«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги бесплатно .TXT) 📗
Кияне, зіставши ся без князя, кликали до себе Святослава і Всеволода, але ті теж не насмілили ся наставити свої голови. Кияне му-сЇли назад прийняти Ізяслава, і той кріваво пімстив ся на участниках повстання. Але зміркувавши з сих подїй, як слабо сидить Ізяслав на своїм київськім столї, Святослав потім змовив ся з Всеволодом і пішов на Ізяслава з військом, вигнав його з Київа і поділив ся його землями з Всеволодом (1073).
Недовго й Святослав панував у Київі та володїв братнїми землями, бо вмер уже 1076 р. Та його слідами пішов Всеволод, силкуючи ся загорнути як найбільше земель собі, а як найменьше зіставити иньшим князям—потемкам братів, котрих він усїх пережив. Ті не давали ся, при всякий нагоді старали ся доїхати Всеволодови, наводили Половцїв. силкували ся видерти назад свою батьківщину, користаючи з помочи людности, що теж краще хотіла мати князями своїх „отчичів", синів свого князя, ніж далї перекидати ся з рук в руки, від одного князя до другого. Пятнадцятилїтнє князюваннє Всеволода в Київі пройшло в неустанній боротьбі з отими обділеними князями „ізгоями", як іх звуть. Вони сочили його з усїх боків, а перед між ними вів Святославич Олег, прозваний Гориславичем за те горе, як терпіли люде від нього і від його Половецьких орд, що він наводив на Україну, докучаючи Всеволодови, добиваючи ся від нього батьківщини, що він йому і всьому потомству Святославовому відібрав-Були віки Троянові, минули лїта Ярославові, Були полки (війни) Олегові — Олега Святославича. Той бо Олег мечем ковав коромолу, сїяв стріли по зе.м.ії. Вступав в золоте стремено в Тмуторокані— А вже як дзвін чув великий Ярославів син Всеволод.
31. Половецька біда
Всеволод держав ся до смерти. хотів з загарбаного добра як найбільше утримати в своїх руках; та скоро по смерти його син Володимир Мономах і київський князь Свято-полк. Ізяславів син, що на місце Всеволода прийшов до Київа, побачили, що так дальше не можна: треба вдоволити ізгоїв, треба віддати їм батьківщини і утихомирити Україну, поки вона не пропала зовсім. Бо користаючи з усобиць княжих. Половцї то як союзники ізгоїв, то на власну руку набігали раз у раз на ііоднїіірянські землі, грабили, пустошили і в нївець обертали. Дійшло до того, що полуднева Київщина і Переяславщина та полуднева Чернигівщина не мали анї хвилі спокійної, не можна було господарити, а навіть далї вже й по городах не можна було сховати ся, бо Половці обступали міста й тримали в облозі, поки не піддавали ся. Стара біда, яку терпіла Україна від Печенїгів, по недовгім спокою верпіла ся тепер з новою силою віл сих половецьких нападів.
Плачеть ся мати Ростиславопа По юному князї Ростиславі. Засмутили ся квітки жалем. Дерева з тугою к землі похили;
В сам рік смерти Всеволода поздоровили Половцї нового київського князя своїм приходом, погромили коло Трипілля війська приведені Святополком, Володимиром і його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тоді в Стугнї, тікаючи від Половцїв (В Київі оповідали, що то Бог Ростислава покарав, бо велів воякам своїм утопити чернця печерського, що йому ту смерть напророчий).
Половцї спустошили всю околицю Київську, обступили город Торчеськ і не уступали ся кілька місяців, поки люде торчеські не піддали ся їм. З великою здобичею пішли Половцї в свої кочовища, Олег, не маючи де ііодїти ся, пересиджував у Ідіуторокаіг, іпо стан тоді пристановищем для тих неприкаянних князїв. Поет каже, що Олег тільки в стремено вступав, походом іти на Всеволодові землі, а вже Всеволодовіі зі страху в ухах дзвонило, а Володимир, що сидїп в Ольговій батьківілинї, в Чернигові, то той зі заткненимн ухами і сидів—щоб не чути того дзвону Олегового, ведучи з собою невільників. „Змучені холодом, стомлені голодом і згагою, схудлі з біди на лицї, почорнілі на тїлї, йшли вони незнайомими краями, серед диких народів, голі і босі, з ногами поколеними на тернах і з слїзми говорили між собою: „я з того міста", „я з того села"-так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину"-жалісно оповідає літописець про сю біду.
Осмілений сим, Олег потім з Половцями прийшов під Чернигів і став добувати. Мономах вийшов і перейшов до Переяслава, але й тут не було спокою; він і Святополк просто замучились від половецьких нападів, що падали то на сей то на другий бік Дніпра. Край пустів. Люде цілими містами, вибравши хвилю, тїкалн далї на північ, в оезпечпїйші місця. Нарешті Мономах і Святополк порішили помирити ся з ізгоями. Скликали всіх князів на зїзд під Київ на Любче озеро (1097) і постановили, щоб кождий княжий рід держав свою батьківщину, аби кождий спокійно володїв своєю волостю і не було війн між князями. Правда, ся постанова не завела згоди між князями, бо зараз по тім зїздї Святополк і Давид вхопили князя Василька еребовельського, послухавши наговорів, нїби він з Мономахом змовляєть си на них; немилосердно ослїпили його, витяли очі й так пустили до дому. З того підняла ся нова війна, що потягнула ся кілька лїт. Але нарешті князї утихомирили ся й порішили спільними силами зайняти ся приборканнєм Половців. Почавши від р. 1103, протягом кількох років (1103–1111) майже що року висилали війська й ходили самі князї в похід в степи, на половецькі кочовища, і тим справдї прискромили Половецьку орду, відігнали її далї в степи і відстрашили від походів на Україну. Люде на Україні дуже тішили ся з того, що князї нарешті взяли ся боронити землі спільними силами. Особливо славили Мономаха, що найбільше клопотав ся тими походами на Половців й иньших князів до них заохочував, і по смерти Святополка закликали його на київський стіл, против княжої постанови, щоб кождий держав свою батьківщину. В літописях заховала ся гарна пісня про тодїшнїй погром Половців, як вони мусіли тікати куди видко від Мономаха.
Та про те той тяжкий час половецький не проминув без сліду. Вже й перед тим печенїзька біда підорвала сильно середнє Поднїпровє, се головне огнище тодішнього українського політичного й культурного житя, тепер половецька доправила. Богато народу розбігло ся, богато зруйнувало ся до останнього. Особливо се відбило ся тяжко на селянстві, на котрім стояло все житє—на так званихсмердах. Потратили хо-зяйство, задовжили ся, попали в неволю. Тоді з позики лихва брала ся дуже висока, і хто задовжив ся раз, дуже тяжко йому було возволити ся. Мусів відробляти за лихву, або за позику, праця ж цінила ся дешево, а з кождої притоки чи провини господар користав, щоб довгу ще причинити, або й зовсім на вічного свого раба обернути такого довжника. На місце давнїйшого свобідного народу стали множити ся люде невільні, „холопи", раби, так звані „закупи" — такі що довг відробляли. На місце дрібного селянського господарства розвивало ся княже та боярське велике хазяйство, що орудувало працею, холопів і закупів, в великім числї. Напр. оповідаєть ся, як князї розграбили двір княжий в Путивлі й забрали, там сімсот душ „челяди" (невільників)! „Руська Правда" новійшої редакції, зібрана десь коло Л20 р., дуже добре відбиває у собі такі тодїшнї господарські і громадські порядки: на кождім місці в ній стрічаємо постанови про невільників, про законні і незаконні способи поневолення, про законну і незаконну лихву, про закупів і відробітку довгу, про утечу невільників і способи їх відшукування. Видко, що довг і поневоленнє стали прикметою сього часу.
Се викликало велике незадоволенні.: між людьми. По смерти Святополка в Київі счинило ся повстаннє: люди кинули ся бити Жидів, з котрими вів ріжні дїла покійний Святополк, громили також урядників і взагалі богатих людей. Настрашені бояре покликали на київський престіл Мономаха, як найбільш любленого в народі князя, щоб завів спокій. Мономах прийшов до Київа і першим ділом зробив постанову про меньший процент від позичок. Се показує, звідки йшло те невдоволеннє народа на оогатих. Правда, що і по сім Мономаховім зменьшенню процент зіставав ся дуже високий (вираховують його на двадцять процентів по теперішньому, але се не певно, бо монетна система тодїшня не зовсім для нас ясна).
