Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (читать книгу онлайн бесплатно без .txt) 📗
— Але ж я сказала тобі, що не забуду.
Джон стиснув її руку.
— Боже, яке щастя! Ходімо куди-небудь далі.
І він майже потяг її цим аж надто дбайливо спланованим парком, шукаючи якого-небудь затишного куточка, де можна посидіти поруч, тримаючись за руки.
— Мабуть, у мене з'явилися суперники? — запитав він, дивлячись на її вії, що нависли над щоками.
— Та є один ідіот, але можеш на нього не зважати.
Джон відчув жаль до ідіота.
— Знаєш, у мене був сонячний удар. Я не написав тобі про це.
— Невже! Було цікаво?
— Ні. Мама була добра, як ангел. А у тебе що?
— Та нічого. Тільки, Джоне, я, здається, з'ясувала причину незлагоди між нашими родинами.
Його серце закалатало.
— Очевидно, мій батько хотів одружитися з твоєю матір'ю, але її перехопив твій батько.
— Он як!
— Мені попалася її фотографія: вона була схована за моїм фото у рамці. Звичайно, якщо він її дуже любив, то це його мусило допекти до живого, правда?
Поміркувавши хвилину, Джон сказав:
— Ні, якщо їй більше подобався мій батько.
— А що, як вони були заручені?
— Якби ми були заручені, і ти відчула, що хтось інший подобається тобі більше, ніж я, можливо, я б збожеволів, але не мав би на тебе ніякого зла.
— А я мала б. Гляди, Джоне, не смій покохати іншу.
— О боже! Та що ти!
— Мені здається, батько ніколи по-справжньому не любив матері.
Джон мовчав. Велові слова, двоє майстрів у клубі!
— Ми ж не знаємо, — провадила Флер, — можливо, це завдало йому великого болю. Може, вона повелася з ним негарно. Адже таке буває.
— Моя мама не могла такого зробити.
Флер знизала плечима.
— Чи багато ми знаємо про наших батьків і матерів! Наша уява змальовує їх у залежності від того, як вони ставляться до нас. Але ж у них були стосунки й з іншими людьми ще до того, як ми народилися, — і, певно, з багатьма людьми. Наприклад, у твого батька було три сім'ї.
— Невже в цьому клятому Лондоні нема місця, де б ми могли бути самі? — вигукнув Джон.
— Тільки в таксі.
— То візьмімо таксі.
Коли вони вмостилися в автомобілі, Флер раптом запитала:
— Ти, мабуть, повернешся в Робін-Гіл? Я б хотіла побачити, де ти живеш, Джоне. Я ночую сьогодні у тітки, але до обіду часу ще багато — встигну з'їздити. Звичайно, до будинку я не буду підходити.
Джон подивився на неї в захваті.
— Чудово! Я покажу тобі його з гайка, де ми нікого не зустрінемо. Поїзд відходить о четвертій.
Бог власності і вірні йому Форсайти, великі й малі, рантьє, службовці, комерсанти, адвокати, так само, як і робітничий люд, ще не відробили своїх семи годин, отож ці двоє молодих Форсайтів четвертого покоління, сівши у ранній поїзд, їхали до Робін-Гіла в порожньому вагоні першого класу, запорошеному й душному, їхали в блаженному мовчанні, тримаючи одне одного за руки.
На станції вони не побачили нікого, крім носіїв та двох-трьох незнайомих Джонові селян, і вони пішли дорогою, де пахло курявою і жимолостю.
Для Джона, який тепер був упевнений в почутті Флер і знав, що їм не загрожує розлука, це була казкова прогулянка, ще прекрасніша, ніж їхні прогулянки на крейдяних горбах чи понад Темзою. Це було кохання в голубому мареві — одна з тих барвистих сторінок життя, де кожне слово й усмішка, кожен легенький дотик руки були наче маленькі золоті, червоні й сині метелики, квіти й пташки, що прикрашають сторінки, — щасливе бездумне спілкування, яке тривало тридцять сім хвилин. Вони дійшли до гайка в той час, коли доять корів. Джон не мав наміру довести Флер до ферми, він хотів тільки знайти таке місце, звідки видно поле, що простягалося до саду, й будинок. Вони пройшли поміж модринами і раптом за поворотом стежки побачили Айріні, яка сиділа на старій колоді.
Кожна людина має багато вразливих місць: можна вдарити її по хребту, вразити її нерви, совість, але найдужче й найдошкульніше можна вразити її почуття гідності. Саме такої урази довелося зазнати Джонові, коли він зіткнувся з матір'ю. Раптом він збагнув, що повівся негарно. З'явитися з Флер відкрито — так! Але привести її потай! Терзаючися соромом, він набрав якнайсамовпевненішого вигляду.
Флер посміхалася трохи визивною посмішкою; на обличчі матері подив швидко змінився спокійним, привітним виразом. Вона озвалася перша:
— Дуже рада вас бачити. Мені приємно, що Джон надумався привезти вас до нас.
— Ми не збиралися підходити до будинку, — бовкнув зопалу Джон. — Я тільки хотів, щоб Флер побачила, де я живу.
Мати спокійно сказала:
— Ходімо до нас, вип'ємо чаю.
Розуміючи, що повівся ще більш нетактовно, Джон почув відповідь Флер:
— Дуже вам вдячна, але мені треба повернутися на обід Я випадково зустрілася з Джоном, і мені захотілося поїхати подивитися на його дім.
Як вона володіє собою!
— Розумію, але ви неодмінно повинні випити з нами чаю. А потім ми відвеземо вас на станцію. Моєму чоловікові буде приємно зустрітися з вами.
Погляд матері, що сковзнув по обличчю Джона, розчавив його, немов хробака. Мати пішла перша, Флер рушила слідом. Джон, наче хлопчисько, подався за жінками, які невимушено розмовляли про Іспанію і Уонсдон і про будинок, що виднів за деревами на зеленому горбі. Він стежив, як зустрічалися їхні очі, вивчаючи одна одну, — ці дві жінки, що їх він любив над усе в світі.
Він побачив батька, що сидів під дубом; і він заздалегідь страждав, передчуваючи, як низько впаде в очах цього старого худорлявого чоловіка, що сидів, заклавши ногу на ногу, в спокійній гарній позі; Джонові вже вчувалася легка іронія в його голосі й посмішці.
— Джоліоне, це Флер Форсайт. Джон привіз її подивитися наш будинок. Ми зразу ж будемо пити чай — їй треба встигнути на поїзд. Джоне, скажи, синку, щоб накривали стіл, і замов по телефону таксі.
Залишити її наодинці з ними було дивно, а проте, як, без сумніву, передбачила його мати, — зараз це було найменше лихо; і Джон побіг у будинок. Тепер йому не доведеться побачити Флер віч-на-віч ані на мить, а вони не домовилися про наступну зустріч! Коли він повернувся під захист покоївок і чайного посуду, в саду під старим дубом не було помітно ані сліду ніяковості; ніяковість була в ньому самому, але від цього не зменшилася. Вони розмовляли про галерею на Корк-стріт.
— Ми, пережитки минулого, — говорив батько, — намагаємося збагнути, чому нам не щастить оцінити нове мистецтво. Ви з Джоном повинні роз'яснити нам це.
— Але ж воно, по суті, є своєрідною сатирою, як ви гадаєте? — сказала Флер.
Батько посміхнувся:
— Сатира? Мені здається, крім сатири, в ньому є дещо більше. А що скажеш ти, Джоне?
— Не знаю, — зам'явся Джон.
— Молодь утомилася від нас, від наших богів і наших ідеалів. Стинай їхні голови, каже вона, трощи їхніх ідолів! І повертаймося до… до Нічого! І, слово честі, вона так і зробила. Джон теж піде за гуртом і потопче ногами те, що залишиться від нас. Власність, краса, почуття — це все дим. Тепер не повинно бути нічого власного, навіть власних почуттів. Вони можуть завадити… завадити Нічому.
Джон слухав збентежений, майже ображений батьковими словами, за якими ховався зміст, що його він не міг збагнути. Але ж він нічого не хоче топтати!
— Ніщо — це бог сьогоднішнього дня, — провадив Джоліон. — Ми повернулися туди, де були росіяни шістдесят років тому, коли у них почався нігілізм.
— Ні, тату! — раптом вигукнув Джон. — Ми тільки хочемо жити, але не знаємо як, бо нам заважає минуле — оце і все!
— Мудро сказано, Джоне! — вигукнув Джоліон. — Ти сам до цього додумався? Минуле! Давня власність, давні пристрасті і їхні, породження. Закуримо?
Помітивши, як його мати піднесла руку до уст — швидко, наче просячи батька, щоб він замовк, Джон подав сигарети. Він дав прикурити батькові й Флер, потім закурив сам. Невже його оце струсонуло життя, як говорив Вел? Коли він не затягувався, дим був голубий, коли затягувався — сірий; йому сподобалось відчуття в носі й почуття рівності, яке давало куріння. Він був радий, що ніхто не сказав: «То ти вже почав курити!» Йому здалося, ніби він став старшим.
