Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (читать книгу онлайн бесплатно без .txt) 📗

Коли він заходив у тиху заводь, його особливо дратувала думка про те, що різні безсоромні трести й монополії скуповують товари і, заволодівши ринком, штучно роздувають ціни. Ці мерзотники компрометують індивідуалістичну систему, це справжні лиходії, і йому навіть втішно бачити, як вони трусяться від страху, що весь цей лад полетить шкереберть і їм увірветься нитка.

Контора «Каткот, Кінгсон і Форсайт» займала перший і другий поверх будинку на правому боці вулиці. Піднімаючися сходами, Сомс думав: «Час уже пофарбувати приміщення».

Його старий клерк Гредмен сидів, як завжди, за величезною конторкою з численними шухлядами. Другий клерк чи, вірніше, півклерка стояв біля нього, тримаючи звіт маклера про інвестування грошей, одержаних від продажу будинку на Браянстон-сквер, що належав Роджерові Форсайту. Сомс узяв звіт і сказав:

— Акції «Ванкувер-Сіті». Гм. Вони сьогодні впали.

Старий Гредмен запобігливо прокректав у відповідь:

— Еге-е ж, але всі акції упали, містере Сомсе. Півклерка вийшов.

Сомс підколов документ до інших паперів і повісив капелюха.

— Я хочу подивитися на свій заповіт і шлюбний контракт, Гредмене.

Старий Гредмен повернувся, наскільки дозволяв його канцелярський стілець, і витяг два документи з лівої нижньої шухляди. Випроставшися, він підвів сиву голову, весь червоний від цього зусилля.

— Копії, сер.

Сомс узяв папери. Його раптом вразила думка, що Гредмен дуже схожий на гладкого рябого собаку, якого вони тримали на ланцюзі в «Притулку», аж поки одного дня Флер наполягла, щоб його пустили на волю, після чого він одразу покусав куховарку, і його застрелили. Якщо спустити з ланцюга Гредмена, чи він теж покусає куховарку?

Стримавши свою легковажну фантазію, Сомс розгорнув шлюбний контракт. Він не переглядав його ось уже вісімнадцять років, відколи змінив заповіт після смерті батька й народження Флер. Він хотів подивитися, чи є в ньому слова «поки перебуває під опікою свого чоловіка». Так, слова ці були. Проценти з п'ятнадцяти тисяч фунтів (які він сплачує їй, не вираховуючи прибуткового податку), поки вона перебуває з ним у шлюбі, і потім, якщо вона залишиться вдовою, «dum casta» [79] — стародавні й досить гострі слова, вставлені, щоб забезпечити пристойну поведінку матері Флер. Крім того, заповіт закріплював за Аннет тисячу фунтів щорічно з тією самою умовою. Гаразд! Він повернув документи Гредменові який узяв їх, не підводячи голови, крутнувся разом із стільцем, поклав на місце і провадив свої підрахунки.

— Гредмене! Мені не подобається становище в країні. У нас з'явилося забагато людей, позбавлених здорового глузду. Я хочу знайти спосіб, який забезпечить міс Флер від усіх неприємностей, що можуть постати в майбутньому.

Гредмен написав на промокальному папері цифру «2».

— Еге-е ж, — сказав він, — дух у нас неприємний.

— Звичайні запобіжні засоби проти можливих ексцесів не можна вважати достатніми.

— Та ні, — сказав Гредмен.

— Припустімо, що лейбористи прийдуть до влади або станеться щось навіть гірше! Найнебезпечніші люди — це фанатики. Візьміть, наприклад, Ірландію!

— Авжеж, — сказав Гредмен.

— Припустімо, я тепер відпишу їй усе з умовою, що діставатиму прибуток з капіталу, тоді з мене не зможуть узяти нічого, крім процентів, якщо вони, звичайно, не змінять закону.

Гредмен похитав головою й усміхнувся.

— О, вони цього не зроблять, — сказав він.

— Не знаю, — буркнув Сомс— Я їм не довіряю.

— Треба, щоб минуло два роки, сер; лише тоді капітал не обкладається податком на спадок.

Сомс пирхнув. Два роки! А йому ще тільки шістдесят п'ять.

— Не в тому річ. Складіть документ, що я відписую всю свою власність дітям міс Флер рівними частками, але, перш ніж вони вступлять у володіння нею, проценти йтимуть спочатку мені, а потім їй довічно, проте без попередньої виплати, і додайте пункт, що в тому разі, коли через якісь обставини вона втратить право на ренту, то гроші переходять у розпорядження її опікунів, яким належить використати їх в її інтересах цілковито за власним розсудом.

Гредмен прокректав:

— У вашому віці, сер, такі крайні заходи… Ви втрачаєте контроль.

— Це моя справа, — гостро відповів Сомс.

Гредмен написав на аркуші паперу: «Проценти довічно — попередня виплата — втрачає право на ренту — цілковито за власним розсудом…» і запитав:

— Хто ж опікуни? Можна взяти молодого містера Кінгсона; приємний чоловік і дуже надійний.

— Так, можна і його. Треба, щоб було троє. А от із Форсайтів я не бачу жодного, хто підходив би.

— Молодого містера Ніколаса ви не хочете? Він юрист. Ми доручали йому деякі справи.

— Він пороху не вигадає.

На обличчі Гредмена, масному від незліченних баранячих котлет, просочилася посмішка — посмішка людини, яка цілий день сидить.

— У його віці цього ще рано сподіватися, містере Сомсе.

— Чому? Скільки йому років? Сорок?

— Еге-е ж. Ще зовсім молодий.

— Гаразд, візьмемо його; але я хочу кого-небудь, хто був би своєю людиною. Нікого не придумаю.

— А як ви дивитеся на містера Валеріуса? Він уже вдома.

— Вел Дарті? Син такого батька?

— Гм-м, — промимрив Гредмен, — батько помер сім років тому… Не підходить за статутом.

— Атож, — сказав Сомс. — Я не хотів би зв'язуватися з ним.

Він підвівся. Гредмен раптом промовив:

— Якщо оподаткують капітал, сер, то можуть узятися й за опікунів. І ви нічого не виграєте. На вашому місці я б не поспішав.

— Це правда, — сказав Сомс. — Я так і зроблю. Ви вже повідомили на Вір-стріт, що будинок буде знесено?

— Ще ні. Наймачка дуже стара. Вона в такому віці, що, мабуть, не схоче виселятися.

— Хтозна. Тепер усіх посів дух неспокою.

— Все-таки щось не віриться, сер. Їй вісімдесят один рік.

— Надішліть попередження, — сказав Сомс. — Побачимо, що вона скаже. Ага, як справи містера Тімоті? Чи все влагоджено на той випадок…

— У мене вже є повний опис його майна. Меблі й картини всі оцінені, так що ми приблизно знаємо, чого можна сподіватися від аукціону. Проте мені буде шкода, як він помре. Боже милий! Я знаю містера Тімоті стільки років!

— Усі ми смертні, — мовив Сомс, беручи капелюха.

— Ато-ож, — сказав Гредмен, — але буде жаль: останній представник старого покоління! Може, мені перевірити скаргу пожильців будинку на Олд-Кемптон-стріт? Вони скаржаться, що їм заважає музика: ці губні гармонійки хоч кого доведуть до нестями.

— Перевірте. Мені треба забрати міс Флер і встигнути на чотиригодинний поїзд. До побачення, Гредмене.

— До побачення, містере Сомсе. Сподіваюся, що міс Флер…

— Вона здорова, але страшенно непосидюща.

— Еге-е, — прокректав Гредмен, — вона ж молода.

Сомс вийшов, думаючи: «Старий Гредмен! Якби він був молодший, я призначив би його опікуном. Немає своєї людини, на яку можна було б покластися цілком».

Залишивши цю заводь з її жовчною математичною точністю й неприродним спокоєм, він раптом подумав: «Під опікою! Чому ми дозволяємо в'їзд таким людям, як Профон, і не пускаємо роботящих німців?»— і був уражений, як глибоко занепокоїла його ця непатріотична думка. Але факт лишається фактом! Людина ніколи не має повного спокою. Її завжди що-небудь тривожить! І він попрямував на Грін-стріт.

Рівно через дві години Томас Гредмен, повернувшись разом із своїм стільцем, замкнув останню шухляду конторки і, поклавши в кишеню жилета в'язку ключів, таку велику, що вони випнулися у нього над печінкою, витер рукавом свій старий циліндр, узяв парасольку і вийшов надвір. Гладкий, присадкуватий, у застебнутому на всі гудзики сюртуку, він подався до ринку Ковент-Гарден. Щодня він робив цю прогулянку до станції метро Гайгейт і дорогою майже завжди провадив глибоко продуману операцію з купівлею овочів і фруктів. Хай собі народжуються нові покоління, змінюються фасони капелюхів, хай ведуться війни, вмирають старі Форсайти — Томас Гредмен, вірний і сивий, буде робити щоденні прогулянки й щоденно купувати належну кількість овочів. Часи вже не ті, і його син повернувся додому без ноги, і крамарі вже не дають гарненьких плетених кошиків, у яких він колись носив покупки додому, і це метро — щоправда, дуже зручна річ; проте йому нема чого скаржитися: якщо взяти до уваги його вік, здоров'я у нього непогане, і, пропрацювавши п'ятдесят чотири роки адвокатським клерком, він одержує цілих вісімсот фунтів на рік, але останнім часом йому трохи тривожно, бо це здебільшого комісійні за те, що він збирає квартирну плату, а тепер, коли нерухома власність Форсайтів перетворюється в капітал, це джерело виснажується, а життя дуже подорожчало, проте не варто турбуватися — «Всі ми в руці божій», як він любить повторювати; одначе нерухома власність у Лондоні — хтозна, що сказали б містер Роджер і містер Джеймс, коли б знали, за яку ціну продаються будинки: купують їх дуже неохоче, а містер Сомс — він безнастанно клопочеться. Життя минає, і хтозна, що буде через двадцять один рік — а далі нема чого загадувати; проте здоров'я у нього чудове, і міс Флер гарненька дівчина; вона вийде заміж; але тепер чимало людей не мають дітей — сам він у двадцять два роки вже мав першу дитину; а містер Джоліон одружився, ще навчаючись у Кембріджі, й дитина його народилася того ж таки року — боже милий! Це було ще в 1870 році, задовго до того, як старий містер Джоліон — добрий знавець усякого нерухомого майна — забрав свій заповіт у містера Джеймса. Еге ж, так воно й було! То були часи, коли будинки швидко розкуповувалися, і не було цього хакі, і люди не підставляли одне одному ногу, щоб самим викрутитися з халепи; і огірки коштували два пенси; а дині були солодкі, як цукор! П'ятдесят років минуло, відколи він уперше переступив поріг контори містера Джеймса, і містер Джеймс сказав йому: «Ну, Гредмене, ти ще хлопчисько, тож учися і колись будеш заробляти п'ятсот фунтів на рік». І він учився, і боявся бога, і служив Форсайтам, і ввечері не їв м'яса — тільки овочі. Купивши «Джона Буля», — хоч цей екстравагантний журнал не дуже йому подобався, — він зайшов у метро зі своїм скромним пакунком в обгортковому папері й спустився ескалатором у глибини землі.