Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
— Я скаржився на життя?
Вона зітхнула, обережно погладила його лоб і запитала:
— Запалити вам сигарету?
— Я ж німець, — відповів він. — Я не маю права курити, — не випивши ковток кави.
— Кава давно готова…
— Дагмар, що вам говорив про нашу майбутню роботу Шелленберг?
З того, як вона здивовано поглянула на нього, він зрозумів, що Шелленберг з нею не зустрічався.
— Хто вам сказав, що я маю зустрічатися з вами? — допоміг він їй.
— Той чоловік не відрекомендувався…
— Він — лисий, з сивиною, ліва половина обличчя часом сіпається?
— Так, — відповіла жінка. — Хоч про це, по-моєму, я теж не повинна була вам говорити.
— Ні в якому разі. Ходімо пити каву. А потім попрацюємо, згодні?
— У Швеції в мене була няня… Росіянка… Вона мені розповідала, що в них під час обряду хрещення священик загортав волосину немовляти у віск і кидав у срібну купіль. Якщо кулька не тонула, то дитині судилося довге й щасливе життя… Ваша мама вам напевне казала, що ваша кулька не потонула, правда ж?
— Я ніколи не бачив мами, Дагмар.
— Бідолашний… Як це, мабуть, жахливо жити без мами… А тато? Ви добре його пам'ятаєте?
— Пам'ятаю.
— Він одружився вдруге?
— Ні.
— А хто ж вам готував обід?
— Тато чудово з цим справлявся сам. А згодом і я навчився. А потім я розбагатів і найняв служанку.
— Молоду?
— Так.
— Її звали Олександрін? Саша?
— Ні. Так звали ту жінку, до якої я прив'язаний.
— Ви згадували її сьогодні вночі…
— Мабуть, не тільки сьогодні…
— Я на вас ворожила… Тому, будь ласка, не зустрічайтесь сьогодні до вечора з людиною, в якої пронизливі маленькі очі й чорне волосся… Це піковий король, він має на вас зло.
Жінка пішла на кухню — акуратну, облицьовану деревом, — а Штірліц, підвівшись, подивився у вікно, на безлюдну, мертву вулицю й подумав: «Я — об'єкт гри, це — точно. І я не можу зрозуміти, як вона закінчиться. Я прийняв умови, запропоновані мені Мюллером і Шелленбергом, і, мабуть, зробив правильно. Але я для них занадто малий, щоб зараз, у такі дні, вони грали одного мене. Вони дуже розумні, їхні комбінації далекобійні, а я не можу збагнути, куди вони наміряються бити, з яких гармат і в кого саме. Чи могли вони мене розшифрувати? Не знаю. Але думаю, якби вони до кінця вичислили мене, то не починали б довготривалої операції — б'є дванадцята година, їм відпущено хвилини. Коли я пішов напролом із Шелленбергом, я правильно відчув єдино допустиму в ту мить манеру поведінки. А коли й це моє рішення Шелленберг передбачав заздалегідь? Але найнезбагненніше приховано в тому, чому ім'я Дагмар назвав Шелленберг, а попереджав її про мене Мюллер? Ось у чому загадка…»
Необхідність, як правило, жорстока
У Ейхмана справді були пронизливі, маленькі, запалі очі й синювато-чорне волосся на скронях — вилитий піковий король. До далеких вибухів — бомбили заводи в районі Веддінга — він прислухався, трохи втягуючи голову, ніби кланявся невидимому, але дуже поважному співрозмовникові.
— Я чекав вас з самого ранку, Штірліц, — сказав він. — Радий вас бачити, сідайте, будь ласка.
— Спасибі. Хто вам сказав, що я повинен бути у вас ранком?
— Шелленберг,
— Дивно, я нікому не говорив, що збираюся прийти найперше до вас.
Ейхман зітхнув.
— А інтуїція?
— Вірите?
— Тільки тому й живий досі… Я підібрав вам кілька кандидатів, Штірліц…
— Лише кілька?
— Всі інші зникли. — Ейхман розсміявся. — Полетіли з крематорськпм димом у небо; слава богу, залишилися хоч ці.
Він подав Штірліцу дві папки, увімкнув плитку, вийняв з шафи каву, спитав, чи п'є Штірліц з цукром чи віддає перевагу гіркій, здивовано знизав плечима: «Сахарин б'є по нирках, це ви даремно». Приготував дві чашечки і, закуривши, порадив:
— Я не знаю, для чого вам потрібні ці виродки, але рекомендував би особливо придивитися до Вальтера Рубенау — пройда, яких не бачив світ.
— А чому не Герман Мергель?
— Цей дуже заумний.
— Тобто?
— Надто несподіваний, його вчинки важко передбачити… Він технолог, винайшов з братом якесь дуже хитромудре пристосування для очищення авіаційного бензину, а був конкурс, і чомусь усі не додивилися, що вони наполовину євреї, і допустили до участі. Їхній проект виявився найкращим, світове відкриття, але рейхсмаршал насторожився з приводу їхньої зовнішності — в особистій справі були фотографії — і висловив побоювання, чи не євреї вони. А фюрер сказав, що такий блискучий винахід могли зробити лише арійці. Євреї нездатні так сміливо думати. Герман — молодший брат — в їхньому тандемі був комівояжером, дуже спритний, тільки тому я вам його й назвав, про інші його якості не знаю… Жовту зірку, звичайно, не носить, йому виписали венесуельський паспорт, так що особливої роботи від нього не ждіть, він з нероздавлених… Винайшли ще щось, зовсім нове, але, думаю, притримують, мерзотники, чекають…
— Чого?
Ейхман налив каву в чашечки й відповів:
— Нашої остаточної перемоги над ворогами, Штірліц, чого ж іще?!
— Шелленберг не проінформував вас, навіщо мені потрібні ці люди?
— Він говорив про одного чоловіка…
— А він пояснив вам, навіщо мені потрібний такий чоловік?
— Ні.
— І ви рекомендуєте мені Вальтера Рубенау?
— Так.
— Вважаєте, що йому можна вірити?
— Єврею не можна вірити ніколи, ні в чому і ніде, Штірліц. Але його можна використати… Якби рейхсфюрер не відправив до концтабору всю мою агентуру, я показав би, на що здатний.
— Так ми й так багато чули про ваші діла, — посміхнувся Штірліц, подумавши: «Ну й сволота, ну й виродок же ти мерзенний, чорний расист, що позбавив Німеччину таких чудових умів, як Альберт Ейнштейн і Оскар Кокошка, Анна Зегерс і Сигізмунд Фрейд, Енріко Фермі і Бертольд Брехт; брудний антисеміт, інквізитор, а взагалі — сірий, малоосвічений виродок, приведений усіма цими гітлерами й гіммлерами до влади; як же страшно й душно сидіти мені з ним поряд!»
— Що ви маєте на увазі? — насторожився Ейхман.
— Я маю на увазі вашу роботу. Адже концтабори з печами — ваше діло, як не захоплюватися механікою такого підприємства…
— Відчуваю алюзію…
— Ви ж не в апараті рейхсміністерства пропаганди, Ейхман, це вони алюзії шукають, вам треба дивитися в очі фактам. Як і мені, щоб не напартачити в ділі, а вже алюзії — бог з ними, справді, не такі вони вже й страшні, як здаються.
До свого першого арешту Вальтер Рубенау був адвокатом. Коли указом рейхслейтера Гесса всім лікарям, ювелірам, адвокатам, а також фармацевтам, кондитерам, сестрам милосердя, булочникам, масажистам, ковбасникам, режисерам, журналістам і акторам єврейської національності було заборонено займатися своєю роботою під страхом арешту чи навіть смертної кари, Рубенау все-таки примудрився й почав нелегальну правозаступну практику.
Через сім днів його схопили й кинули в тюрму; імперський народний суд засудив його на десять років концентраційних таборів.
У сорок першому, в Дахау, він опинився в одному бараці з групою комуністів і соціал-демократів, керівників підпільних організацій Берліна й Кельна. Він тоді доходив, і Вольдемар Гіршфельд урятував його від голодної смерті, ділячись з ним своїм пайком. На відміну від шестикутної зірки, пришитої на табірний бушлат Рубенау, Гіршфельд носив на спині й на грудях червону мішень, знак комуніста. Шестикутну зірку у нього зірвав унтершарфюрер Боде і сказав:
— Хоч по крові ти паршивий єврей, Гіршфельд, але, як комуніст, ти взагалі не маєш права на національність. Ми будемо цілити в червону мішень, вона все-таки більша, ніж жовта.
Його застрелили «при спробі втекти» під час робіт по осушенню болота. Він ледве ходив, бігати не міг, ноги розпухли, особливо в колінах, страшно випнулися ребра, і плечі стали пташиними, як у дитини, що займається в гімнастичному гуртку.
