Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Титар пішов в покої й оповістив священикам і самому Харитонові, що парафіяни обібрали його на парафію. Старшим синам покійника очевидячки стало ніяково. Харитін поклонився покірненько й подякував за честь.
– Вийдіть же, пане дяче, до громади! – сказав титар, легенько кланяючись Харитонові.
Харитін вийшов на ганок. Слідком за ним вийшли священики, окрім братів. Гомін в громаді одразу стих. Титар з сходів голосно спитав:
– Чи згоджуєтесь, панове громадо, щоб мати добродія Харитона в себе за священика на нашій парафії?
– Згода, згода! – гукнула громада як один чоловік,– нехай він буде в нас за священика!
Харитін низько поклонився й подякував громаді.
– Волимо Харитона! Харитін нехай буде в нас за панотця! – знов загуло з усіх боків.
Харитін знов поклонився й хотів щось сказати, щоб подякувати громаді, але вже й перших його слів не можна було почути. Піднявся шум та гам, яким звичайно кінчаються усі громадські збори. Громада гула, неначе вітер в лісі. Задні лави заколивались і посунули з двору. Неначе вода в здорову заливу, що несподівано одразу прориває греблю, вони погнали поперед себе купи дітвори, хлопців та молодиць, котрі висли коло воріт. Заворушилось і все стовпище в дворі і широкою хвилею полилось з воріт на улицю. В дворі стало порожньо й тихо.
На ганку все ще стояв щасливий Харитін, високий, тонкий, рівний станом, біловидий, з густими русявими кучерями, що спадали трохи не до плечей. Він пильно дивився на густу масу чорних шапок, схожу на чорну ріллю, доки й останній чоловік не вийшов з двора. В його на делікатному виду зайнявсь рум'янець, як він, провівши очима всіх до останку, вертався в світлицю серед сусідів священиків, котрі очевидячки спочували до його й були прихильніші до його, ніж до братів.
– Поздоровляємо вас, Харитоне Петровичу! – перші загомоніли проворні матушки,– теперечки ж шукайте собі десь гарну паніматку, та й нехай вам бог благословить на парафію сісти.
Харитонів брат, диякон, глянув сердито на матушок, неначе п'ятака їм кинув, і промовив:
– В батька ще й ноги не захололи, а ви вже й про весілля...
– Та що ж, брате! Живий живе й гада! – обізвався найстарший брат,– вже батька не вернемо з домовини. А от вийдуть сороковини, то й щасти, боже, Харитонові й одружитись і висвятитись.
– Оце правда! Це мудре слово! Хіба ж в нас не знайдеться з ким одружитись, чи що? А гаятись тепереньки з цим таки не випадає,– задріботіли матушки.
Вони вже неначе й забули за похорон і почали перебирати та пригадувати усіх знайомих паннів в околиці. Одна матушка згадала між іншими паннами за Онисю Прокоповичівну. Почувши це ймення, Харитін липнув
засоромленими очима и знов спустив їх додолу. Перед ним в одну мить, неначе блискавка, блиснув Онисин вид. Він згадав її й забув навіть на той час за смерть і похорон батька. Раз він бачив її в Богуславі на ярмарку й од того часу не міг її забути. І тепер він неначе побачив ЇЇ серед ярмаркового натовпу, на ясному сонці, в шовковому червонястому горсеті, в картатій плахті, в сорочці з мережаними рукавами, в квітках та мережках, обсипану гарячим сонцем – неначе серед ярмаркового стовпища, шуму та гаму десь узялася райська птиця, прилинула і впала серед чорних та білих свиток, серед смушевих чорних шапок.
Хоч гості вже й пообідали й добре випили, але по старинному звичаю на столі знов поставили здорові пляшки настойки та наливок. Гості все пили по чарці та стиха балакали. Розмова йшла поважна, неголосна. Гості, очевидячки, шанували пам'ять небіжчика й говорили стиха, ніби небіжчик ще й тепер лежав на лаві або неначе ще й досі не скінчився похорон. Тільки вряди-годи якась там дуже голосна та прудка матушка, забувши за похорон, дзеленькала, неначе в голосний дзвоник дзвонила.
Харитін сидів, похиливши голову й похнюпившись, а думи снувались в його в голові, як нитки на снівниці. І похорон, і вибори, й несподівана батьківська парафія, й зависність його братів – все це ворушилось в його думах. Він насилу чув гомін в покоях, не розбирав навіть ні слів, ні тямки розмови в тому густому гомоні. І чогось йому почувся інший густий гомін: не в покоях, а десь-інде, десь неначе на богуславському ярмарку. Чогось його думи знов перелетіли до Богуслава, й він неначе побачив ярмарковий натовп, ярмаркове вештання. Люди сновигають між возами, між крамницями, між ятками, неначе комашня. Він навіть почути'в гарячий од сонця ярмарковий дух куряви, возів, пахощі од трави та переїдів сіна на возах. А з того натовпу знов виглянула до його Онися, вся в квітках та мережках. Він ніби вглядів її чудові темні очі: на його ніби впав з тих очей гострий погляд. І щось миле, невиразно приємне та привітне одразу сповнило його серце. Він почував, що й досі пам'ятає той гарний веселий Онисин вид, що й досі не забув за ті темні очі.
– Харитоне Петровичу! Чого це ти так напиндючився та задумався й по чарці не п'єш? – сказав до його старший брат.
Харитін опам'ятався й схаменувсь.
«Ой, що ж це мені верзеться в голові? Це ж грішні думки, та ще й на батьковому похороні! Батька тільки що засипали землею, а я вже грішу грішними думками. Цур їм, пек їм, тим думкам!»
Але ті грішні думки все чогось настирливо лізли йому в голову. Він згадав, як ховали батька, як співали «вічну пам'ять», а грішні думи все ворушились в його серці. А пишний вид в стрічках та в квітках все мрів перед ним навіть в легенькому диму кадила, в прозорому повітрі спорожнілого двора та садка, в важкому повітрі невеличких покоїв покійного панотця. Через недавній спів «вічної пам'яті» по батькові йому почувся дзвінкий Онисин голосок на ярмарку.
«Ой, грішу! одже ж грішу! – подумав Ха-ритон.– А все оті цокотухи розворушили мої думки, згадали мені про Онисю. А бодай вас лиха година взяла! Це ж гріх! Це ж гріх!»
А той гріх в квітках та стрічках все маня-чив перед ним і неначе дражнив його бого-боящу душу.
Надвечір один по другому роз'їхались усі сусіди й знайомі небіжчика Моссаковського. Сини, не змагаючись, спокійно поділились батьківським добром; старші брати, взявши собі дещо з батьківського добра на пам'ятку про батька, зоставили Харитонові, як найменшому в сім'ї, по народному звичаю на Україні, усе нерухоме добро й господарство. Вони попросили одного старого священика, котрий вже не мав парафії, «наблюдати» вільша-ницьку парафію, доки Харитін висвятиться па священика, а самі поспішали до господи, бо вже зайшли жнива.
