Диво - Стіл Даніела (читать полную версию книги .txt) 📗
— Чому ви посміхаєтесь?
Поки вона так дивилась на нього, його голос звучав низько, тихо і проникливо.
— Звідки ви знаєте, що я посміхаюсь? Ваші очі заплющені, — сказала вона ніжно, відчуваючи бажання пригорнутись до нього, але не хотіла, щоб він подумав про неї щось не те. Вона зголодніла за ніжністю й дотиками. Адже так давно не мала цього. І близькість Квінна нагадала їй про існування такого, та й узагалі була дуже приємна їй.
— Я знаю все, — мудро відповів він, розплющуючи очі й поглядаючи на неї. Вони знаходились неподалік від носової частини корабля, лежачи поряд на зручному матраці. Команда перебувала на капітанському містку й на кормі, тож їм було так добре побути наодинці. — Про що ви думаєте, коли посміхаєтесь? — спитав він, коли повернувся й поглянув на неї, зіпершись на руку головою. Вони були ніби в одному ліжку — хіба що були одягнені.
— Я посміхаюсь, бо ви такий добрий до мене… і мені так добре з вами тут, Квінне… Я буду сумувати за вами наступної зими, коли вас тут не буде.
— Ви тоді вже будете зайняті. Знову працюватимете вчителькою. — Він на мить замовк, глянув на неї, а потім заговорив до неї дуже ніжно. Вони лежали в укритті, під вітрилами, де вітер не тривожив їх. — Я також сумуватиму за вами, — сказав Квінн, дивуючись сам, що, власне, він мав на увазі.
— Чи не будете ви занадто самотнім, коли поїдете звідси? — спитала вона, мимоволі підсуваючись ближче до нього. Ні вона, ні він не усвідомили цього. Просто так було легше розмовляти.
— Я потребую саме цього, — спокійно мовив він. — Я вже більше не прив’язаний до цього місця. І ні до чого більше не прив’язаний. Моє коріння вирвано… як ті наші дерева, які впали минулої зими… Я також упав і пливу по воді.
Коли вона почула ці слова, їй стало його дуже шкода, їй захотілось узяти його за руку, але не було впевненості, що це сподобається йому. Утримати його було неможливо, принаймні вона не мала права вмовляти його. Єдине, що вона могла робити, це провести його в дорогу й побажати йому щастя в його мандрах. Їхній спільний час був обмежений і скоро мав добігти кінця.
— Так само було й у часи мого одруження. Багато разів я від’їздив і повертався, але ніколи не відчував себе пов’язаним із чимось. Я завжди хотів бути вільним. Моя родина розплачувалася за це дуже високою ціною, проте я нічого не міг удіяти. Гадаю, Джейн це розуміла, але їй було страшенно боляче. — Більшість її поезій було присвячено цьому, розумінню того, що він має їхати, та усвідомленню того, що свобода йому необхідніша, ніж дружина. — Я почувався дуже нещасним, коли думав про те, що хтось триматиме мене на мотузці.
— А якщо вас ніхто ні на чому не триматиме? — спокійно спитала вона.
— Я плаватиму навколо світу й, імовірно, зможу повернутись назад, як пляшка з посланням усередині в океані, — сказав він, посміхаючись їй. Він міг знову вдихнути її парфуми й відчути її тепло, поки вона лежала поруч.
— І що буде в тому посланні? — ніжно спитала вона, а він мимоволі обійняв її й пригорнув ближче до себе, поки вони лежали горілиць, дивлячись на небо й вітрила вгорі. У кожного з них не було такої людини на всій землі, з ким хотілось би бути разом. Йому було дуже добре поряд із нею, і він не відчував різниці в роках, так само, як і вона.
— Послання буде приблизно таке… — розмірковував він. — «Я не можу бути іншим… Навіть якщо…» Або в посланні буде: «Я люблю тебе, але хочу бути вільним… якщо ні, я помру… як риба, викинута з океану, котра широко розкриває рота… Мені потрібні океан і сонце, коли воно сідає…» Це все, чого я хочу зараз, Меггі… широкий відкритий простір. Можливо, я завжди хотів саме цього, просто раніше не був чесним із собою. А тепер мушу. — А потім він глянув на неї, на її голову, що пригорнулась до його плеча, й посміхнувся. — Ти коли-небудь бачила зелений спалах перед тим, як сонце сяде? Це можна спостерігати якусь мить, якщо поглянеш туди в належний час. Це найдивніша мить призахідного сонця, і якщо моргнеш, ти пропустиш цю мить… Це все, чого я зараз хочу… цю ідеальну мить, зелений спалах, коли сідає сонце й настає ніч… Я завжди стежу за призахідним сонцем, коли випадає нагода…
— Можливо, зелений спалах, який ти шукаєш, усередині тебе. Можливо, по нього не треба їхати так далеко, як ти думаєш.
Меггі знала: тікаючи до, він і досі втікає від, але водночас усвідомлювала й те, що лише він сам має відкрити це для себе.
Вона мала й власну внутрішню боротьбу, причиною якої був Ендрю: чи могла вона змінити ситуацію, чи могла зупинити його, чи несе вона відповідальність за його смерть, як казав їй Чарльз? Але нарешті настав той момент, коли вона зрозуміла, що нічого не могла вдіяти. Істина прийшла до неї тисячами мізерних скалок, із яких нарешті склалося чітке зображення. Це прийшло з розмов з іншими людьми по телефону вночі, під час довгих нічних самоспостережень. Це прийшло у хвилини молитви, у ночі гірких сліз, але, зрештою, те, що вона побачила, зазирнувши в себе, заспокоїло її. Вона не могла врятувати сина, вона не могла нічого змінити. Усе, що вона могла, це прийняти той факт, що тепер він пішов, що він обрав цей шлях. Треба було прийняти це й підкоритись, усвідомлюючи, що коли ти любиш когось, то маєш любити настільки, щоб відпустити його назавжди. То був її зелений спалах, і вона сподівалася, що одного дня Квінн також побачить його. Він і досі страждає від того, чого не зробив, але й не міг зробити, і поки він не підкориться і не прийме того, що він нічого не може змінити, навіть себе, він буде тікати. Істина полягала в тому, що сенс життя не у втечі, та це неможливо нікому пояснити. Квінн має знайти ці відповіді сам і зрозуміти, що, куди б не поїхав, він ніде не буде вільним, і немає значення, де саме він шукатиме свободу.
Меггі дивилась на нього, і в її погляді було все, про що вона думала. Жінка відчула вдячність до нього за все, що він дав їй. Нараз вона повернула до нього обличчя й поглянула йому у вічі. І тоді він нахилився до неї й поцілував, і вони завмерли у просторі на нескінченну мить, заплющивши очі і відчуваючи їхній зелений спалах. То був момент, коли два світи поволі наближались один до одного й зливались один з одним, і обоє не хотіли, щоб та мить минала. Спливло чимало часу, поки він розплющив очі й глянув на неї. Він бажав її, але знав, що має бути чесним із нею, бо якщо це станеться, вони обоє постраждають.
— Я не знаю, що це відбулось, — ніжно сказав він, і Меггі кивнула. Протягом місяців їхньої дружби вона прийшла до розуміння, хто він. — Я людина без минулого та майбутнього, я можу запропонувати тобі тільки сьогодення. Моє минуле нічого не варте, а майбутнього в мене немає і, певне, ніколи не буде, і воно не з тобою. Я можу дати тобі тільки цю мить, тільки те, що є зараз, до того, як я від’їду. Чи тобі цього досить, Меггі?
Квінн хотів цього і боявся, що цього не буде. Коли він дивився на неї, він згадував усі ті роки, коли Джейн дивилась на нього із таким розчаруванням і болем. Тепер Квінн знав, що хоч він і любив її, та вона потребувала значно більшого, ніж він їй давав, тож він не хотів опинитись із кимось іще в такій самій ситуації. Але ця жінка була іншою, і, можливо, протягом тих небагатьох місяців, які він проживе тут, вони зможуть побути разом. Вона хоче від нього тільки цього.
— Годі, Квінне… Я в такій самій ситуації, як і ти.
Минуле було занадто болісне, майбутнє непевне, тож обоє мали тільки теперішнє й те, що воно може принести. Вони засвоїли цей урок незалежно одне від одного, кожен прийшов до цього своїм страдницьким шляхом, і жоден не хотів змушувати іншого страждати або мучитись самому.
— Я від’їду у вересні незалежно від того, щось відбудеться між нами чи ні. Ти це розумієш? — у його голосі чулася впевненість, і вона знову спокійно погодилась.
— Я знаю, — прошепотіла вона й сказала собі: що б не трапилось, немає значення, наскільки сильно вона закохається в нього, вона все одно не затримуватиме його. Любити його можна було тільки так. Любити його означає ніколи не тримати, відпустити його, і вона усвідомлювала це всією душею.
