Купальниця - Вдовиченко Галина (книги хорошего качества .txt) 📗
ди між річковим камінням — прізвище промовисто підтвер-
джувало це спостереження. Сміх звучав заохочувально — гу-
би слухачів самі розтягувались в усмішки, коли Наливайко
сміялася з дотепів чоловіків. Вона так грайливо відкидала го-
лову назад, оголюючи білі зуби, що Кароліна незчулась, як не-
усвідомлено повторила цей жест.
Того дня, коли приїхав, нарешті, Павло.
Воно вийшло природно, ніби вона завжди так сміялась.
— Рада мені? — тільки й запитав Павло.
80
У його словах та погляді відчувалося неабияке самовдово-
лення господаря ситуації.
Щойно піднялися сходами, щойно за ними клацнув замок
у дверях, як Кароліна перехопила ініціативу. До дідька чай!
Вона не хоче чаю! Заскочений її активністю Павло лише під-
сміювався, трохи ніяково. А тоді й самого накрило. Неймо-
вірна дівчина ця Кароліна, така, здавалось, тиха й скромна, якщо пригадати, якою мишкою сиділа в купе, і така нестрим-
на й безсоромна, коли вони опиняються тепер удвох. Вона по-
добається йому такою, захопленою несамовитою жагою, але
це й лякає його і дивує, і він не приховує свого здивування.
— Де ти всього навчилась? — каже він, коли лагідний віте-
рець ніжності приходить на зміну буревію почуттів.
Кароліна не відповідає. Ця фраза звучить у голові настир-
ливими довбешками і через п’ять хвилин, і за годину, і на-
ступного дня.
Де. Ти. Цього. Навчилась. Бум-бум-бум-бум.
Гатить, ніби цвяхи забиває. Фраза, що призначалася їй, але
не мала до неї жодного стосунку.
* * *
Вдома штормило.
— …А ти?.. — голос Марини бринів від обурення. — Ти що
робив на моїй сторінці?
— Та ти сама залишила Фейсбук відкритим! Я випадково
побачив!
Брат теж був в ударі.
— І я випадково почула! Щоб ти знав! І воно мені ду-у-уже
сподобалось! Сюсі-пусі. Сю-сю-сю… Гуцулко Ксеню, я тобі
на трембіті…
— Марино, — збавив оберти брат. — Не кажи дурниць.
— А ти не роби дурниць! — не відступала Марина.
Вони так захопились з’ясуванням стосунків, що не поміча-
ли напруженої тиші в дитячій, де принишкла Кріста зосере-
81
джено гризла нігті, а мала Амалія, спостерігаючи за сестрою, готова була ось-ось розревітися.
Через які дурниці часом сваряться дорослі розумні люди!
— Ну що, мацьопство? Сидите? — Кароліна поставила свій
наплічник в куток. — А біля під’їзду, знаєте, що робиться? Бі-
ля під’їзду гуляє маленький… ризеншнауцер!
Дівчата не зводили з неї очей.
— Чесно, ризеншнауцер. Називається… — пригадала, як
господар кликав песенятко. — Тутті! Просив передати, що
хвилин двадцять ще буде на вулиці. Побігли?
Малих не треба було кликати двічі. Підхопилися разом,
Кароліна лиш гукнула в бік кухні: ми гуляємо! Кофтинки
взяли! І вшилися з дому. Нема такої сім’ї, яку бурі завжди
оминають.
Маленькому песенятку невидимий вітер дмухав у мордоч-
ку. Шерсть довкола вологого ґудзика стовбурчилась чорною
кульбабкою. Тутті кумедно тупцював на грубих лапках, пхав
носа до трави, до якоїсь невидимої мурашки і пчихав.
Він був вугільного кольору — увесь, від носа до хвоста.
Малі реготали, повсідавшись навпочіпки біля Тутті й склав-
ши руки в невимовному захваті. Можна погладити, по-
блажливо дозволив сусід, і дівчата потягнулись тремтячи-
ми ручками до лискучої спинки. Від надлишку ніжності їм
перехоплювало подих.
6
Ніхто й не подумав відмовитись від прогулянки, хоч день піс-
ля дощової ночі видався холодний, просякнутий сирістю, ні-
би й не червневий. Літо влаштувало собі неоголошену перерву
від спеки. Вітер проймав до кісток, особливо на Володимир-
ській гірці. Спустилися нижче до Дніпра, посперечались, вдивляючись, де їхні будинки. Правіше від Московського
мосту, ще далі, приблизно на рівній відстані між двома церк-
82
вами — там будинок Керів, не видно звідси. А будинок Ше-
хових на станції «Мінська» тим більше не побачиш.
Діти товклися під ногами, малювали гілками кола на воло-
гій чорній землі. Дорослі стояли скулені, міркуючи, чи не вар-
то повернутись у тепло.
— Змерзли? — озвався Олег Шехов. — А я щось маю! —
І ніби фокус показав: на пеньок ліг стосик маленьких кана-
пок з салом.
— Ну… як на те пішло… — повела бровою Марина і ви-
шпортала з великої сумки пакет з домашніми пиріжками та
пластикову пляшку вишневого соку. — Ще десь… Де ж во-
на?.. Серветка для дітей. Правила б нам за скатертину.
У нетрях безрозмірної сумки знайшлись і серветка, і одно-
разові стаканчики. У руках Олега невідомо звідки взявся шкі-
ряний футляр з крихітними металевими стопочками та плас-
ка мисливська фляга.
— По три краплі, як профілактика від застуди.
Аромат пиріжків та канапок збуджував апетит, прозора рі-
дина холодила пальці через металеві стінки тонких келишків.
— Це горілка? — запитала Кароліна.
— Ображаєте! — кахикнувши, озвався Олег. — Хіба я мо-
жу запропонувати дамі горілку?.. Це чистий спирт!
Кароліна недовірливо понюхала келишок.
— Горілка! — глянула на Олега з докором. І з подивом —
на решту, бо не зрозуміла, чого всі регочуть, обмінявшись
швидкими поглядами.
Ще раз понюхала.
— Це Булгаков, — пояснила Марина. — Олег цитує «Май-
стра і Маргариту». Питимеш горілку? Чи сік?
— Ковток за компанію можна, — відповів за неї Олег, —
доросла ж дівчинка.
Кароліна засоромилась. Вона зауважила з реакції кожно-
го, що всі — і брат з Мариною, і Зоя з Олегом — усі зрозумі-
ли, про що йшлося; усі Булгакова читали або принаймні зна-
83
ли, що воно за цитата і звідки. Ніби всі належали до певного
кола втаємничених, а вона — ні.
— Тату, в нас патички поламались! — гукнула Крісталіна, Роберт поспішив на допомогу, а Марина змінила тему.
— Який завтра день, хто знає? Яке свято?.. — Марина вирі-
шила, що невеличкої паузи на роздуми буде достатньо. — А Ка-
роліна знає. Вона тепер усі свята, дні іменин та пам’ятні дати
знає наперед. Який завтра день? — повернулась до Кароліни.
— Не знаю. Я ще не вигадала.
Навіть Роберт глянув з усмішкою, навіть незворушна Зоя
повела кутиками губ.
— Ні, справді, — сказала Кароліна. — Завтра вигадаю або
сьогодні ввечері. Бо завтра — звичайний день, а в мене не мо-
же бути звичайних днів з такою роботою. Хоча за кілька днів —
іменини Ігоря, це точно.
І Кароліна розказала, як вони з Крістою та Амалією (мо-
лодша, щоправда, більше заважала, аніж допомагала, але її не
відганяли) вже вирізали великі літери з яскравих сторінок
старих журналів і наклеїли на папір оголошення: «Добродії
та добродійки! Не забудьте 18 червня привітати Ігорів з іме-
нинами! Подарунки пакуємо ТУТ!» Ця ідея — нагадувати по-
купцям про привід для подарунків та сюрпризів — виникла
першого ж дня роботи, коли пакувала «музичні» кульчики
для дівчини Оленки. Ще й почула тоді розмову двох жінок:
«Сьогодні іменини Олени і Костянтина…».
— Незабаром — День медика, — далі вела Кароліна.
— День рибалки… — підхопив Роберт.
— Кароліна й сама вигадує свята! — не вгамовувалась Ма-
рина; вона відійшла до дітей, ті будували з дрібних гілочок гніз-
дечко горобцям, напувала малих чаєм з термоса, але все чула.
— Вигадую, — погодилась Кароліна. — День обіймів. День
сюрпризів. Міжнародний день маленького доброго діла…
— День обіймів існує, не пригадую лише, коли саме, — по-
дала голос Зоя.
84
Вона курила трохи на відстані, щоб дим тримався подалі
від імпровізованого застілля.
— Не одна я, мабуть, вигадую… — знову погодилась Ка-
роліна.