Не вурдалаки - Талан Светлана (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
Я, Марія, була в сім’ї найстаршою дитиною. Народилась у 1936 році, а через два роки по тому народився братик Сашко. Найменша, Софійка, з’явилася на світ у 1941 році. Наша мати працювала все життя в колгоспі. Вона була невеликого зросту, білява і мала гарний голос. Батько теж був простим колгоспником. Високий, стрункий та чорнявий красень. А ще у нашій маленькій хатинці з нами проживала батькова сестра, яка не виходила заміж і власних дітей не мала. Ми троє були їй за рідних. Звали її всі Тьотею, і так до неї прилипло це слово, що часом ми забували, яке у неї ім’я – Тьотя та Тьотя. А ще з нами жила материна сестра зі своєю донькою Наталією.
І все було б добре, якби в хаті нашій надовго не оселилися злидні, хоча батьки працювали від ранку до смерку. Мати працювала в колгоспі, але не за гроші, а за трудодні. У кінці року на трудодень отримувала п’ятдесят або сто грамів зерна. Тоді брали це зерно та йшли молоти на жорнах, які були зроблені з двох каменів. Батько теж працював у колгоспі, але того зерна, що заробляли батьки, на нашу велику сім’ю не вистачало. Тоді тато йшов по сусідніх селах дивитись, хто будує нову хату. Він підходив до людей і запитував, чи не потрібен їм майстер, щоб покрити соломою хату, бо дуже вправно вмів це робити. Одного разу батько розкривав солом’яну стріху і знайшов там шматочок старого жовтого сала. Він не сказав про нього господарям, сховав сало за пазуху і приніс додому. Сало було дуже старе, смердюче, пожовкле, майже коричневе, але яким же смачним воно нам здалося! У нашій родині тоді було справжнє свято. А якось у старій покрівлі батько знайшов сховані копійки. Можливо, батько і взяв гріх на душу, але господарям не розповів про знахідку, приніс ті копійки додому.
Змалечку ми, діти, були привчені до всякої роботи. Сашко пас корівку, без якої ми, напевне, не вижили б. Збере мати зранку йому вузлика, а там окраєць хліба та одна картоплинка, умиється сльозами, проводжаючи малого, а сама – на роботу. А ми з сестричками беремо мішки та йдемо в коноплі рвати плоскуху для корівки. Більше зілля росло і на плантаціях буряка, і на картоплі, але туди ходити не можна було. А коноплі високі, здавалися нам цілими деревами. Подме вітер, коноплі зловісно захитаються, зашумлять, страшно, але що вдієш? У них можна було сховатися, нарвати бур’яну, щоб потім насушити його на зиму для корівки-годувальниці. Хоча насправді ми рідко пили молоко. З нього робили сир, збирали вершки, які Тьотя несла на собі пішки п’ятнадцять кілометрів до міста, щоб продати на базарі та вторгувати якусь копієчку. Знесе курка якесь яйце – теж на базарі продадуть, самі не їмо, тільки облизуємося.
Рвемо одного разу зілля в коноплях, а подружка Валя вирішила мене трохи полякати.
– Марійко, а ти знаєш, що по коноплях ходить дурна Баба, – каже Валя, а у самої очі такі хитрі!
– Шуткуєш? – запитую.
– Чесне слово! – каже та вже серйозно.
– А ти бачила її? – запитую, бо вже стає якось лячно.
А ще піднявся вітер, коноплі над головами розгойдалися, зловісно зашуміли.
– Я не бачила, а ось люди бачили! То, може, підемо додому?
– Ні! – відповідаю я й починаю швидше запихати зілля до мішка.
Злякалася я тієї дурної Баби не на жарт, але виду не подала. Рву бур’яни, а сама прислухаюся до кожного шелесту. «Якщо з’явиться дурна Баба та поженеться за мною, – розмірковую, – кину їй спочатку мішок – нехай його розірве. Потім буду тікати від неї та скидати із себе одяг, щоб кинути Бабі. Так і врятуюся».
Згадуючи ті часи, я лише згодом, коли сама стала дорослою, зрозуміла, як було тяжко матері, як краялося, рвалося на шматки, пекло болем материнське серце. Вранці, коли вона нас будила, ми всі, як один, починали скавчати, мов голодні цуценята: «Хочемо їсти». «Зараз, дітоньки, зараз, мої любі», – казала мати, нишком витираючи сльози. А сама діставала варені картопляні лушпайки. Щоб нас якось заспокоїти, розповідала нам віршика:
Розповість мама віршика, хоча сама вона до школи не ходила й була неграмотна, дивись, вже й веселіше дітям стало.
Трохи легше було, коли приходила весна. Ми тоді збирали цвіт білої акації, з якого мати пекла нам оладки. Їси їх – смачно, бо голод такий, що аж живіт до спини прилипає. А там і час цвітіння конюшини приходить. Назбираємо рожевих квіточок конюшини, мати розітре в ступці, щоб спекти оладки. Моя хрещена мати дала нам одного разу шматочок сала, щоб змащувати пательню для жарки. Той шматочок мати ховала на припічку, і ми, діти, як не хотіли їсти, ніколи його не чіпали. Але одного разу я була вдома сама. Так хотілося їсти, що аж нудило. Знала, що харчів ніяких немає, проте, про всяк випадок, позаглядала в чавуни та горщики. Ніде нічого, хоч вітру розгуляйся. Але ж я знала, що на припічку схований шматочок сала. Як згадала про нього, аж слинка потекла! Прислухалася, чи ніхто не йде до хати, та й вирішила хоча б понюхати той шматочок. «Знаю, що брати не можна, але якщо понюхаю його, то нічого ж не станеться?» – подумала я та й дістала той шматочок. А він смажений-пересмажений, чорний, зморщений, і жиру вже не видно. Понюхала, а він так пахне! Вирішила, що можна його полизати. Це ж не їсти, тож ніхто не помітить і не дізнається. Лизнула один раз і майже не відчула, який він на смак. Ще раз спробувала, а потім ще, і так захопилася, що не почула, як до хати зайшов братик Сашко.
– Ага! Сало їси! – зарепетував він. – Злодійка! Крадійка! Я все мамі розкажу!
Я стою червона, ніби мене обдали окропом. Це ж треба потрапити в таку халепу! І що про мене тато й мама подумають?!
– Я не крала, – кажу крізь сльози.
– А що ти тоді з ним робила? – не вгамовується малий.
– Я… Я його… Лизнула, – зізнаюся я.
– І як? Смачно? – Оченята в братика одразу заблищали.
– Хочеш спробувати?
– Еге ж!
– Тоді пообіцяй, що нікому не скажеш, – кажу я, тримаючи шматочок сала перед самим його носом, щоб подражнити.
– Нікому! – клянеться Сашко, не зводячи очей зі шматочка.
Я простягла руку, а він, як цуценя, почав вилизувати той шматок швидко-швидко, та ще й з усіх боків.
– Е ні! Ми так не домовлялися! – Я піднімаю руку вгору, щоб сало було на безпечній відстані. – Ти так все сало злижеш!
– А завтра ще полижемо? – з сумом запитує братик, не в силах відірвати погляд від шматочка.
– Подивлюся, чи вмієш ти тримати язика за зубами, – відповіла я та на правах старшої сестри поклала сало на місце.
Напевне, з тиждень ми з ним таємно лизали той шматочок. А потім Сашко не втримався. Прямісінько з моїх рук вихопив його й одразу ж ковтнув, як індик. Я почала ревти, бо зрозуміла, що тепер наша таємниця викриється, а ще більшою прикрістю буде те, що не буде на чому смажити оладки. Коли мати повернулася додому, то я так вже зревлася, що й говорити не могла, лише хлипала. Сашко їй у всьому зізнався. Тоді мама вперше відлупцювала свою дитину, тобто Сашка. Мене не сварила, бо я сама себе змучила. Коли прийшов тато, то ми вже втрьох сиділи на лавці та гірко плакали над тим шматочком, якого вже не було.
– Що трапилося? – схвильовано запитав батько.
– І що це за життя, коли просвіту не видно? – плачучи, сказала мати та розповіла про пригоду.
– Нічого, мої любі, – попестив нам голівки батько. – Не весь же вік ми так будемо бідувати?
– А зараз? Чим маститимемо пательню? – запитала мати, витираючи сльози.
– Завтра спробую походити по селу, – відповів батько. – Можливо, хтось дасть шматочок у борг.
Батько дійсно дістав десь шматочок сала, а я ніколи за своє життя не взяла чужого.
