Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
«Взагалі кажучи, твій закон, друже: буди людей своїми тихими очима. Позаду тебе чорна завіса. Що попереду. Труд будження. Ти не знаєш, чи справді був ідіотиком, чи з тебе сміялися люди. І коли саме: перед завісою або за нею. Ти маленька людина. В собі несеш маленьке зернятко. Дай прорости, не переч. Ти не скажеш: я такий, як учора. Ти не скажеш: я такий у тридцять вісім літ. Як у тридцять чотири. Ти маленька людина, ледве від землі видко. Ходи і не переймайся тим. Ти інший, як учора. На один міліметр інший, і слава за те тобі, і ковтни її, славу, і промовч, і йди. Буде світ на один міліметр інших людей. Чи зрозумів. Зрозумів».
Ти так зле виглядаєш, Фріце, ти, мабуть, дуже голодний.
Так, Інґрідо, мені трохи хочеться їсти.
Я така щаслива, що ти повернувся до нас. Я зварю тобі галушок, улюблену твою страву. І в мене є трохи вина.
Дякую, Інґрідо, я охоче з’їм і вип’ю.
Ти такий неуважний, ти, либонь, дуже, дуже зморений.
З поворотом, Фріце, хіба, не впізнаєш стару Ваґнерку.
Атож, я впізнаю вас, пані Ваґнер.
Щасти Боже, Фріце, там на тебе матінка чекає.
Дякую, пані Ваґнер.
Ти дуже, дуже стомлений, Фріце. Ти якийсь дивний, не впізнаєш людей, що тобі.
Чому ж, Інґрідо, я впізнаю всіх, я все пам’ятаю, чому ж ні.
«Що тобі, німче. Хіба не впізнав свого родинного вогнища. Хіба щось сталося аж таке надрядне, що тобі вже перехотілося простягти ввечері жінці ноги, цілий день перед крамничкою набігавшись. Чи важать щось два удари по голові — здається, їх було тільки два, — коли протягом шести років бито інших не раз і не два, а кинувшись ґратів, погнали чимдуж домів, і от уже з-за шинквасу визвірилися на ближніх. Що тобі, німче. Хіба відмінилося щось під час руху стрілки від четвертої години ранку до першої опівночі або щось коло того. Не може бути. Якось, либонь, ти жартуєш. Хочеш занудити свою дружину, дітись, он яка вона, очі милі й телячі. Щось ти замудрував. Щось поперекидав. Перестань. Отямся. Ось до тебе говорять».
З поворотом, Фріце. Хіба не впізнав стару свою матусю.
Добридень, мамо. Я впізнав тебе, чом би не впізнати.
А в нас таке нещастя, всі шибки геть чисто повилітали. Ось твій синок Вальтер, чи впізнав.
Ходи до мене, малий, як тебе звуть?
Вальтер, татку.
Вальтер, добре. Ні, матусю, чому ж, я дуже щасливий, що повернувся до вас.
Ти якийсь дивний, Фріце, ти, либонь, дуже, дуже зморений і голодний.
Так, матусю, мені трохи хочеться їсти.
Отже, Інґріда зараз нагодує тебе улюбленою твоєю стравою: галушками.
Дякую, матусю, я хотів би трохи вмитися.
Так, маєш правду, Фріце, ходи сюди. Хіба ти забув, де в нас ванна.
«Ні, матусю, я не забув, де в нас ванна, бо я все пам’ятаю, все достеменно. Від першого дня і до передостаннього. Бо мене, матусю, двічі вдарено по голові. Раз направо і раз наліво. І тому я все згадав. Усе, від першого дня і до передостаннього. Тепер я німець і не-німець. Саме тепер тому я німець, що не-німець. О, така річ називається мило. Вона пахне. Повністю здаю справу з усього, що в цей мент. Те, що роблю, називається: скидати куртку. А це називається: тихо вийти. Ця річ називається: шматок хліба, а ця річ: торба. А це: нечутно вийти на вулицю. Все розумію. Це вулиця, а це люди. Це площа, це замок, це місток. Це — вгору. Це — передмістя. Це — сільська дорога. Це — простір».
Коли його перший супутник спитав: звідки, він відповів: з Кельну. Звичайно, подумав він, Кельн над Райном, а там уже океан, і може десь братимуть робітників у порт, матросів. І найменшим братам на атолах — атож, на атолах — я розповім, що єсть на світі велика скарбниця справедливости. Розповім по атолах і в Андах і на Вогненній Землі: скарбницю закопано в лісі. Ключик у мене. Обніміте, брати мої. Ключ у мене. Відмикає білі, чорні, жовті, червоні серця. Всюди знайду доступ. Тільки скажу: обніміте, брати мої. І всі зрозуміють мене, що я сказав. Кожна тюрма завалиться, аби я сказав. Люди перестануть воюватись, аби я сказав. Вони воюються, бо далеко не всі знають це: обніміте, брати мої. Той, хто сказав ці слова, воював з усім світом, щоб мати право обійняти його. Я теж воюватиму з усім світом, поки він не дозволить мені обійняти його. Чи розумієш, німче, що тобі. Чи зрозумів, що тобі належить? — Чи розумієш те, що ти дістав у посідання велику, величезну державу, щоб розголосити по ній слово, яке почув там, між сухими багнетами, у видряпинах попід лісами.
1946 р.
Олександр Довженко
10 вересня 1894 — 25 листопада 1956
Перші начерки «Зачарованої Десни» Олександр Довженко зробив у страшні дні квітня 1942 року, коли Україна горіла в огні війни. Власне, то ще не був ясний задум твору — просто полковнику Довженку, який тоді разом із відступаючими військами перебував у Воронежі, згадалися дитячі літа на Десні, і він кількома штрихами змалював у фронтовому щоденнику ескізний портрет свого діда. «У мене був дід, похожий на Бога. І коли я молився Богу, я бачив на покуті ніби портрет діда, а сам дід лежав на печі і кашляв…» Згодом цей Довженків дід «переселиться» на сторінки «Зачарованої Десни».
Спогади про сосницьке дитинство прийшли до письменника як противага душевній муці, викликаній щоденними картинами страждань, — і стали його сповіддю перед вічністю. Довженко ще встиг побачити повість опублікованою: незадовго до смерті автора її надрукував журнал «Дніпро» (1956, № 3).
«Зачаровану Десну» написано за законами усної оповіді. Вона являє собою вільну комбінацію епізодів, сцен, картин, які, поєднуючись, створюють колоритний епос українського села на межі XIX і XX століть. Це один із небагатьох творів Довженка, які не призначалися для кіно. Він писався як «просто» проза, лірична повість. Проте на її стилі все одно позначився досвід Довженка — кіносценариста й режисера, який мимоволі вибудовував відеоряд, діалоги й полілоги, віддаючи позакадровий голос авторові, який згадує, роздумує, захоплюється, сперечається…
У «Зачарованій Десні» сивий художник зустрічається з власним дитинством, звідси — особлива інтонація елегійності, що органічно поєднується з патетикою і гумором. А в ліричних відступах автор мовби виходить «з-за куліс» — і тоді ми чуємо його «пряму мову». Нерідко це Довженкова полеміка з тими, хто намагався відібрати в нього право бути самим собою. «Мої редактори» — так називає О. Довженко своїх незримих опонентів. У заочній полеміці з ними він відстоює свої естетичні принципи, наполягаючи на тому, що «щастя бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах» не має жодного стосунку до «теорії» лакування дійсності. І це справді так, особливо якщо мати на увазі відповідну літратурну традицію, пов’язану як з неоромантичною «хвалою життю» в М. Коцюбинського, так і «романтикою вітаїзму» в М. Хвильового.
«Зачарована Десна» залишає відчуття якоїсь величезної життєвої сили, духовної снаги тих людей, серед яких виростає Сашко. Сашкові земляки — це і є український народ наодинці з Рікою життя. Якийсь він не випростаний ще, хоч у його поставі вже вгадується велич. Він ще не до кінця усвідомив себе, йому нелегко відповісти на питання: «Хто ми?» Але голос цьому німотному народові вже дано: мине час — і він говоритиме вустами, мистецькими кінотворами Сашка.
«Зачарована Десна» — твір максимальної внутрішньої свободи Олександра Довженка, митця, талантові якого навіть в обставинах сталінської неволі нерідко вдавалося розламувати залізобетонні канони «офіційного мистецтва».
© Володимир Панченко, літературознавець, професор
Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)
Зачарована Десна
В цьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ що не день, то частіше починають вторгатися спогади.
