Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги хорошего качества TXT) 📗
На його щоках, коли він усміхався, а всміхався він постійно, проступали ямочки. Я не схвалюю ямочки на чоловічих щоках, ще ямку на підборідді я б пережила, але не це. Більше того – ці ямки мене дратували. От які ж ми дивні люди, чого взагалі мене має зачіпати зовнішність сторонньої людини? Менше з тим, це дуже дратувало, аж відлунювало в передніх зубах. Чомусь будь-яка моя дратівливість відчувається передніми зубами… Ще в нього було задовге сивувате волосся, котре смішно стирчало з-поза шиї. І ніс червоного кольору. Ну, це мене дратувало менш за все (хоча виглядало як типовий клоунський атрибут), тому що я знала, що летіти з Вашингтона до Парижа, – а саме таким маршрутом і він, і я летіли, – і не наклюкатися дуже важко. Сиве волосся, чорне пальто, ці кляті ямочки, а ще (ну, авжеж!) дурнуватий помаранчевий шалик. У мене був такий самий. Ми зустрілися в той час, коли революційні вогнища палали не тільки в душах людей.
Саме через цей шалик він до мене підійшов. І саме через цей шалик я всміхнулася йому, незважаючи на втому. Не дуже кортить усміхатися ямчастому чоловікові, якщо ти близько шести годин чулася зародком аеропортівського крихітного фотеля. А до того кілька годин почувалася трохи більшим зародком фотеля в літаку. А ще й ці ямки! Врешті-решт, подумала тоді я, не сам же він їх викопував, хтось йому залишив це неподобство у спадок. Не можна відповідати за тих, хто риє ями ближнім, чи не так?
Саме через цей шалик та наші переконання ми й почали розмовляти. Жвава дискусія про політику, рішучість, національну свідомість, недолугість лідерів, нестерпність того, що було, та надії на світле майбутнє. На той момент я обговорювала це все з ентузіазмом, хоча через мою роботу тема в’язла мені в зубах, наче медові стільники. Я – професійний перекладач і поверталася з конференції, під час якої допомагала вітчизняним демократам донести американцям всю силу наших громадянських намірів, щоб ті їх таки зрозуміли.
Саме через цей шалик, а ще через те, що наші брати-румуни також обрали помаранчевий колір як символ боротьби з існуючим у них політичним режимом, ми стали в чергу прикрашених шаликами людей. Вона поступово привела до воріт, що відкривали нам шлях до старовинного міста Бухарест, куди ми б залюбки злітали, але не цього разу. І саме через цей шалик ми проґавили літак, який без нас, політизованих невдах, полетів на Батьківщину десятьма хвилинами раніше.
Звісно, у цьому винний не шалик і не наша неуважливість, у такому перебігу подій була винна компанія «Ейр Франс». Бо знахабнілі співробітники цієї компанії плювати хотіли на те, встигають чи не встигають пасажири, змучені перельотом через океан, заскочити на борт літака; вони проігнорували необхідність зазначати напрямок на спеціально встановлених для цього моніторах, а тим більше не вважали за потрібне вигукувати наші дивні для будь-якого француза прізвища. Якось та буде. Хто сумує в Парижі, місті кохання? Мабуть, приблизно так вони гадали. Хоча вони про нас нічого такого не думали. А ще їх мало цікавило, що в нас немає відповідної візи, особисто в мене в кишені нудьгують 50 євро, і як на ці гроші можна примудритися купити собі квитка на інший літак чи заночувати в готелі? Треба бути надзвичайно талановитою людиною, можливо, тим пацифістом-ілюзіоністом із цирку мого дитинства. Але аж ніяк не мною.
Клоун у помаранчевому шалику схопив мій паспорт і побіг по інстанціях, а я побачила себе в образі мотлоху, зваленого біля фотеля, у якому спав сумний марокканець. Вийшло переконливо. Я подумала, може, зателефонувати додому і попередити матір про те, що я вляпалася в історію? Бо моя мати вирізнялася істеричністю. Оскільки вона чекає прибуття літака за кілька годин у Борисполі зі мною, живою, на борту, щось мені підказує, що, коли я не вийду до зали, вона хутко вигадає, хто мене вбив, розітнув моє поки що молоде тіло й куди закопав. Мама – фахівець з істерик. Це, мабуть, факультативний предмет, який викладають у всіх педагогічних вишах. Про вміння мами з усього створювати істерику я розповім трохи згодом. Мій телефон не працював. Тоді я вирішила поридати. Сумний марокканець повернув свою мармизу в інший бік.
З Клоуном ми зустрілися невдовзі після того, як я вийшла з медичного закладу, у якому намагалися розібратися зі мною та моєю нервовою системою. А опинилася там після не надто вдалої спроби погратися в офіціантку. Я не знала, що було веселіше: гратися в офіціантку чи випробовувати на собі сучасні методи лікування нервів.
Точно не знаю, що саме підштовхнуло до того, що я почала цю гру. Найімовірніше, причиною була зустріч із моїм першим колишнім чоловіком (я наголошую на тому, що він – перший та колишній, тому що в мене є ще другий та колишній, і це різні люди), який розважливо повідомив мені, що я являю собою повний нуль, що не здатна нічого зробити самотужки, що я типова використовувачка людей, не можу самостійно мислити, не вмію самотужки рухатися і виключно користаюся з ідей, планів та думок інших. Це були несправедливі слова. Тим паче мені не хотілося чути таке в день мого народження. І якщо замислитися, повірити цим словам могла тільки дурепа, та й то не всяка, але я повірила. Оскільки весь час нашого спільного з ним життя він вдало переконував мене в цьому. Як такому не повірити?
Мій перший колишній чоловік виглядає як дуже впевнена в собі людина. І промовляє надзвичайно переконливо. Крім того, я подумала, що коли він, вічно зайнятий бізнесмен, знайшов час спеціально привітати мене з днем народження та відкрити мені очі на саму себе через стільки років, це щось та означає. Тим більше, що востаннє я бачила його сім років тому. Бігала за ним по квартирі, а він намагався повісити мого приятеля Марлена на шовковій краватці, яку Марлен без дозволу позичив на важливу зустріч. Чи шовк був дуже якісний, чи шия Марлена волога та вертка – впоратися з цими двома вирішальними на той момент факторами моєму першому колишньому чоловікові ніяк не вдавалося. Коли я переконалася в тому, що Марлен у відносній безпеці, то швидко зібрала сумку та гайнула до матері. У подальших наших зустрічах потреби не було.
Того дня я теж зібрала сумку, але поїхала не до, а від матері. Я вирушила до кримського містечка з малоромантичною назвою Саки. Жити чесним життям справжньої офіціантки. А чого? Багато хто мріє раптом взяти і змінити все своє життя. Чимало людей про це думають і говорять, а я не думала і не говорила, я це зробила. Утім, якби я подумала про наслідки, можливо, не поспішала б діяти.
Саки були припилюченим містечком. Роботу я знайшла на базі відпочинку «Блакитна хвиля». Не можу переказати, як я цим пишалася. Сама. Одненька. Відразу знайшла собі роботу. От як. Моя робота мала назву «Морська галька», стіни її були викладені галечником. Господинею цього закладу була Галина Миколаївна, котра жила «в центрі»; вона щодня просила притримувати для неї столик, який традиційно був накритий махровим ганчір’ям кольору вишні, що втомилася стигнути. Щоразу вона запитувала нас, чи пам’ятаємо ми, що потрібно мити руки. Відповідей вона не потребувала. Ми пам’ятали, але не мили. Навколо море, чистота і краса.
Я хотіла назватися Тамарою, але їм потрібний був мій паспорт (не так легко обдурити сучасних власників приморських барів), тому довелося жити під справжнім ім’ям. То було нецікаво, але що поробиш? Моєю напарницею була Люська. Тобто насправді в неї було опереточне ім’я Люсьєна, але так її ніхто не звав, навіть мати. Коли я поцікавилася в неї, чи любили її батьки оперету, Люська замружила очі, а потім спитала: «Слиш, ти пити будеш?» Приблизно так ми з нею спілкувалися весь час.
Люська була би вродливою, якби не фарбувала вії. Річ у тому, що вона була білявкою з дуже світлими очима, такий колір має постіль, випрана з підсилювачем. А от свої вії Люська фарбувала чорною кошлатою тушшю. Дуже ретельно. Тому створювалося враження, що її очі – це тваринки з чорними волохатими щупальцями або щупальцеподібні рослини, яким надумалося укорінитися на людському обличчі. Я їй про це не говорила. Ніколи. Бо тоді б отримала виделкою під ребра. Коли Люська чула щось незрозуміле, вона або пропонувала випити, або лізла з’ясовувати стосунки. Я їй заздрила, тому що Люська ніколи не била ноги та стегна об стільці та столики.
