Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги без регистрации TXT) 📗

Мати знов торк­ну­ла доч­ку ру­кою по плечі.

- Гм… дай­те мені, ма­мо, спокій! Нап­ла­ка­лась я че­рез вас,- аж крик­ну­ла Ма­ру­ся спе­ре­сер­дя і по­чу­ти­ла, що її гнів ще не ми­нув.

- Оце, яка ти ста­ла не­до­тор­ка­на! Ти ко­лись бу­ла не та­ка. А все то винні оті вар­ва­ри, скіфи, лю­до­же­ри. Я в цьому пе­ресвідчи­лась са­ма,- ска­за­ла ма­ти.- Знаєш що, Ма­ру­сю: йди луч­че на кур­си; ти ж встоюєш за жіно­че пи­тан­ня, за пра­во жен­щи­ни. Як маєш йти заміж за оте м'яло, йди луч­че в універ­си­тет.

- Як піду в універ­си­тет, то все од­но, по­ки­ну вас. Прав­да, я стою за ви­щу освіту для жен­щин, за їх пра­ва, але, ма­мо, мені трап­ляється гар­ний же­них, а я люб­лю ти­хе жит­тя в сім'ї, люб­лю хатнє гос­по­дарст­во. Поїду я в Київ, то все од­но не жи­ти­му при вас,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

Мати при­ку­си­ла язи­ка й за­мовк­ла.

Маруся сиділа й мов­ча­ла і тільки ди­ви­лась в вікно на не­бо, не­на­че шу­ка­ла в йо­му по­ра­ди.

А не­бо мов­ча­ло і пиш­но сіяло, по­ра­ди не да­ва­ло, тільки вга­мо­ву­ва­ло її розд­ра­то­вані нер­ви. Ма­ру­ся по­ча­ла примічати де­що: примітила, що в небі літа­ють та гра­ють білі го­лу­би, примітила, що вер­хи акацій зе­леніють ко­ло бані мо­нас­ти­ря, дістають вер­ха­ми аж до покрівлі, зак­ри­ва­ють покрівлю скраю зе­ле­ним ру­ном. Во­на по­чу­ти­ла, що ду­ша її пот­ро­ху вти­хо­ми­рю­ва­лась. Дум­ки й помірко­ваність по­ма­леньку, вер­та­лись в її ду­шу, не­на­че зби­ра­лись звідкільсь до­до­му.

Марта Ки­рилівна са­ма пок­ли­ка­ла слу­гу, звеліла по­да­ва­ти обід, са­ма зас­те­ли­ла стіл, сіла за стіл; са­ма по­ча­ла обіда­ти і їла з ве­ли­ким сма­ком, не­на­че після доб­рої гімнас­ти­ки.

А Ма­ру­ся й не сіла за обід і до са­мо­го ве­чо­ра в неї і рісоч­ки в роті не бу­ло. По­обідав­ши всмак, Мар­та Ки­рилівна ви­вер­ну­лась на софі на спо­чи­нок, не­на­че після важ­кої праці. Во­на зро­би­ла папірос­ку і за­ку­ри­ла, її дум­ки роз­во­ру­ши­лись і не­на­че ра­зом з дим­ком папірос­ки за­куріли в її го­лові. Дим йшов під сте­лю. Дум­ки по­летіли ви­ще од стелі: по­летіли в Бен­де­ри, де про­бу­вав Бич­ковський.

«Намагається отой Ло­мицький, на­ма­гається ота на­мо­га, ота на­ха­ба! Я б йо­го випх­ну­ла з ха­ти геть че­рез поріг, та Ма­ру­ся йо­го, пев­но, лю­бить, бо пла­че. Пла­ка­ла ко­лись і я, ніде прав­ди діти… Во­на йо­го лю­бить і ли­бонь та­ки дійде до сво­го… ще, мо­же, і вте­че з Ло­мицьким та й од­ру­житься по­тай од ме­не… Адже ж і я бу­ла на­ла­го­ди­лась втіка­ти з Бич­ковським… Тре­ба щось ду­ма­ти та га­да­ти, бо прий­деться самій до­ма зостатись»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, пих­ка­ючи по-па­ничівській та пус­ка­ючи дим під сте­лю.

«Треба по­чи­на­ти діло з Бич­ковським зав­зятіше… Не зай­шов, ка­торж­ний, до ме­не в Ки­ши­неві, той прок­ля­тий сар­мат! Поїду ли­шень оце до йо­го в Бен­де­ри та втну йо­му візит нес­подіва­но! Але ні… Це вже бу­де ду­же по-сього­час­но­му. Я не якась там лібе­ральна мо­ло­денька пан­на, щоб ро­би­ти самій візи­ти па­ни­чам. Літа не ті, хоч я су­час­на лю­ди­на. На­пи­шу до йо­го, що я раднісінька по­но­ви­ти дав­ню знай­омість, навіть дав­ню лю­бов… Бу­ду йо­го бом­бар­ду­ва­ти лис­та­ми, про­си­ти­му од­пи­су­ва­ти, зап­ро­шу сю­ди до се­бе на кар­ти, на Ве­ли­кий Фон­тан. Мо­же, з то­го що й вий­де… На­пи­шу до йо­го за­раз!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, ско­са пог­ля­да­ючи на Ма­ру­сю.

Маруся все сиділа ко­ло вікна, спер­шись ліктем на одвірок. Че­рез го­ди­ну во­на вста­ла і пішла гу­ля­ти по бур­тах над мо­рем. Мар­та Ки­рилівна схо­пи­лась з ка­на­пи, знай­шла лис­ток па­пе­ру і сіла за стіл.

Довго во­на ду­ма­ла, мети­ку­ва­ла, дов­го ма­за­ла пе­ром, пор­ва­ла кільки листків і та­ки ском­по­ну­ва­ла лист до Бич­ковсько­го. Во­на до­ко­ря­ла йо­му в то­му листі, що він не прий­шов до неї з візи­том в Ки­ши­неві, не вва­жив на її щи­ре про­хан­ня; що во­на йо­го цілий день жда­ла і те­пер жде йо­го візи­ту на Ве­ли­ко­му Фон­тані і про­сить до­кон­че при­бу­ти на кар­ти або до неї, або до Хрис­ти­ни, де во­на має по­ба­чи­тись з ним і по­но­ви­ти з щи­рим сер­цем дав­ню знай­омість.

Марта Ки­рилівна сіла й за­ду­ма­лась.

«А який він те­пер став пиш­ний! Які плечі міцні та ши­рокі! Яка пос­тать здо­ро­ва, міцна, кре­мез­на! А ву­си! Як га­дю­ки! Вінець сот­воріння! Прав­ди­вий вінець на­ту­ри! Юпітер! Са­ме в силі чо­лов'яга! А чим же я не Юно­на?»

І Мар­та Ки­рилівна зітхну­ла з са­мої гли­бо­чи­ни гру­дей. Во­на за­пе­ча­та­ла лист, од­нес­ла са­ма і вки­ну­ла в пош­то­ву скриньку.

Надвечір вер­ну­лась з гу­лян­ки Ма­ру­ся і не зас­та­ла ма­тері в но­мері.

- Де це ма­ма? Чи не пішла ча­сом ку­ди? - спи­та­ла Ма­ру­ся в слу­ги.

- Не пішли, а ку­дись побігли че­рез парк, тільки не над мо­ре, а на вулицю Мо­же, побігли в крам­ни­цю, або­що,- обізвав­ся слу­га.

Незабаром прибігла й Мар­та Ки­рилівна, доб­ренька та ве­се­ленька, не­на­че тільки що вчи­ни­ла доб­ре діло. Що­ки роз­чер­вонілись од біга­ни­ни, очі ве­се­ло бли­ща­ли. Бу­ло знать, що в неї гра­ла фан­тазія на всі зас­тав­ки і в ве­се­лий тон, ніби до танців. Ма­ру­ся пи­ла чай мовч­ки. Ма­ти за­го­во­рю­ва­ла з доч­кою, зачіпа­ла її, навіть сил­ку­ва­лась жар­ту­ва­ти. Але те нічо­го не по­мог­ло: Ма­ру­ся сиділа мовч­ки. Над­ворі по­ча­ло смер­ка­ти. Мар­та Ки­рилівна при­че­са­лась, при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і побігла до Хрис­ти­ни Сте­панівни на кар­ти.

Може, й ти, Ма­ру­сю, підеш зо мною до Хрис­ти­ни? - спи­та­ла ма­ти в Ма­русі.

- Дайте мені спокій! Не гості те­пе­реч­ки мені в думці,- на­си­лу обізва­лась Ма­ру­ся.

Марта Ки­рилівна вий­шла.

Зіставшись са­ма в хаті, Ма­ру­ся знай­шла од­ну но­ву сук­ню для вінчан­ня, зав'яза­ла її в здо­ро­ву хуст­ку, ста­ла се­ред кімна­ти й за­ду­ма­лась.

Надворі ве­чоріло. В гос­ти­ниці бу­ло ти­хо, як в до­мо­вині. Ма­ру­ся гля­ну­ла на ма­те­ри­ну постіль, зас­ла­ну зе­ле­ним ук­ри­ва­лом, і по­си­ла­ла до неї в думці ос­таннє про­щан­ня. І нес­подіва­но во­на зга­да­ла свій до­мок в Ки­ши­неві. Во­на ніби по­ба­чи­ла свою й ма­те­ри­ну опо­чи­вальню, не­ве­лич­ку гос­тин­ну, де сто­яло піаніно, де сто­яли здо­рові лис­таті ви­сокі фіку­си, зга­да­ла ста­рий са­до­чок, пов­ний квіток. Їй чо­гось зда­лось, що во­на не в гос­ти­ниці, а в се­бе до­ма, що во­на ки­дає крадьком своє рідне гніздеч­ко і ки­дає навіки.

«Не пус­тить ме­не ма­ти і на поріг сво­го до­му після цього,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся,- ніко­ли я не по­ба­чу то­го місця, де я зрос­ла, де про­май­ну­ли мої ди­тячі літа…»

Маруся важ­ко зітхну­ла, че­рез ве­ли­ку си­лу од­хи­ли­ла, а потім од­чи­ни­ла двері в ко­ри­дор і пе­рес­ту­пи­ла че­рез поріг кімна­ти. Во­на по­чу­ва­ла, що тра­тить си­лу, що її по­ки­дає на­важ­ливість та сміливість. Сер­це тьохну­ло раз, дру­гий. Во­на пішла тем­ним дов­гим ко­ри­до­ром, од­чи­ни­ла двері надвір і спи­ни­лась: во­на зга­да­ла свою матір, і їй жаль ста­ло ма­тері.

«Я на­кою ве­ли­ко­го го­ря своїй ма­тері. Не все ж ма­ти ме­не ла­яла. Во­на ме­не й лю­би­ла й жа­лу­ва­ла. Сер­це в неї не зле. Тільки в неї логіка якась чуд­на. Во­на нер­во­ва: ча­сом пла­че, по­би­вається, ла­має ру­ки, ко­ли бу­ло тра­питься яка при­го­да в житті. Я для неї вчи­ню ве­ли­ке го­ре… Але, але… вже пізно. Він ме­не жда­ти­ме на вок­залі, бу­де тур­бу­ва­тись…»

І бідній, добрій дівчині жал­ко ста­ло й Ло­мицько­го. Во­на й нез­чу­лась, як опи­ни­лась над­ворі, на стежці і пішла ти­хою хо­дою че­рез парк, пря­му­ючи до вок­за­лу. А ду­ма за ду­мою роєм ви­ли­ся в її го­лові. За кожним ступенем її сму­ток збільшу­вавсь швид­ко-швид­ко, як збільшується літня до­що­ва хма­ра. Гнів на матір зник і в серці й сліду не по­ки­нув. Сер­це тьохну­ло знов і по­ча­ло ки­да­тись швид­ко-швид­ко.

«Боже мій! а що бу­де з матір'ю, як во­на вер­неться до­до­му вночі і ме­не не зас­та­не? - знов по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.- По­ду­має, що я са­ма собі смерть за­подіяла, що я вто­пи­лась в морі… Во­на нат­ра­пить на цю дум­ку…»