Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги без регистрации TXT) 📗
Мати знов торкнула дочку рукою по плечі.
- Гм… дайте мені, мамо, спокій! Наплакалась я через вас,- аж крикнула Маруся спересердя і почутила, що її гнів ще не минув.
- Оце, яка ти стала недоторкана! Ти колись була не така. А все то винні оті варвари, скіфи, людожери. Я в цьому пересвідчилась сама,- сказала мати.- Знаєш що, Марусю: йди лучче на курси; ти ж встоюєш за жіноче питання, за право женщини. Як маєш йти заміж за оте м'яло, йди лучче в університет.
- Як піду в університет, то все одно, покину вас. Правда, я стою за вищу освіту для женщин, за їх права, але, мамо, мені трапляється гарний жених, а я люблю тихе життя в сім'ї, люблю хатнє господарство. Поїду я в Київ, то все одно не житиму при вас,- сказала Маруся.
Мати прикусила язика й замовкла.
Маруся сиділа й мовчала і тільки дивилась в вікно на небо, неначе шукала в йому поради.
А небо мовчало і пишно сіяло, поради не давало, тільки вгамовувало її роздратовані нерви. Маруся почала примічати дещо: примітила, що в небі літають та грають білі голуби, примітила, що верхи акацій зеленіють коло бані монастиря, дістають верхами аж до покрівлі, закривають покрівлю скраю зеленим руном. Вона почутила, що душа її потроху втихомирювалась. Думки й поміркованість помаленьку, вертались в її душу, неначе збирались звідкільсь додому.
Марта Кирилівна сама покликала слугу, звеліла подавати обід, сама застелила стіл, сіла за стіл; сама почала обідати і їла з великим смаком, неначе після доброї гімнастики.
А Маруся й не сіла за обід і до самого вечора в неї і рісочки в роті не було. Пообідавши всмак, Марта Кирилівна вивернулась на софі на спочинок, неначе після важкої праці. Вона зробила папіроску і закурила, її думки розворушились і неначе разом з димком папіроски закуріли в її голові. Дим йшов під стелю. Думки полетіли вище од стелі: полетіли в Бендери, де пробував Бичковський.
«Намагається отой Ломицький, намагається ота намога, ота нахаба! Я б його випхнула з хати геть через поріг, та Маруся його, певно, любить, бо плаче. Плакала колись і я, ніде правди діти… Вона його любить і либонь таки дійде до свого… ще, може, і втече з Ломицьким та й одружиться потай од мене… Адже ж і я була налагодилась втікати з Бичковським… Треба щось думати та гадати, бо прийдеться самій дома зостатись»,- думала Марта Кирилівна, пихкаючи по-паничівській та пускаючи дим під стелю.
«Треба починати діло з Бичковським завзятіше… Не зайшов, каторжний, до мене в Кишиневі, той проклятий сармат! Поїду лишень оце до його в Бендери та втну йому візит несподівано! Але ні… Це вже буде дуже по-сьогочасному. Я не якась там ліберальна молоденька панна, щоб робити самій візити паничам. Літа не ті, хоч я сучасна людина. Напишу до його, що я раднісінька поновити давню знайомість, навіть давню любов… Буду його бомбардувати листами, проситиму одписувати, запрошу сюди до себе на карти, на Великий Фонтан. Може, з того що й вийде… Напишу до його зараз!» - думала Марта Кирилівна, скоса поглядаючи на Марусю.
Маруся все сиділа коло вікна, спершись ліктем на одвірок. Через годину вона встала і пішла гуляти по буртах над морем. Марта Кирилівна схопилась з канапи, знайшла листок паперу і сіла за стіл.
Довго вона думала, метикувала, довго мазала пером, порвала кільки листків і таки скомпонувала лист до Бичковського. Вона докоряла йому в тому листі, що він не прийшов до неї з візитом в Кишиневі, не вважив на її щире прохання; що вона його цілий день ждала і тепер жде його візиту на Великому Фонтані і просить доконче прибути на карти або до неї, або до Христини, де вона має побачитись з ним і поновити з щирим серцем давню знайомість.
Марта Кирилівна сіла й задумалась.
«А який він тепер став пишний! Які плечі міцні та широкі! Яка постать здорова, міцна, кремезна! А вуси! Як гадюки! Вінець сотворіння! Правдивий вінець натури! Юпітер! Саме в силі чолов'яга! А чим же я не Юнона?»
І Марта Кирилівна зітхнула з самої глибочини грудей. Вона запечатала лист, однесла сама і вкинула в поштову скриньку.
Надвечір вернулась з гулянки Маруся і не застала матері в номері.
- Де це мама? Чи не пішла часом куди? - спитала Маруся в слуги.
- Не пішли, а кудись побігли через парк, тільки не над море, а на вулицю Може, побігли в крамницю, абощо,- обізвався слуга.
Незабаром прибігла й Марта Кирилівна, добренька та веселенька, неначе тільки що вчинила добре діло. Щоки розчервонілись од біганини, очі весело блищали. Було знать, що в неї грала фантазія на всі заставки і в веселий тон, ніби до танців. Маруся пила чай мовчки. Мати заговорювала з дочкою, зачіпала її, навіть силкувалась жартувати. Але те нічого не помогло: Маруся сиділа мовчки. Надворі почало смеркати. Марта Кирилівна причесалась, причепурилась перед дзеркалом і побігла до Христини Степанівни на карти.
Може, й ти, Марусю, підеш зо мною до Христини? - спитала мати в Марусі.
- Дайте мені спокій! Не гості теперечки мені в думці,- насилу обізвалась Маруся.
Марта Кирилівна вийшла.
Зіставшись сама в хаті, Маруся знайшла одну нову сукню для вінчання, зав'язала її в здорову хустку, стала серед кімнати й задумалась.
Надворі вечоріло. В гостиниці було тихо, як в домовині. Маруся глянула на материну постіль, заслану зеленим укривалом, і посилала до неї в думці останнє прощання. І несподівано вона згадала свій домок в Кишиневі. Вона ніби побачила свою й материну опочивальню, невеличку гостинну, де стояло піаніно, де стояли здорові листаті високі фікуси, згадала старий садочок, повний квіток. Їй чогось здалось, що вона не в гостиниці, а в себе дома, що вона кидає крадьком своє рідне гніздечко і кидає навіки.
«Не пустить мене мати і на поріг свого дому після цього,- подумала Маруся,- ніколи я не побачу того місця, де я зросла, де промайнули мої дитячі літа…»
Маруся важко зітхнула, через велику силу одхилила, а потім одчинила двері в коридор і переступила через поріг кімнати. Вона почувала, що тратить силу, що її покидає наважливість та сміливість. Серце тьохнуло раз, другий. Вона пішла темним довгим коридором, одчинила двері надвір і спинилась: вона згадала свою матір, і їй жаль стало матері.
«Я накою великого горя своїй матері. Не все ж мати мене лаяла. Вона мене й любила й жалувала. Серце в неї не зле. Тільки в неї логіка якась чудна. Вона нервова: часом плаче, побивається, ламає руки, коли було трапиться яка пригода в житті. Я для неї вчиню велике горе… Але, але… вже пізно. Він мене ждатиме на вокзалі, буде турбуватись…»
І бідній, добрій дівчині жалко стало й Ломицького. Вона й незчулась, як опинилась надворі, на стежці і пішла тихою ходою через парк, прямуючи до вокзалу. А дума за думою роєм вилися в її голові. За кожним ступенем її смуток збільшувавсь швидко-швидко, як збільшується літня дощова хмара. Гнів на матір зник і в серці й сліду не покинув. Серце тьохнуло знов і почало кидатись швидко-швидко.
«Боже мій! а що буде з матір'ю, як вона вернеться додому вночі і мене не застане? - знов подумала Маруся.- Подумає, що я сама собі смерть заподіяла, що я втопилась в морі… Вона натрапить на цю думку…»