Я, «Побєда» і Берлін - Скрябин Кузьма (книги онлайн полностью txt) 📗
— Новій людині у нас важкувато. Поки розберешся що по чому — наламаєш дров. Тут ніхто нікому за ніщо не платить. І тому була видумана система платити за послуги своїми діями. Когось це забавляє, когось бісить — але порядок є порядок. І нікого не обходить — подобається це тобі, чи нє.
– Ігор! — Поліцая, котрий уводив Алісу в курс справи, окликнули ті, що були біля машини. — Поїхали. Спати хочеться.
— За три хвилини їзди звідсіль є готель — поїдь виспися, а то ще кудись вляпаєшся, — порадив поліцай з лицем, як різдвяна свинка з відкритки, і почалапав до авто.
Аліса, задихана, спітніла й ніяка, знову зайшла до станції. Касир так само ліниво сидів у своїй конурі і рахував щось на калькуляторі, навіть не глянувши в її бік. Морда в нього була ядуче-зелена, що вказувало на роздратування тим, чим він якраз і займався. Аліса підійшла до розкладу поїздів і похолола: поїзд приїздив сюди о 00.30 ДВА РАЗИ НА РІК — у ніч, коли переводять стрілки годинників. Це все нагадувало фільм, який дивишся тільки задля того, щоб дізнатися врешті-решт — що ж там у кінці буде. Час в тому фільмі тягнеться тягуче довго, а фініш знати хочеться. Боячись стати на перепоні зеленомордого касира — дівчина вийшла на вулицю, по якій щойно пробігла рівно п'ятдесят разів. Метрів сто лівіше під великим, розлогим горіхом стояла машина із шашечками на даху.
«Напевно, таксі, — подумала вона. — Якщо ні — головне не бовкнути зайвого. Досить аеробіки на сьогодні».
Таксист спав, закинувши голову назад так сильно, що, здавалося, кадик от-от прорве шкіру на шиї.
— Ей! — окликнула його Аліса.— Е-ей! Ви вільні, можете їхати кудись?
Він пролупив більма, поцямкав ротом і, глянувши на неї своїми вибалушеними риб'ячими очима-бульками, сказав:
— Кудись можу. А куда треба?
— Готель тут є?
– Є готель, сідай, не спиться тобі. З поїзда?
— Атож. Ви такий самий, як і всі тут?
— Тоже такою станеш. Не від власної волі сюди люди попадають. — Таксист утопив прикурювач і запропонував папіроску: — Будеш?
— А за неї треба платити?
— Нє, тільки за проїзд. — Він підрулив до шлагбаума, який закривав дорогу на виїзд із паркінгу, опустив вікно Аліси кнопкою на панелі і сказав: — І звідкіль слово таке — «платити»? Зразу видно: свіжина а-атстойная.
За її вікном на підставці, що виступала з будки охоронця, стояла тарілка з чимось білим, схожим на кашу.
– їж, — почула вона голос парковщика, який тупо дибився до неї з будки.
Навчена гірким досвідом, вона не спитала, що це, хоча спокійно могла це зробити. Вона взяла ложку і з'їла. «Хрін, бляха!» — подумала про себе. За парковку треба було з'їсти хрін!
— Ше їж! — знову дибився парковщик. — Дві години простою — дві ложки, повні з чубком.
«Сам ти чубок, собака», — про себе сказала Аліса і заштовхнула в рот огидну холодну масу.
— Взагалі-то за паркінг я плачу, — мовив нарешті таксист, коли шлагбаум відкрився, — але ти мене випередила. Дякую. Бери, кури.
їй хотілося засміятися. Сміх у таких випадках більше нагадує плач або напад істерики.
«Ну западло, — подумала вона. — Треба ж було до цього всього, що сталося, ще й хрону нахаватись».
Від хрону хреново і почуваєшся. Алісу нудило не по-дитячому. Різні думки роїлися мухами по змучених закамарках її голови:
«Все, що зі мною відбувається, можна поділити на дві частини — позитивну, яка набагато менша, і — відповідно — негативну, якої — до фіга. Позитивне — це те, що вона потрапила в мегадивне місце — і буде що згадати і розказати; друге — є якась страшенно приваблива інтрига в тому, що ті всі люди придумують для тебе зробити взамін за те, що ти у них хочеш. Ну, а негативне — все решта, перелік якого забрав би їй і нам купу часу.
А що придумає таксист? Якщо в них тут не дуже з пуританством — мені хана!» — подумала Аліса й відчула, як гіркою хвилею електроструму адреналін вдарив її серце.
— Скажіть, а що маю зробити я за поїздку? — спитала вона не своїм голосом і ніби в когось, хто проходив по вулиці.
— Взагалі про такі штуки домовляються до, а не після. Але для свіжачків скидка. Не переживай — то не болить. У нас є кодекс, який забороняє опускати клієнта аж за дуже. Можна і на «зону» за такі речі. Хоча мудаки є всякі. Ми приїхали, — сказав він голосом робота, ніби ця фраза була записана в нього, як на автовідповідачі, щоб не ганяти на пусті розмови свої голосові зв'язки. В цю мить його фізіономія була червоного кольору, і Аліса не мала навіть гадки про те, що він до неї почуває. Холодний дощик починав накрапати на скло машини, розмазуючи чіткість виду у вікні.
— Ти маєш проскакати на одній нозі від машини до входу, але через он ту глибоку калюжу.
— Що вам це дасть? — спитала знервована враз дівчина, але, згадавши попередні пригоди, додала: — Я, звичайно, не маю нічого проти — просто цікаво. Просто! — вона зробила головою кивок убік і натягнула на рот гримасоподібну посмішку. Так роблять в магазині продавці, коли ви питаєте їх про товар, якого ніколи у них не буває.
— Ми маємо можливість добровільно діставати те, що не можна було б купити за гроші. За яких інакших обставин ти б робила таку дурню? Не знаєш. А мені приємно на це дивитись. Наступного разу домовляйся наперед. Плигай!
— Щасливо, придурку, — крізь зуби процідила Аліса і в страшенно дурній позі на одній нозі поскакала через самісіньку середину величезної, як Аральське море, калюжі до входу в готель. Таксист почекав, аж доки її подорож добіжить кінця. Здалека вона нагадувала йому жабу, і це неабияк його бавило. Коли двері за нею зачинилися, він втикнув першу, і колір його фейса знову став звичайним.
— Доброї ночі! Дасте переночувати немудрій дівчинці? — спитала Аліса у консьєржа, який дибав по телевізору надзвичайно нудний для такого пізнього перегляду фільм.
— Вам одномісну чи дво-? — спитав адміністратор.
— Мені хоть би і пів-. Це перше нормальне питання за сьогодні. Що з мене?
— Ви надовго до нас? — беземоційно задав нове запитання молодий чоловік із жіночою будовою тіла. Він підвівся зі свого місця, і Аліса помітила, що в районі так званого тазу він був набагато ширший, ніж у плечах.
— Може, до завтра, а може, й назавжди. Жартую.
— Тут жарти не в моді. Якщо ви задумали звідси вибратися — то мало кому це вдалося до цього часу. Так що настроюйтеся на гірше, чи краще — я вже і сам не знаю. В кожного своя олія в голові. За кістками не видно. — І він загорівся противним жовтим кольором, ніби в нього розігрався напад дизентерії й Боткіна одночасно.
— Як світлофори, бля, як вони тут живуть, уроди, як я могла сюда впаятися? — сказала вона собі, а йому повторила питання: — Так що з мене, наразі я буду до завтра, а далі — подивимось. Я вже і хрону наїлася, і наскакалася, як на одну ніч. Давайте торгуватися.
— Ви будете мити підлогу, — видушив, трохи подумавши, дамсько-сракий і, поколупавшись у носі, додав: — у туалеті. Завтра рано і після обіду.
— А можна, тільки зранку? — спитала Аліса, приємно здивована буденністю завдання.
— Можна, — відповів консьєрж, подаючи їй ключ, — але голою, і я буду дивитися.
— Тоді перший варіант, — забираючи ключі, прийняла рішення Аліса і пішла по коридору в напрямку кімнати.
— Предмет, яким її треба мити, я тобі запропоную зранку. — ці слова вдарилися об зачинені дівчиною двері і луною полетіли по коридорах-норах маленького старомодного готелю. На її щастя, бо, якби знала той предмет з ночі, її сон не був би таким спокійним і глибоким.
Аліса зайшла до кімнати. Нарешті ніхто не претендував на її спокій, можна було вмитися, просто посидіти на кутику ліжка і втупитися в одну точку. Не було про що думати. Принаймні — хотілося себе в тому переконати. За останню добу вона перенеслася в чужий світ, невідомо — чи це на Землі, чи в якомусь іншому куточку космосу. Аліса не любила фантастичну літературу й фільми, але зараз мимоволі шкодувала, що не знала, як в таких ситуаціях поводяться герої такого формату. Вона прийняла душ і лягла. Витягла з кишені мобільний телефон і безпомічно кинула його назад — на екрані не було жодної поділки. Не було кого кликати на допомогу. Раптом вона схопилася на ноги й побігла до дверей. Надія зажевріла у неї в душі і скоботала в носі солодким відчуттям неминучого виходу, який десь близько. Вона збігла по сходах, ввірвалася до адміністратора й "иі і росилася подзвонити по телефону. Він поглянув на неї "і то співчутливо, чи, може, скоріше зневажливо і сказав:
