Теплі історії до кави - Гербіш Надійка (книги бесплатно полные версии txt) 📗
Він прокидався рано й майже завжди поспішав. І все ж вона прокидалася з ним, бо навіть короткий, «зальотний» - його губи завжди зісковзували з її вуст у поспіху й летіли далі - поцілунок важив для неї цілу вічність. А ще вона любила дивитися, як він мружить очі.
А потім він ішов, а вона вмикала його улюблене радіо, клала під голову його подушку й укривалася його частиною ковдри. Вона знала, що зараз він слухає ту саму музику, і це її якось зігрівало.
…Усі чоловіки з глибокими очима видавалися їй посланцями із позатутешньої реальності. А в нього були глибокі, розумні очі. Там була якась гірка суміш мудрості, досвіду й життєвого смутку. Було трохи шаленства і п’янка крапля кохання до неї - принаймні, їй так видавалося. Вона думала, що колись ті очі споглядали довгі дороги, різних людей, прекрасне й гидке, дивовижне й небачене нею, і коли ті очі так зосереджено торкалися поглядом її обличчя, їй ставало ніяково… Він був старшим, і в тому віці, у тих роках, у які він прожив ще до того, як вона народилася, була для неї якась особлива таємничість. Вона любила дивитися в його глибокі, так, нетутешні, засмучені, червоні від недоспаних ночей очі. Колись саме в них вона закохалася - втім, тоді вона ще не знала, що вони стануть її в’язницею, її шалом, її болем та її щастям.
Вона йшла в своє маленьке кафе й розкладала маленькі хризантеми з терпким запахом у дрібні вазочки на столиках, дивилася, чи всюди чисті скатертини, перевіряла пошту, спілкувалася з працівниками й постачальниками, проглядала книгу відгуків і вигадувала щось, що могло б зробити її заклад ще затишнішим. Підписувала листівки з побажаннями гарного дня й розкладала на столиках. А коли приходив обід, вона сама йшла за стійку, робила собі капуччино з густою пінкою, шоколадними розливами й горіховою посипкою, а тоді сідала й дивилася у вікно.
Вона думала про чоловіка, якого так палко любила. Думала про те, чим зможе потішити його сьогодні ввечері. Вона давно знала, що надихати, тішити, підбадьорювати - це те, для чого вона жила, те, що найкраще вміла, й те, що хотіла робити.
У дитинстві вона мріяла бути лікаркою, акторкою, потім - учителькою або інженеркою. Але вона боялася вигляду крові й не любила читати багато складних книжок, не вміла вдавати й не знала математики. І тоді їй спало на думку навчитися робити багато різних дрібниць, які б надихали інших: варити смачну каву, малювати листівки, оздоблювати приміщення й вітати гостей. Кожен з етапів навчання приносив їй невимовну радість - і нову мрію.
І лише кілька років тому «ніжній чарівниці», як називали її друзі, вдалося відкрити цей маленький, усього на сім столиків заклад - і всі свої дрібні таланти звести докупи під одним дахом. До речі, ще одним її талантом було знаходити талановитих людей - тож із математикою й іншими штуками, до яких у чарівниці не було хисту, тепер допомагали інші. І вона їх дуже цінувала й ніколи не втрачала нагоди їм те показати. Може, якраз тому її працівники були найкращими у світі.
А потім, якогось дощового ранку, сюди зайшов він. Сів за столик біля стіни й замовив міцну каву та бутерброд. Офіціантки не було, вона відпросилася на день народження своєї мами, тож господиня сама зустріла гостя. У нього були ті неймовірні позатутешні очі.
Потім жодне з них уже не пам'ятало, про що вони тоді почали говорити. Але говорили вони довго - інших відвідувачів тоді чомусь більше не було. Він почав заглядати в її кафе час від часу, а вона чекала його щодня, виглядала у вікно й сподівалася, що він прийде, сяде за «свій» столик і розкаже про щось, про що вона сама ніколи б і не здогадалася. Він умів дивувати, а вона вміла слухати.
Він став її щоденною потребою, її натхненням і радістю. Кохати цього чоловіка було складно, страшенно складно - кохати по-справжньому складно завжди. Віддавати себе, забувати про свої бажання, підлаштовуватися під нього й уміти чекати. Не ставити ультиматумів і не вимагати уваги до себе. Просто чекати й вірити, що він знає краще, що він пам'ятає, що подбає про все необхідне, що його вияви любові не завжди відповідають її уявленням, але що це не має жодного значення. Поважати його й те, що він робить. Розуміти його слабкості й стати його другом. Дослухатися до тихого голосу всередині нього й розтлумачувати погляд його очей.
Інколи це кохання їй боліло, інколи їй здавалося, що шлюб - то в’язниця для її мрій. Але потім вона знову вглядалася в його обличчя й укотре собі повторювала, що щастя бути поруч вартує того болю. А ніщо вартісне не дається без докладання зусиль.
…Вона поправила плед на плечах і зручніше вмостилася. Він обернувся, глянув на неї, мовчки вимкнув комп’ютер і підняв її на руки. Ніжно поцілував у чоло, вклав у ліжко і ліг поруч. Їй стало соромно за свої думки про те, що його справжня дружина - його робота. Вона пообіцяла собі навчитися більше довіряти тому, кого любила до безтями. А він укрив її ковдрою, притулив до себе й мовчки - але так голосно й однозначно - показав, що теж безкінечно радий, що в той дощовий день зайшов у її кафе й залишився жити у її серці.
РИТУАЛ
«Ти пам'ятаєш, як усе почалося?» - спитала вона сьогодні вранці, щойно прокинувшись.
У неї завжди дивні запитання спросоння. Щось собі наснить уночі, а потім домучує… Якось запитала, за що він її кохає. Потім - що він бачить у її очах. Ще колись - як має пахнути любов. А якогось разу взагалі перевершила себе, запитавши, що він скаже, коли вперше усвідомить, що вони разом постаріли.
Тому він намагався прокидатися раніше за неї й готувати каву в ліжко - усе, як учать підручники з етикету для закоханих. І зовсім не тому, що він був невиправним романтиком, - радше навпаки. Коли вона мліє від ніжності й п’є гарячу каву зі спеціями, то мовчить. Інколи, щоправда, нахвалює його, часом просто мурчить, як удоволена кицька, але принаймні не ставить своїх безглуздих запитань. Як пахне любов? Ну ви лишень подумайте. І звідки те все береться в її голові?
Це було єдине питання, яке він пробував ставити у відповідь на її, безглузді. Але вона ображалася, супила губки, поверталася спиною до нього, накривалася ковдрою з головою і взагалі поводилася так, наче вся та безглуздість із запитань переходила в учинки. Тому він відмовився від усіляких спроб зрозуміти жінку. Краще вже варити їй каву щоранку.
«Ти пам’ятаєш, як усе почалося?» - запитала вона. Заскочила його зненацька! Прокинулася раніше! Але ж сьогодні субота… Невже йому ніколи-ніколи-ніколи не вдасться поспати трохи довше? Перше, що він скаже, коли зрозуміє, що вони разом постаріли, буде: «Звари мені кави, кохана. Сьогодні субота, і мої старечі суглоби геть не хочуть вилазити з-під ковдри. Ти все-таки молодша - він це вже знав. Може, ще трохи, і він навчиться відповідати на всі її вранішні запитання, і вона сама буде чимдуж бігти на кухню, щоби зварити…
- То ти пам'ятаєш?
- Що?
- Як усе почалося?
- Що?
- Коли ти закохався?
- У кого? (Сьогодні субота, субота, субота!)
- Ну, по-справжньому.
- Тобто?
- Ну не тобто. Ти знаєш.
- Що? (Ще трішки, і вона сама втече на кухню, і зробить каву без спецій, натомість із вершками - їй так гарно вдається збивати пінку!)
- Припини! І скажи, чи пам’ятаєш, - вона вже зібралася насупити губки і повернутися спиною.
…Ця жінка вже стільки років виводить його із себе. Вона любить млосні романтичні комедії, з її боку ліжка досі спить м’який ведмедик, у неї вісім відтінків губної помади, вона не вміє зашивати дірки й різати хліб рівно. Вона плаче, коли читає книжки. Вона слухає блюз і теж під нього плаче. Вона плаче просто так, коли їй заманеться. Вона пам’ятає всіх героїв із романів якихось там сестер Бронте, проте забуває купити хліба й посолити вермішель. І коли вона прокидається раніше за нього, то ставить свої нестерпні запитання.
Ні, він не пам’ятає, «як усе почалося». Він не пам’ятає, коли до безпам’ятства закохався, не пам’ятає, чому вирішив запросити її на каву під час обідньої перерви, не пам’ятає, коли белькнув оте «ти вийдеш за мене?». І навіть не пам’ятає, навіщо.
