Зів'ялі квіти викидають - Роздобудько Ирэн Виталиевна (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
Вона тут?! І ми щоранку їли одну й ту саму кашу? Господи, що за іронія долі! От справжня колізія для сценаристів! Театр! Господи... Михайло мав рацію: десь там, на місячній доріжці ми всі маємо зійтися – Пілат і Ісус, Майстер і Маргарита. Але це все – висока поезія... Зустрічаються там і набагато мізерніші істоти – такі, як Леда й Едіт, звичайні смертні, не вигадані жодним майстром...
– Ви можете зустрітися зараз! – Я маю подумати, чи варто... Мені вже зовсім не кортить видряпати їй очі чи зіпсувати завивку – це все нікчемна маячня! – усміхнулася Едіт Береш. – Але не бійся, я думатиму недовго. У мене вже немає часу на довгі міркування. Хоча ні! У мене попереду – вічність. І не рюмсай, я цього терпіти не можу! Допоможи краще перейти в ліжко.Я обережно взяла стару актрису під руку. Фотель гойднувся і заскрипів. Я оглянулася, і ця мить у пам’яті закарбувалася картинкою: біле широке вікно без фіранок, скло, вкрите тоненькою сіткою інею, за якою казковою декорацією вимальовується засніжений парк, і на цьому білому тлі – старий чорний фотель. Чомусь у цю мить серце моє стислося, і я постаралася скоріше зморгнути цю картину з очей. Але вже знала: вона – в мені. І я згадуватиму її часто. Так буває. Розрізнені й на перший погляд незначні епізоди, що раптом вириваються з контексту життя, ніби їх висвітлює ліхтарик, набувають набагато більшого значення, ніж будь-яка важлива подія чи урочистість. Актриса вперше при мені залишила свій фотель... Едіт Береш помітила мій погляд. – Якщо у тебе немає відрази до цього старого мотлоху, – сказала вона, – забереш його до себе. Потім... Так мені буде спокійніше. Я не стала говорити щось на кшталт: Боже, про що ви кажете! Я просто кивнула головою. – І не рюмсай! Я поки що тут і нікуди не збираюсь. Я ж казала – поки не зустріну Леду Ніжину – дзуськи! Хоч бач, як вийшло... Тож, мабуть, уже час... – У такому разі, я вас не познайомлю! – Ні, дитино. Все йде, як годиться. Знаєш, мені спала на думку дивна річ: ми з нею могли б бути подругами, якщо вона така, як ти кажеш. Бідна дівчинка, уявляю, як їй було важко... Та ще й я надсилала лілеї!.. Зніми-но ту фотокартку. Сховай кудись. Чи візьми собі. Вона мені більше не потрібна! Зніми і дай я подивлюсь на неї востаннє. Я відкріпила фото Ольги Сніжко від стінки, подала їй. Едіт піднесла світлину до очей. – Тепер я знаю, чим закінчується старість, – сказала вона після глибокої паузи. – Поверненням у молодість! – вона посміхнулася: – Якби ж тільки не ці кляті дзеркала! Я підіткнула їй ковдру й відчула дежа вю: так само нещодавно я вкривала Леду Ніжину... Я подумала про те, про що міркувала раніше – про паралельні світи, які часом перетинаються, і про помилковість аксіоми Евкліда, а ще – про Троянду Світу Данила Андреєва, до якої прийшла через просту випадкову думку про геометрію. Книжку мені дав почитати Ед... Нас змалечку вчили, що матерія – все, що можна побачити, помацати, купити, продати – поза свідомістю. І тому над цією свідомістю, як над тонкою ефемерною субстанцією, пророблювалися надзвичайні за своєю інквізиторською сутністю досліди. Які, власне, мали “успішний” результат, наслідки якого – жахливо незворотні. Але завжди були.люди – яким тільки дивом вони з’являлися в часи загального розпачу і страху?! – котрі всупереч офіційним ученням доходили інших висновків. Розанов, Флоренський, Андреєв... У певні часи суспільного просвітлення їх підіймали на прапор і... робили модними. Мода зробила свою справу – Андреєв не був прочитаний і зрозумілий. Принаймні так, як того вимагає текст. Той, кого здіймають на прапор – стає прапором. Тільки тепер, коли світ здурів, а мода на розумні розлогі тексти відійшла, поступившись коміксам, можливо, знайдуться ті, хто стане не захопленим читачем модної книжки, а – послідовником, провідником, зрештою, зуміє доторкнутися ДО ВІЧНОСТІ... Я сказала про це Едіт. – Я читала цю книгу в рукописі, – несподівано сказала вона, – його розбирали шматками, розвозили у валізах під гнилою картоплею по різних містах, аби зберегти. Хоча все одно книгу довелося поновлювати... Дивно, але морок і страх породжує більше надзвичайних людей, ніж ситість і благополуччя. У дечому я з ним не згоджуюсь, але загалом, гадаю, він – провидець. І саме тепер збувається те, про що він говорив. Політика і мораль – несумісні. “Серце народу довіряє одному праведнику більше, ніж сотням сучасних політиків...” Хоча кого нині можна вважати праведником? Мені здається, у мій час праведників було більше. Принаймні я їх зустрічала – ТАМ. Вони пиляли ліс, а вечорами на нарах розмовляли про долі народів... На волі все перетворилося на слова і брехню. Тому я зійшла зі сцени. Тому я тут... А тепер іди, я, мабуть, засну. Я знову ретельно закутала її в ковдру, вкрила ноги пледом, поправила подушку. Я ще хотіла поговорити, адже так мало знала про світ. Я не могла вирішити багатьох питань, котрі лякали мене. Тепер я була впевнена, що з часом їх не поменшає – принаймні для мене. Можливо, набудуть складнішого змісту.
А мені хотілося вирішити їх негайно, ніби це мене, а не Едіт, підганяв час...
Що сталося зі мною, думала я, за якихось три-чотири місяці? Я втратила і віднайшла віру, перестала боятися побутових негараздів, переді мною відкрилися природа й люди, яких я почала жаліти, я зрозуміла, що не треба шукати любові, адже вона існує в кожному, як міцний горішок, котрий має розколотися рано чи пізно, і що ця любов може бути всеосяжною. Невже життя насправді – прекрасне, якщо перестаєш боятися його? Не знаю, не знаю... Мені треба було пройти ще багато кілометрів засніженою дорогою до того, щоб упевнено відповісти на це запитання. Так упевнено, як це зробила Едіт Береш. ...Я сховала фотографію в кишеню халата й ще раз кинула погляд на самотній чорний фотель біля вікна. Вечір напередодні зимових свят зробив зі мною казкову річ: “старий генерал” видовжився, виструнчився і відсалютував мені за всіма правилами військового етикету. Я усміхнулася йому і тихо-тихо зачинила двері...” Розділ двадцять гіятий За тиждень до Нового року ...Люди стояли в чергах за металевими візками. Ті щасливці, кому поталанило бути першими, брали одразу по два-три на всю родину. Довгі гомінкі вервиці ошалілих покупців вилися довкола кас. До Нового року лишався тиждень, але завбачливі громадяни закуповували необхідне вже зараз. “Скрізь тільки і чути розмови про бідність, про гроші, яких не вистачає, – подумала Стефка, спостерігаючи з вулиці шаленство за вітриною супермаркету. – Але навіть тут, у спальному районі, де головним чином мешкають лімітники та роботяги, під час будь-яких свят столи ламаються від харчів і напоїв...” Отже, справді – “Ха-ра-шо”?! Біля неї зупинилися дві огрядні тітоньки, вони почали порпатися в сумках, шелестіти пакетами, перекладаючи їх туди-сюди. Вони готувалися атакувати магазин. – Ніжки й голову візьмемо на холодне. Зробимо голубці, заливну рибу, котлети... – Язики будемо брати? – Ні. Язики візьмемо на Різдво. – Я як подумаю, що знову – обжирайлівка, то мені вже стає погано! Треба хоч зараз стримуватися. – І не кажи! Кілограми зо три я завжди набираю. Хоча й кручуся, як скажена: посуд, прибирання, гості. Божевільня! Отже, язики не беремо? – Ні. На олів’є та оселедця під шубою треба взяти те, що не зіпсується за тиждень. Мариновані огірки, цибулю... – Навіщо огірки? У мене банок п’ятдесят своїх. Я принесу кілька. Та ще купу всього. Ну що там у тебе, готова? – Готова! Ходімо! Там черга години на три! Люди подуріли!!! Жіночки ринулися до скляних розсувних дверей, з яких їм назустріч сунули ті, хто вже скупився – вони штовхали перевантажені візки до своїх авто. Майже всі виносили по дві-три величезних коробки різноманітної піротехніки з написом “Шалена вечірка”. “Останній день Помпеї*!” – усміхнулася Стефка. Вона ще стояла під магазином, вирішуючи, чи варто ув’язуватися в бій заради однієї пляшки шампанського... Кількість купленої населенням піротехніки яскраво свідчила про те, що зовсім скоро Новорічна ніч – одна з ночей, котра відзначена в календарі, як кінець і початок, – підірветься, злетить у повітря стараннями тисячі несвідомих Геростратів. Вони радітимуть вогню й вибухам, котрими зітруть на порох старий рік, вони кричатимуть і стрілятимуть вгору корками від шампанського. Вони чекатимуть нового щастя – побажання якого Стефка ніколи не могла усвідомити. ...їй ццдено закортіло повернутися в передмістя, в тишу парку і лісу, під дах Будинку, в якому вона вже почала розвішувати тонкі золоті нитки дощику – в кожній кімнаті під здивовано-зворушливими поглядами своїх під- леглих. Лишалося придбати двадцять маленьких сувенірів, які вона покладе під ялинку, і до кожного прикріпить якесь пророцтво, вигадане нею. А потім засяде писати сценарій. Він має бути ненав’язливим, пунктирним, але з обов’язковим закадровим текстом, із гарною непафосною музикою. А ще Стефці хотілося розшукати старі кіноплівки чи записи вистав, у яких грали забуті актори, щоб досконало відтворити те, що замислила. Ідею зі зйомками невеличкого документального фільму всі мешканці сприйняли “на ура”. Розмови про те, що в Будинку зніматимуть фільм, не вщухали вже кілька днів. У багатьох кімнатах висіли напрасовані сорочки, блузки, костюми, з шухляд та різних схованок під подушками та матрацами було витягнуто прикраси, з місцевої перукарні запрошено перукаря, котрий виконував усі забаганки поважних пань – фарбував і навіть колорував волосся, стриг, робив легкі хімічні завивки. Такої напруженої роботи в нього не було за останні два-три роки, адже місцева молодь надавала перевагу столичним закладам, а решті мешканок передмістя було не до зачісок. У Будинку пахло парфумами, фарбами для волосся, пудрою, лаком для нігтів, чоловічим одеколоном, загальне пожвавлення дивним чином вплинуло й на персонал: кухар несподівано почав вирізати з моркви, котру давав на сніданок до каші, загогулисті троянди і занурював зволожені краї склянок у тарілку з цукром, від чого на них з’являвся посріблений солодкий обідок. Директор особисто (зазвичай це робив водій) з’їздив у лісове господарство й вибрав величезну ялинку, яку поки що сховали за гаражем. Бібліотекарка та Старша медсестра поприносили зі своїх домівок ялинкові прикраси, нянечки із задоволенням вирізали з серветок сніжинки й наліплювали їх, де заманеться, і веселили тих, кого раніше називали не інакше, як пергюнтами та обдертими козами... Єдиною, хто не брав у всьому цьому участі, була пані Поліна. Стефка не могла умовити її вийти під час майбутньої вечірки до загальної зали. – Навіщо? Мені це не потрібно. Не хочу залишати свого “плювка у вічності”, як казала Раневська, – посміхнулася вона. – Але якщо хочеш зробити приємне – після всього цього дійства виведи мене в зимовий парк, як обіцяла. Хочу подивитися на сніг... Розділ двадцять шостий Вечірка в Будинку для самотніх акторів театру й кіно. Два хрести в блакитних вікнах Стефка стояла біля в’їзду в Будинок і час від часу поглядала то на годинник, то на яскраво освітлені вікна. Вона знала, що Ед приїде вчасно, як було призначено, після дев’ятої, але все одно хвилювалася, як справжній режисер перед прем’єрою. У залі, де довкола ялинки поставили столики, тривала обов’язкова урочиста частина. Вона була такою ж, як і торік, як і позаторік, коли агітбригада акторів різних театрів приїздила вітати старше покоління. Стефка чудово розуміла, з яким настроєм вони вирушають сюди щороку, аби виконати свій обов’язок: прочитати привітання від керівництва, показати кілька концертних номерів, відбарабанити пару новорічних віршів і з почуттям неабиякого полегшення повернутися до міста, обговорюючи дорогою кумедних старперів. Цього разу на двох мікроавтобусах привезли зірок нового телесеріалу. Вони по черзі виходили на середину зали, артистичними голосами з бездоганно відпрацьованою дикцією розповідали про зйомки, уникаючи дивитися на слухачів. Кому ж приємно бачити перед собою побиту міллю шубу? Навіть якщо ця шуба колись зводила з розуму пів-Хрещатика... Стефка вийшла якраз у той момент, коли молода жінка почала декламувати монолог Мавки з “Лісової пісні”. Публіка слухала уважно, навіть прискіпливо. – Як поживає ваша мама? – наприкінці виступу раптом запитала зі свого місця Ляля Броніславівна. Актриса знітилася, з її обличчя зійшов професійний замериканізований оскал на всі тридцять два зуби. Вона поглянула в зал і побачила в третьому ряду руденьку жінку зі зворушливою завивкою довкола зморшкуватого обличчя. – Мама?.. Мама хворіє... – відповіла вона. – А ви знаєте мою маму?.. Ляля Броніславівна самовпевнено гмикнула і подивилася на всіх присутніх із таким виглядом, ніби закликала їх у свідки того, що вона, Ляля Броніславівна Горова, запросто могла знати саму королеву Вікторію! – І маму, і тата, і бабусю! У вас же театральна родина. Хто ж її не знає?! – Бабусі й батька вже нема... – Шкода. Бабуся ваша була гарна в “Циганці Азі”, її навіть порівнювали із Занько- вецькою та Ужвій! ...- Правда? – дивується актриса. Задоволена справленим враженням, Ляля Броніславівна вказує на свій чорний оксамитовий шалик, гаптований стеклярусом: – А це, до речі, її подарунок. Ми колись обмінялись: я їй – роль свою віддала, бо тоді захворіла, а вона мені цей шалик... ...Актриса наближається до столика й Ляля Броніславівна королівським жестом скидає з плечей накидку. – Бери, це належить тобі! Бабуся б зраділа... Актриса бере накидку, затискає в руках, гладить, підносить до обличчя, занурюється в запах – шалик трохи відгонить пліснявою, чимось гіркуватим і водночас солодким, пряним у чимось давно минулим і таким рідним... Актриса сідає поруч, Ляля Броніславівна підхоплюється, біжить до своєї кімнати, повертається з об’ємним фоліантом. У ньому жовті фотокартки, афішки та вирізки з газет незбагненної давнини. Обидві із зацікавленням схиляються над альбомом... Павло Петрович із Серафимою Миколаївною пригрівають за своїм столиком кучерявого молодика з вередливо вивернутими пухкенькими вустами – того самого, гцо нині їздить на білому “Мерседесі”. Він дякує за вибиту Павлом Петровичем квартиру і чемно цілує руку Серафими Миколаївни. З Альфреда Вікторовича можна писати картину “Аенін і діти”: в оточенні молодих колег віну як завжди, сіє афоризмами, фонтанує гумором у наспівує уривки з арій і час від часу у забувши у дг і для чого там перебуває, вимагає принести карти для гри в преферанс і чарку горілки зг сльозою. Ольга Яківна Сніжко – у своєму улюбленому білому кольорі – гордо посміхається і ревно роздивляється вбрання молодих актрис... Актриси мліють у перешіптуються про те у що це – самаАеда Ніжина, зірка й примадоннау яких нині вже немає. Поруч із Ольгою Яківною вільне місце у але на столі – два бокали з шаманським... Посередині зали розкинула віти духмяна ялинка. Під нею на стільці сидить Завідувач культмасовим сектором і тихо награє на баяні мелодію Аеграна з “Шербурзьких парасольок”... ...А біля воріт стоїть Стефка, змальовуючи в уяві всю цю ідилію. І її замітає снігом. ...На темній трасі зблиснули фари. Машина їхала нечутно. Здавалося, що це два ока виринають з-за снігової завіси, наближаються, збільшуються і тривожно дивляться на маленьку чорну постать, котра відважно вийшла на середину дороги. Машина обережно загальмувала на відстані простягнутої руки. А якби це був не я?!! – Але ж це – ти! – Господи, ти зовсім змерзла, руки крижані, сідай скоріше – доїдемо до порогу... – Ні, н? треба псувати сніг. Дивись, як замело. Постав машину тут, біля воріт. У нас ще є час... І мені зовсім не холодно. Вони пішли по стежці, що вела до Будинку. Вона була розчищена, обабіч неї повиростали досить високі снігові стіни, а далі, там, де росли дерева, килим був первозданним, на ньому рівними прямокутниками лежали відбитки освітлених вікон – на снігу вони фосфорували блакиттю. Стефка подумала, що саме за цими нереальними вікнами і відбувається те, що вона уявляла кілька хвилин тому – життя іншого виміру. Вона взяла Еда за руку і повела крізь замети до дерев, до блакитних прямокутників на снігу. Не домовляючись, обережно, щоби не порушити поверхню, вони лягли поруч навзнак, розкинувши руки. Два хрести на блакитному висвітленому тлі в чорній облямівці ефемерної віконної рами. Дерева вгорі переплелися своїми довгими пальцями і закільцювали над ними небесний простір, утворивши ажурну баню. У синіх і чорних вітражних проміжках між гілками висіли зірки. Небо схоже на черево вагітної зсередини, подумала Стефка, а ми – зародки. Ми не знаємо, що на нас чекає в майбутньому і тому тримаємося за 188 минуле, вважаючи, що воно було найкращим, адже все в ньому вже є прочитаним і зрозумілим. – Не плач... – сказав він. І почув у відповідь відчайдушне: – До біса! ...Подвір’я освітилося. Двері Будинку відчинилися, випускаючи гостей. Директор в одній сорочці вийшов на поріг, проводжаючи делегацію. Стефці здалося, що він увесь час кланяється, ніби японець. Не вистачало хіба що молитовно складених долонь. Агітбригада бадьоро прокрокувала стежкою повз Стефку та Еда, схованих за брилами снігу, в їхній бік хтось стрельнув недопалком і Стефка затулила рот долонями, щоб не розсміятися. – Слава тобі, Господи, відбули... – сказав чоловічий голос. – А мені їх жаль... – відгукнувся жіночий. – Ха! Та це ж – павуки в банці! – А ми хіба інші, Дмитрику? – О! А ми – акули шоу-бізнесу! Ще гірші! Поїхали до мене горілку пити! У цій богодільні не наливають! Всі засміялися. Грюкнули дверцята авто, зашелестіли шини... – Час! – сказала Стефка, обтрушуючи з себе сніг. – Офіціоз скінчився! Починається друга серія!
