Лялька - Прус Болеслав (серия книг txt) 📗
Тут знову сталось невелике замішання. Негайно зажадав слова Шлангбаум-батько і, виголосивши кілька похвал на адресу сина і правління, заявив, що Спілка не може гарантувати членам більш як десять процентів річного прибутку.
Зчинився галас, виступило кільканадцять промовців, і після жвавих дебатів ухвалено прийняти до Спілки нових членів, рекомендованих Шлангбаумом, і доручити керувати справами тому ж панові Шлангбаумові.
Останнім епізодом засідання була промова Шумана, який, діставши запрошення стати членом правління, не тільки відмовився від цього почесного поста, а навіть дозволив собі в’їдливо пожартувати з об’єднання аристократів з євреями.
— Це щось схоже на незаконний шлюб, — сказав він. — Але тому, що від таких шлюбів часом народжуються геніальні діти, будемо сподіватись, що й наше об’єднання дасть якісь рідкісні плоди…
Члени правління занепокоїлись, дехто обурився, але більшість нагородила доктора бурхливими оплесками.
Вокульський докладно знав про все, що робилось на засіданні, бо весь наступний тиждень до нього йшли численні відвідувачі та підписані й анонімні листи.
Завдяки цьому він спостеріг у себе новий настрій. Йому здавалось, що обірвалися всі нитки, які досі єднали його з людьми, що йому байдуже до всього того, що їх цікавить. Словом, він почував себе актором, який закінчив свою роль і, зійшовши зі сцени, де він тільки що сміявся, гнівався або плакав, тепер сидить серед глядачів і дивиться на гру своїх колег, як на дитячу забавку. «Чого вони так метушаться?.. Які ж вони дурні!..» — думав він.
Йому здавалось, що він дивиться на світ відкілясь збоку, і життя людей показалось йому якимось новим.
Перші дні йому докучали члени Спілки, її клієнти та службовці, иезадоволені керуванням Шлангбаума, а може, занепокоєні своїм майбутнім. Вони умовляли його повернутись на свій пост, який він може посісти, оскільки договір із Шлангбаумом ще не підписаний.
Деякі змальовували своє становище такими чорними барвами, і навіть плакали, що Вокульський жалів їх. Але разом з тим виявив у собі таку байдужість і брак співчуття до чужої недолі, що аж сам дивувався. «Щось у мені вмерло», — думав він, відмовляючи відвідувачам.
Потім ринула друга хвиля людей; вони приходили нібито для того, щоб подякувати йому за зроблені послуги, а насправді, аби задовольнити свою цікавість та побачити, як виглядає цей колись сильний чоловік, про якого тепер казали, ніби він зовсім знесилів.
Ці вже не просили його, аби він повернувся до Спілки, а вихваляли його минулу діяльність і казали, що не скоро знайдеться такий діяч, як він.
Третя хвиля гостей відвідувала Вокульського невідомо навіщо. Вони навіть не говорили йому компліментів, але все частіше згадували про Шлангбаума та його енергію і здібності.
З-поміж багатьох відвідувачів вирізнився — своєю поведінкою лише хурман Висоцький. Він прийшов попрощатись з своїм колишнім роботодавцем, хотів був щось сказати, але раптом розплакався, поцілував його в обидві руки й вибіг з кімнати.
Приблизно те саме повторювалось і в листах… В одних знайомі й незнайомі заклинали його не залишати справ, оскільки це було б лихом для цілої країни. Другі хвалили його минулу діяльність або жаліли. Треті радили об’єднатися з Шлангбаумом, як з чоловіком дуже здібним і корисним для суспільства. Зате в анонімних листах його немилосердно лаяли за те, що рік тому він занапастив вітчизняну промисловість, відкривши ввезення чужих товарів, а тепер занапащає торгівлю, продаючи її євреям. Називали навіть суму, яку він одержав.
Про все це Вокульський думав цілком спокійно. Він здавався собі вже мертвою людиною, яка дивиться на власний похорон. Бачив тих, котрі жаліли його, хвалили або лихословили; бачив свого наступника, до якого тепер почала звертатись загальна симпатія, і нарешті зрозумів, що він всіма забутий і нікому не потрібний. Він був подібний до киненого в воду каменя, над яким у першу мить підноситься стовп збуреної води, а потім лише розходяться щораз менші кола… І кінець кінцем над місцем, де впав камінь, утворюється гладеньке дзеркало води, по якому знов можуть перебігати хвилі, але вже зроджені в інших місцях і кимось іншим. «Ну, а що ж далі?.. — питав він себе. — Живу самотньо… нічого не роблю… що ж далі?»
Він пригадав, що Шуман радив йому знайти якусь мету в житті. Порада добра, але… як її виконати, коли він не відчуває ні до чого ніякісінького прагнення, не має ні сили, ні охоти?.. Немов сухий листок, він готовий був летіти туди, куди його понесе вітер. «Колись я передчував цей стан, — думав він, — але тепер бачу, що зовсім його не уявляв».
Одного разу Вокульський почув у передпокої голосну суперечку. Виглянувши за двері, він побачив Венгелека, якого лакей не пускав до нього в кімнату.
— А, це ти?.. — сказав Вокульський. — Заходь… Ну, що там у вас чути?
Венгелек спочатку якось тривожно придивлявся до нього, потім потроху оговтався і посміливішав.
— Казали, вельможний пане, ніби вам уже три чисниці до смерті, — почав він, усміхаючись, — але бачу, що брехали. Схуднути ви таки схудли, але на цвинтар ні в якому разі не поглядаєте…
— Що ж чути? — знову спитав Вокульський.
Венгелек докладно розказав йому, що в нього вже є будинок, кращий за той, котрий згорів, і має багато роботи.
Для того він і приїхав до Варшави, щоб закупити матеріалів та найняти зо два помічники.
— Я міг би навіть фабрику заложити, — закінчив Венгелек.
Вокульський слухав його мовчки і раптом запитав:
— Аз жінкою ти щасливо живеш?
По обличчю Венгелека майнула тінь.
— Вона добра жінка, вельможний пане, але… Вам я скажу, як на сповіді. Щось уже між нами не теє… Правду кажуть: чого очі не бачать, того серцю не жаль… А як побачать.
Він утер рукавом сльози.
— Та що ж сталося?.. — здивувався Вокульський.
— Нічого такого. Я ж знав, кого брав, але не турбувався, бо жінка вона хороша, тиха, працьовита і віддана мені, як пес. Але що ж з того?.. Доти був спокійний, поки не побачив її колишнього бахура, чи як він там…
— Де?..
— В Заславку, ваша вельможність, — казав далі Венгелек. — Одної неділі пішли ми з Марисею в замок; я хотів показати їй той потік, у якому загинув коваль, і той камінь, на якому ви мені казали вирізьбити напис. Коли дивлюсь, а там стоїть карета барона Дальського, що одружився з внучкою небіжчиці пані Заславеької… Добра була пані, царство їй небесне!..
— Ти знаєш барона? — спитав Вокульський.
— Аякже! — відповів Венгелек. — Барон же тепер господарює в маєтку небіжчиці, поки чогось там комусь не відсудять. А я вже за його господарювання обклеював кімнати та лагодив рами. Знаю його!.. Старанний пан і щедрий…
— Що ж далі?
— Отож стоїмо ми з Марисею в замку й дивимось на потік, коли це, ні сіло ні впало, лізуть в руїни пані баронеса, тобто внучка небіжчиці, і той сучий син Старщак…
Вокульський здригнувся.
— Хто? — ледве чутно спитав він.
— Ну, отой пан Старський, також внук покійної пані Заславської, котрий за її життя підлизувався до неї, а тепер хоче зробити її заповіт недійсним, кайке, що бабуся перед смертю збожеволіла… Отакий він!
Трохи помовчавши, Венгелек розказував далі:
— Стоять вони собі, взявшись під руки, дивляться на наш камінь, а більше щось там собі балакають та хихочуть. Коли раптом Старський оглядається. Побачив мою жінку і тихцем усміхнувся до неї, а вона побіліла, як стіна… «Що тобі, Марисю?» — питаю її. А вона: «Нічого…» Тим часом баронеса з тим бусурманом збігли з пагорка й пішли в ліщину. «Та що з тобою сталось? — питаю ще раз Марисю. — Тільки говори правду, бо я догадуюсь, що ти з тим стервом зналася…» А вона сіла на землю та в плач: «Щоб його бог скарав! — каже. — Це ж він перший мене занапастив…»
Вокульський приплющив очі, а Венгелек з злістю розказував далі:
— Як почув я це, вельможний пане, то думав одразу побігти за ним і просто при пані баронесі затоптати ногами. Так мені зробилось кривдно! Але раптом спало на думку: «А нащо ж ти, дурню, її брав? Ти ж знав, що воно за пташка…» І в цю мить так мені заболіло серце, що я навіть боявся зійти з пагорка, а на жінку й не глянув. Вона каже: «Ти гніваєшся?..» А я: «Ви, певне, тут зустрічалися?..» — «Богом присягаюсь, — каже вона, — що відтоді я його не бачила…» — «Добре ж ви одне на одного надивились!.. — кажу я. — Хай би я був краще осліп, ніж тебе побачив; хай би я був краще здох, ніж з тобою стрівся…»
