - це суто російське явище, чужинецьке для нашої України. Коли ж я питаю його, навіщо він цим чужинецьким явищем так ретельно послуговується, він відповідає, що це - тяжкий колоніальний спадок. Коли я питаю, навіщо він прищеплює цей тяжкий і усвідомлений колоніальний спадок своєму синові, ровесникові незалежності, він закликає мене глянути на себе, мовляв, не ровесниці Перемоги судити таких елітних громадян України, як вони.
Не знаю, якою мовою ти спілкувалася з моїм Славиком, російською чи українською, він каже, що німецькою та англійською, і що ти похвалила його рівень. А я викладаю в українській школі вже мало не сорок років, і мої учні ще в радянські часи знали всю термінологію: і опір, і струм, напругу і все-все-все. І я завжди казала новеньким: не хочете вчитися українською - ідіть до іншої школи. Або взагалі їдьте з України. І ніяких неприємностей в мене через це не було! І платівки Гмирі в мене завжди звучали! А вони поламали мій програвач і, замість того, щоб полагодити його, купили мені апарат для прослуховування лазерних дисків! Але я хочу слухати свої платівки, а не їхні диски! І завжди в мене на столі стояла і стоїть статуетка Лесі Українки! І син у мене завжди був не Сашею, а Олесем, і чоловік завжди був не Дімою, а Дмитриком!
Альоно, як у мене защеміло серце, коли я написала останнє слово на цьому, вже двадцятому аркушику мого листа до тебе! Сподіваюсь, у тебе від нього вже серце не болить. Я так бажала тобі зустріти хлопця, з яким би ти забула Дмитра Лиховида, і певне, так воно і сталося. Дмитро помер кілька років тому, помер раптово від серцевого нападу, не доживши до шістдесяти років. Він був одружений, мав дочку, мої родичі, себто син, онук і навіть Анастасія, спілкувалися з його родиною. Він пішов од нас, коли ми розлучилися, завжди давав на Олеся більше грошей, ніж вимагав закон. Чому ж ми розлучилися? Це сталося не в один день. Я перестала бути для нього тою жінкою, з якою… Альоно, я не знаю, як би поставилася до цього ти, якби тобі судилося вийти за нього заміж, а від мене він одного дня захотів такого, чого я й уявити не могла, що таке буває. Олесеві було вже два роки, ми були одружені не перший рік. І він вирішив пожвавити наш шлюб. У моїй уяві такого від жінки може хотіти тільки ґвалтівник, а не муж, коханий. Він же ж був для мене не просто чоловіком, а героєм, воїном, тим, хто доспіває недоспівані пісні Великої Вітчизняної. Я ніколи не забуду, як він говорив, що хоче потрапити на війну з несправедливістю, яка десь іде на земній кулі, у В’єтнам або в загін до Че Ґеварри… Не знаю, можливо, ти змінилася, Альоно, але тоді й ти була така.
Пам’ятаєш, як ти розповідала, що твій батько хлопчиком тікав на війну до Іспанії. Потім, коли я прочитала «По кому подзвін» Гемінґвея, я весь час плакала і згадувала твого батька. І мого Дмитра також, тоді вже не мого.
А тоді це все сталося не в один день: я відмовила, він пішов.
Усе відбувалося поступово. Кілька днів я взагалі не могла бути з ним в одному ліжку. Він потім прийшов із квітами, з вином, я була щаслива, гадала, він вибачення просить, а він вирішив, що напідпитку я буду не такою принциповою. Це тривало кілька місяців. Воно ніби забувалося, і щасливі дні поверталися, а потім він наполегливо згадував про це. А потім почав повертатися зовсім пізно. А коли не повернувся на ніч, мама сказала: ось твоя кімната, ми її тобі звільнимо, а самі з Олесем і Талою підемо жити до нашої, тринадцятиметрової.
Тоді він пішов від нас. І більше не вертався. Навіть за своїми речами не прийшов. Став жити з однією жінкою. Вона й прийшла на осінь по його теплі речі, - а пішов він од нас навесні, коли цвіли каштани.
Таке життя, дорога Альоно. Нікому я не розповідала про те, що було тридцять п’ять років тому. Якби ти була поряд, то, певне, згодом би й розповіла. А більше в мене не було таких подруг. Хіба що мама. Вона щось зрозуміла.
Вона ж була медсестрою на фронті. Але ні про що мене не питала. Олесь бачився з ним. А чи обговорювали вони з ним причини нашого розлучення - це мені не відомо. Я знаю ті грубі слова, якими все це називається. Вчителі все це також знають, у мене було багато учнів із нещасливих родин. Але щоб такого хотів романтичний юнак, готовий воювати в загоні Че Ґеварри, - цього я не можу збагнути й досі. І потім, я завжди відчувала біль, коли бачила, як мій син Олесь шмаркався у піонерський галстук, хоча не думай, ніби я така тупа, я бачила весь ідіотизм піонерської організації брежнєвської доби, та й комсомольської також, і вище, але в мене у вухах і в серці завжди звучали рядки зі «Смерті піонерки» Едуарда Багрицького, які я знаю напам’ять і не забула й досі, і завжди відчувала біль за ту нещасну дівчинку і за тих, хто з прапором ішов у похід по кризі, не жаліючи себе! Нетривалий час такий настрій був у суспільстві в останні роки СРСР, коли здавалося, Союз оновиться, все повернеться до тих людяних ідей, під впливом яких його було створено - о, як би посміялися мої родичі, коли прочитали б ці слова! А Анастасія - та не сміялася б, а почала б укотре доводити мені, що, коли мені так добре знайомі романтичні почуття, пов’язані з радянською - які вона, в біса, вживає слова? - з радянською громадянською релігією, то чому я не можу зрозуміти тих, хто молиться іншим богам? А тому, що в системи координат тільки один початок! - відповідаю я.
