Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

— Так значить, ви походите з тієї родини Ч…, з мазепинського почоту? — спитав він, пильно вислухавши мене.

— Навіть у найпрямішій лінії, коли хочете. Ви знаєте, що наші ліберальні батьки підо впливом течій свого часу не прив’язували до цього ніякої ваги. Мене ж, особливо в останні роки, ця справа зацікавила, і я взявся трохи до старих актів. Можу з гордістю сказати, що наші предки належали до найпередовіших людей своєї доби, були чесними патріотами, і без сумніву реставрована держава колись відновить їх память. Той час, коли я займався студіями над минулим нашого роду, дав мені багато задоволення.

— Ви щасливий, — промовив він з гіркавим посміхом, — я ніколи не мав змоги зайнятись цими речами, хоч дуже того прагнув. Я був завжди здалека від великих європейських міст з їх архівами та бібліотеками, де можна надибати книжки про Україну та українців. Оця справа роду мене останні часи попросту доводила до маніяцтва, до божевілля. Коли я вам все оповім, ви зрозумієте. Але це не була якась idee fixe, якась влізлива примха — це був якийсь дивний голос. Ви розумієте? Я прокидався серед ночі, я холонув — той голос лунав у моїй свідомости, мов сурма, це був голос, що від нього волосся ставало дубом. Я метався, трясся, я ходив як п’яний, я дерся об стіну пазурами і вибігав у пущу, немов сновида. Цього не можна оповісти, це щось глибоке, підсвідоме, я навіть не міг би з’ясувати суті того стану…

— Може, звичайна ностальґія, — перебив я, — це трапляється…

— Ні, зовсім ні, ностальґія — це щось більше впіймальне, це туга за чимось матеріяльним, означеним — за так називаним «димом батьківщини», рідними місцями, домом, де минуло ваше дитинство, звідки ви винесли перші вражіння з довколишнього світу. У мене не було ніколи ностальґії, ніколи…

— Але ж ви також мали родинний дім, рідні місця — ті всі означені поняття, що згодом перетворюються в це імлисте почуття?

— Бачите, тут справа така (він підвівся на ліктю і дихнув на мене жаром свого схвилювання, що все наростало): моя батьківщина — це Вологодська губернія у північній Росії. Там я родився, зріс, там залишилось усе те, що може викликати ностальґію. Але все це мені таке байдуже, як байдужими є багато місць, де я перебував за свого життя. Нічого, абсолютно нічого, може, тільки якісь скравки блідих спогадів, все зникло…

— Чи не хочете тим сказати, що та батьківщина в Вологодській губернії була вам цілковито чужа?

— Саме це. Тільки не тут вага справи. Те почуття, про яке я вам говорив, не було ностальґією. Раніше вияснімо одну річ: коли наші дані зійдуться, може, ближче підійдемо до цілої проблєми.

— Я вас слухаю.

Він закурив цигарку, пристрасно засмоктав її і сповився запашним димом. Я звернув йому увагу — чи не шкодить він собі куренням. Він посміхнувся.

— Друже, я находжусь у такому стані, що мені вже нічого не може пошкодити. Ви не знаєте діяння таун-тсе, дагомейської язви, що зжирає людину роками і не полишає ніякої надії на виздоровлення… З  т а у н-т с е  я доживаю мої останні дні.

— А що ж таке  т а у н-т с е?

— Це затроєна міріядами бацилів стояча вода в деяких околицях Дагоме. Я напився її, заки мене встиг попередити мій провідник табору. Це було шість років тому, і від тієї хвилини всі чорні дивились на мене, як на засудженого на смерть. Шість років таун-тсе згризало мені легені, шлунок, нирки. Тут, у Сен-Люї мені пробували застосувати якийсь серум [168], надіючись на додатній вислід [169]. Але европейська наука ще не вміє боротись із таун-тсе. Та це не належить до речі.

Інжинір знову замовк і лежав з відкритими олив’яними очима горілиць. У темряві тліла іскорка цигарки в його худих, довгих пальцях.

— Так от, — оживився він за хвилину, — Ч… були, як відомо, найближчими співробітниками гетьмана Мазепи. Що сталось із ними після полтавської баталії?

Він потрапив саме на мою слабість, і я живо йому відповів:

— Маю досить докладні дані про це. Перший і найстарший представник роду виїхав з родиною — дружиною та двома дочками на еміґрацію, де й умер. Дочки вийшли заміж за якихсь німецьких шляхтичів, і з ними зовсім згубилась ця гілка. Брат нашого предка-мазепинця залишився на Україні, і хоч участи в політичному житті не брав, усе ж був трохи потурбований і переслідуваний московитянами, після чого проживав до кінця життя в батьківському хуторі. З тієї лінії походжу саме я. Перед революцією це було досить знане в Чернігівщині і поширене прізвище тихих хуторян-українофілів, закоханих у козацьку старовину, добрих господарів, мисливих і пасічників, далеких від яких-небудь претензій на провідні ролі. Мушу сказати, що навіть батько мій, досить високий урядовець відновленої держави, скептично ставився до справи української самостійности, та його концепції не пішли далі якоїсь імлистої федерації з Росією.

— І це все, що ви знаєте про цей рід? — промовив інжинір.

— Ні, це не все, бо ж ми маємо ще третього брата Ч…, арештованого московитянами напередодні розриву гетьмана з Петром. Акти про ці справи говорять досить неясно: хоч третій брат був утаємничений у змову, однак незрозуміло, чому він так зволікав із виїздом до Мазепи, хоч уже міг бути певний арешту. Це або була якась фатальна помилка, або зрада. В усякому випадку в цілій кампанії він не брав участи, бо його вивезли у Московщину, де сидів, правдоподібно в кріпости, а потім засланий на Сибір. На цьому слід його губиться.

— Далі, ради Бога, говоріть далі, — майже вигукнув Ч…, — невже вам нічого більше не вдалося найти в актах?..

Я здригнувся. На мене дивилась людина одержима, якийсь нічвида. Вона тряслась і палала. Очі засвічувались тим загадковим, гострим відблиском, що притаманний поглядові людей у гарячковому стані. Він схопив мою руку, стиснув її обома своїми худими, він важко дихав. Було прикро дивитись на цю людину. І знов, як у першій хвилині, я побачив перед собою  с е б е.  Була в цій хвилині та схожість ясна, як день. Була брутальна, глумлива. І нараз мене немов осяяло.

— Стійте, — скрикнув і я собі, — слід третього Ч… не пропав. 1728 року, коли короновано Петра II, чимало української старшини, засланої в Сибір, амнестували; одні дістали дозвіл повернутись на Україну, а другим за тяжчі провини цього дозволу відмовили назавжди і наказали поселитись у північних губерніях Московщини — Костромській, Вятській, Архангельській…

— І Вологодській, — захрипів інжинір, — так чи ні…

Я обтер піт із чола. Я самий схвилювався.

— Не знаю, пане інжиніре… в актах сказано після тих ґуберній: «и прочих»… в актах також не названо багатьох імен, нема згадки про наше прізвище.

— Прокляття, — застогнав інжинір, — чом же не назвали?.. тоді це все лиш гіпотези…

— Ви не пам’ятаєте ніяких розмов удома, на отсі теми, не пригадуєте яких-небудь паперів? — спитав у свою чергу я, збагнувши більш-менш, про що йому йде.

— Ніколи цим я перше не цікавився. З дому виїхав змалку, до Петербургу, де вчився, готувався до політехнічного інституту, захоплювався марксизмом, мені ніколи не прийшло б до голови питатись про ці речі. І аж по літах знечев’я, я відчув… відчув потребу знати те щось, чого і нині не можу гаразд схопити… я вам говорив про той голос, той дивний, тривожний відгомін, що стрясав мною інколи, доводив до божевілля. Я можу вам означити тільки дуже недокладно це дивне почуття: це голос здалека. Ви спробуйте зрозуміти, вжитись у ті слова, які вкінці нічого не говорять.

Я перебив йому, сказавши, що, можливо, тут має місце вже нез’ясований як слід, замовчуваний наукою випадок мандрівки душ: окультист сказав би, що це заговорив той, чия душа, може, по трикратному перевтіленні знайшлася тепер у ньому. Але він це заперечив.

— Такі випадки безумовно можуть траплятися. Я чув про них. Ви нараз відчуваєте, що живете під владою фатальної істоти, яка втілила у нас свої бажання, звички, свою життєву долю. Ви обурюєтесь проти цього, бо ж чому ви маєте жити й думати так, як думав або жив якийсь асирійський раб чи кондотієр [170] з п’ятнадцятого сторіччя? Чому ви маєте наслідувати його пристрасті та нахили, відпокутувати його колишні злочини та гріхи? Первень ворохобні [171] тут суттєвий. Ні, я цього не відчував у собі. Я чув оцей голос іздалека, не як щось накинене, чуже мені, я не ворохобився проти нього, не заперечував його, бо, ви розумієте, я відчув, що без нього не можу жити, що я  с а м и й  с у г о л о с н и й  йому, що він мені близький, рідний.