Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные версии книг txt) 📗

«Вона вда­ла­ся в ме­не… Й ме­не ко­лись батько не хотів да­ва­ти за мо­го покійни­ка в чу­же се­ло… І я ска­за­ла тоді батькові, що бу­ду до­ти гар­бу­зу­ва­ти, до­ки не вий­ду за Ми­са­на. І піднес­ла хлоп­цям шість гар­бузів, а за Ми­са­на та­ки вий­шла. Оце го­ренько! Нас­тя вда­ла­ся в ме­не: вже я знаю, що во­на пос­та­но­вить на свой­ому».

- Не плач, доч­ко, не жу­ри­ся. Твій та­лан од те­бе не вте­че. Сідай та ви­ши­вай руш­ни­ки, бо в нас і справді не­ма чим ста­ростів пе­рев’яза­ти; та й тих руш­ників, що маємо, бу­де ма­ло: тре­ба ще но­вих нап­ряс­ти, та ще й тон­ких. В нас пря­ди­ва до­волі. Півро­ку, рік - не богз­на-який час. А Де­нис нігде не дінеться, ко­ли він і справді те­бе лю­бить.

Увійшов у ха­ту Ро­ман. Нас­тя, пла­чу­чи, побігла до Со­ломії жалітись.

- Чом ви, ма­мо, не хо­че­те відда­ва­ти Насті за Де­ни­са? - спи­тав Ро­ман в ма­тері з до­ко­ром.

- А тим, що він ду­же вже роз­дурівся, та ще й до то­го га­ря­чий, як при­сок, та пал­кий на вда­чу.

- То що з то­го! Він пал­кий, але одхідли­вий. Спах­не, роз­сер­диться та за­раз і одійде. Він працьови­тий, щи­ро­сер­дий, і в йо­го є тям­ка в го­лові; ду­ша в йо­го доб­ра. Мо­же, ви не хо­че­те взя­ти йо­го за зя­тя че­рез те, що він їсть у піст са­ло?

- Ні, си­ну! їв Де­нис са­ло у піст, мо­же, че­рез те, що не бу­ло чо­го їсти, а мо­же, зад­ля то­го, щоб поч­ва­ни­тись пе­ред людьми: дивіться, мов! я їм у піст ско­ром­не, як па­ни їдять! Мо­ло­до­му бог прос­тить. Але я бо­юся, що він сва­во­лець, що він бит­ли­вий, дуріє на селі, усім па­руб­кам привід дає в ду­ро­щах. По­жи­ве­мо - по­ба­чи­мо. Мо­же, в йо­му обрік грає, бо він ба­га­то­го батька син. Мо­же, цей обрік пе­рег­рає в йо­му, і він ося­деться. Тоді я прий­му йо­го за зя­тя. А тим ча­сом тре­ба доб­ре на­виг­ля­да­ти йо­го, тре­ба підож­да­ти. Хіба я не ма­ти, щоб то­пи­ла свою доч­ку?

Од то­го ча­су Нас­тя і Со­ломія взя­ли­ся ви­ши­ва­ти руш­ни­ки, що ле­жа­ли в скрині. Со­ломія побігла до Грицько­вої крам­ниці, ку­пи­ла кан­ви, на­ку­пи­ла за­по­лочі, діста­ла уся­ких взорців у дівчат. Вве­чері во­ни пря­ли на нові руш­ни­ки, а вдень ви­ши­ва­ли. Нас­тя ши­ла й очей не підво­ди­ла. Їй зда­ва­лось, що во­на вис­те­ляє ти­ми квітка­ми та руш­ни­ка­ми стеж­ку до своєї долі. Ви­ши­ва­ла во­на чер­во­ну квітку, і їй зда­ва­лось, що вже не та­ка дов­га стеж­ка ста­ла до ми­ло­го.

«Ой бо­же мій ми­лий! Ви­ши­ваю я руш­ни­ки хме­лем та зірка­ми, а мені все здається, що я йду до своєї долі зе­ле­ни­ми лу­га­ми, та свіжи­ми бе­ре­га­ми, та па­ху­чи­ми са­да­ми. І ко­ли я дійду? А чи дійду ж? А як моя до­ля ме­не по­ки­не, од ме­не схо­вається? А як не знай­ду я її?» - ду­ма­ла бідна дівчи­на, ви­ши­ва­ючи квітки.

Соломія ви­ши­ва­ла та все пісень співа­ла, а Нас­тя ду­ми ду­ма­ла, і пісня не при­хо­ди­ла їй на дум­ку.

- Чому ти, Нас­те, не співаєш вкупі зо мною? Чо­го ти жу­риш­ся? - пи­та­ла в неї Со­ломія.

- Не в думці мені пісні. Співай уже ти за ме­не, та не співай ве­се­лої, а співай мені про ту­гу, та жур­бу, та роз­лу­ку. Не співай те­пер для ме­не со­ло­вей­ком і не ще­бе­чи ластівкою; бо ще гірше бе­ре ме­не жур­ба за сер­це.

VII

«Ну, хва­лить бо­га, що Нас­тя знай­шла собі ро­бо­ту! - ду­ма­ла ба­ба Зінька, пог­ля­да­ючи на доч­ку, - а то хо­де, як не­жи­ва, ро­бе діло, мов сон­на, співа­ти - не співає, та все жу­риться, та все ду­му ду­має. Не­хай же тим ча­сом ус­те­ляє в дум­ках стеж­ку до ми­ло­го ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми, не­хай ба­виться ви­ши­ван­ням, а там підож­де­мо - по­ба­чи­мо. А тим ча­сом і в ме­не є на думці свої ви­ши­вані руш­ни­ки, щоб ни­ми ус­те­ли­ти стеж­ку на той світ: тре­ба зби­ра­ти гроші на свят­ку­ван­ня ми­ро­но­сиць… Ой, ко­ли б ча­сом знов не прис­ни­лась мені ма­ти!.. А вік мій вже не­дов­гий… Смерть за пле­чи­ма».

І ба­ба Зінька по­ду­ма­ла собі, що во­на вже ста­ра, мо­же вмер­ти не сьогодні-завт­ра, не вво­лив­ши волі своєї ма­тері; що ма­ти стріне її на тім світі з до­ко­ром за нед­бай­ність та не­пос­лу­хан­ня. І бабі Зіньці вже при­вид­жу­вав­ся той світ, не­на­че в яко­мусь срібляс­то­му ту­мані, десь над ве­се­лою річкою в зе­ле­них лу­гах та пиш­них сад­ках, де во­на стрінеться з своєю матір'ю.

«Ой бо­же мій єди­ний! Тре­ба ха­па­тись, тре­ба поспіша­тись, бо час не стоїть, бо час ле­тить, як ті ле­тючі бистрі хма­ри на небі. А гро­шей тре­ба ще чи­ма­ло. Час за­ход­жу­ва­тись ко­ло діла, йти по селі жеб­ра­ти. Але я та­ки дійду до сво­го, ко­ли вже на­ва­жи­лась», - ду­ма­ла ба­ба Зінька, по­ра­ючись в хаті.

Після но­во­го ро­ку ба­ба Зінька звеліла зап­ряг­ти ко­ня­ку в візок і з своєю мен­шою сест­рою та з ста­рос­ти­хою поїха­ли по селі про­си­ти по ха­тах на свят­ку­ван­ня ми­ро­но­сиць. То­го ро­ку був не­дорід: хліба в лю­дей бу­ло об­маль, а ко­ли хліба бу­ло ма­ло, то і в гро­шах бу­ла не­дос­та­ча. Гос­по­дарі ско­са пог­ля­да­ли на бабів і з не­охо­тою да­ва­ли до склад­ки гроші. Але ба­би прис­та­ва­ли до ха­зяй­ок і вміли так піддоб­ри­тись до їх, що во­ни хоч пот­ро­ху, але жерт­ву­ва­ли то бо­рош­на, то пашні, а то пе­че­но­го хліба. Го­ло­ва стрівся з Зінькою, не втерпів і по­чав до­ко­ря­ти бабі Зіньці.

- Зінько! сха­меніться! Що це ви за­ду­ма­ли? Хліба вро­ди­ло ма­ло, лед­ве в ко­го ста­не до но­во­го, а ви й той за­би­раєте в гос­по­дарів. Вже б підож­да­ли з ми­ро­но­си­ця­ми до бу­ду­що­го ро­ку, - го­во­рив го­ло­ва.

- Ой, не мож­на жда­ти, не мож­на! Все мені сниться моя покійна ма­ти та все мені до­ко­ряє за те, що я не за­вод­жу в на­шо­му селі свя­та ми­ро­но­сиць. Вже я жда­ла рік, а дов­ше вже не мо­жу жда­ти, бо ма­ти моя все сниться мені, все ніби гнівається на ме­не.

- Та не­хай гнівається собі! Це не­ве­ли­ка шко­да, що мертві гніва­ються, а от як бу­дуть гніва­тись живі, то це тро­хи гірше… Чи то ма­ло ко­му не вер­зуться усякі сни? Хіба ж мож­на йня­ти віри снам? їй же бо­гу, я і не піду до церк­ви на ва­ше свя­то, і на ва­шо­му обіді не бу­ду. І пи­сар не піде, і де­сяцький, і судці не підуть.

- Воля ва­ша! Як схо­че­те, так і зро­би­те, а ми своє діло бу­де­мо по­ма­леньку ро­би­ти та та­ки й до­ве­де­мо до кінця, - обізва­лась ба­ба Зінька ти­хим та спокійним го­ло­сом, не­на­че во­на го­во­ри­ла не про се­бе, а про ко­гось іншо­го.

- А! я ли­хий на вас! - аж крик­нув го­ло­ва. - Хо­дять оці ба­би по ха­тах жеб­ра­ти та лю­дей об­ди­ра­ти. Ото я був би ра­дий, як­би ва­ше свя­то не вда­ло­ся!

- Воля ва­ша, але й во­ля бо­жа. Як бу­де, так і бу­де, а нам тре­ба ро­би­ти свя­те діло, - знов спокійно й бай­дуж­но про­мо­ви­ла ба­ба Зінька.

І во­на хо­ди­ла по селі, зби­ра­ла в мішки бо­рош­но, паш­ню, го­рох, ква­со­лю, повісма пря­ди­ва. Наз­би­рав­ши пов­ний віз уся­ко­го доб­ра, во­на од­во­зи­ла до Білої Церк­ви і розп­ро­ду­ва­ла усей крам па ба­зарі. Гро­шей все-та­ки бу­ло об­маль. Ба­ба Зінька поїха­ла до Яб­лунівки, звідкіль во­на бу­ла ро­дом, жеб­ра­ла й там по ха­тах, а потім поїха­ла по ближ­чих се­лах про­ха­ти на ми­ро­но­сиць. Сла­ва про те свя­то пішла кру­гом по се­лах, де ще не завівся праз­ник ми­ро­но­сиць. усі зна­ли, що в Те­реш­ках бу­де справ­ля­тись праз­ник ми­ро­но­сиць, усім хотілось там по­бу­ва­ти, а ба­ба Зінька ще й зап­ро­шу­ва­ла лю­дей до своєї церк­ви на те свя­то.

На се­ре­допісті ба­ба Зінька вже зібра­ла гроші й од­нес­ла до ба­тюш­ки. Вип­ла­ти­ли май­ст­рам за об­раз та за кіот. Ста­рос­та привіз з Києва два­над­цять здо­ро­вих став­ників з біло­го вос­ку, штуч­но по­цяцько­ва­них зо­ло­том. В ба­би Зіньки не зіста­ло­ся гро­шей на гро­мадський обід для ду­хо­венст­ва, для півчої та для старців. Після провід че­рез тиж­день тре­ба бу­ло справ­ля­ти праз­ник ми­ро­но­сиць. Ба­тюш­ка пок­ли­кав ба­бу Зіньку.

- Ну що ж, Зінько, чи все в вас го­то­во для праз­ни­ка? - спи­тав ба­тюш­ка.

- Ой ба­тюш­ко! Все, та й не все: не ста­ло гро­шей на гро­мадський обід, але я вже бу­ла по ха­тах в ха­зяй­ок і про­си­ла зно­си­ти на обід, хто чим спро­мо­жеться.